Після численних операцій для бійців, які втратили кінцівки, починається період реабілітації. Комусь треба заново вчитися ходити, комусь — тримати ложку й писати. Кожен крок, кожен рух дається через пекельний біль і долання зневіри.

Запоріжжя, більярдний стіл, камін і розбите вибуховою хвилею вікно. В одній кімнаті — 8 3Д-принтерів, в іншій — десятки бобин з пластиком. Такий вигляд має майстерня виготовлення невеликих механізмів, які перетворюють цивільні квадрокоптери для зйомок пейзажів на справжню зброю, що знищує російські танки й кошмарить окупантів в окопах. Військові такі пристрої називають “скиди” (від слова “скидати”).Щодня з такої майстерні може вийти 4—5 готових систем.

Спочатку агентура повідомляє, що в певному місці розташовано штаб росіян. Але це ще не факт. Якщо дані супутника свідчать, що поряд з будівлею дійсно є станція зв’язку – це вже ймовірніше. Але бажано ще перевірити дані за допомогою безпілотника. Якщо все збігається — тоді за роботу береться арта. Так працює ситуаційний центр у Херсоні, де аеророзвідка збирає дані з різних джерел і наносить їх на карту в системі “Дельта”, доступ до якої є в командирів і бійців різних частин. Час на війні – найважливіший ресурс, і “Дельта” його економить.“Дельта” – це комплекс продуктів, що допомагає військовим цілісно бачити і краще розуміти ситуацію: цифрова карта, захищений месенджер і безпечний відеострім з усіх видів БПЛА та стаціонарних камер. Найпопулярніша у військових — цифрова мапа. Саме туди стікається інформація від різноманітних джерел: радарів, супутників, інформаторів, відеострімів тощо. Інформація потрапляє в систему автоматично від джерел, або її вносять користувачі. Ми побували в центрі й розповідаємо про його роботу.

Ксенія Самойлич — інженерка-геологиня за фахом, а Марина Пальченко — фінансистка, обоє мешкають у Дніпрі. Раніше бачилися на гуртку шиття — спільне хобі й дало старт їхній волонтерській справі. Зараз майже рік, відколи від початку повномасштабної війни вони зібрали майстринь, щоб шити для бійців ЗСУ. Кравчині вбирають воїнів, які після поранення потребують у шпиталях спеціального, “адаптивного” одягу.

— Волонтерство — це приємна штука, просто через те, що тобі кажуть дякую, — розповідає комік-волонтер Василь Байдак. — Коли в День волонтера я з пошти забрав нагороду-подяку від Спілки ветеранів та працівників силових структур — ледь не зомлів від хвилювання.Розповідаємо три історії українських волонтерів з XI Форуму розвитку громадянського суспільства.

— Я йшла площею й говорила по телефону. Російський солдат у повній амуніції просто для розваги навів на мене автомат. Я була дуже втомленою, буквально падала з ніг — минулі кілька днів ми майже не спали. Байдуже глянула на нього й подумала: "Боже, я так втомилася. Якщо ти мене зараз гепнеш, це все нарешті закінчиться".Це один зі спогадів Ірини Саліхової, співзасновниці херсонської волонтерської ініціативи "Котики-патріотики".З першого дня повномасштабного вторгнення Ірина разом з однодумцями допомагала містянам вижити — вони забезпечували херсонців медпрепаратами. Перші два місяці окупації Херсона їй навіть вдавалося це робити під носом у росіян.

Катерина й Сергій Онищенки мешкають у Краматорську. До повномасштабної війни подружжя мало бізнес — забезпечувало харчування для курортників на турбазах у Лиманському районі. Після деокупації Онищенки виявили, що їхнє обладнання розкрадено. У 2014-му вони вже розгортали намети, щоб годувати вимушених переселенців. Тепер це довелося робити знову.Краматорськ після першого вторгнення Росії та захоплення Донецька став обласним центром, місто розвивалося й багатшало, але нове вторгнення Росії відібрало в нього перспективи, а в інших, ближчих до фронту містах, люди без роботи зараз зайняті виживанням. Нині Онищенки працюють в американській місії World Central Kitchen, яка допомагає людям їжею.Завдання волонтерів — не лише роздати пакети з їжею мешканцям прифронтових населених пунктів, а й правильно розподілити допомогу, щоб підтримати тих, хто дійсно цього потребує, уникнути зловживань і сприйняття гуманітарної допомоги як постійного забезпечення.

Як в СРСР знищували українську культуру, що відбувалося на землях України до нашої ери, як обрати вино, що вдягати взимку й навіщо заводити собаку – тематика волонтерських онлайн-лекцій дуже строката. Слухачі долучаються за пожертви (будь-яка сума), їхні кошти перетворюються на дрони, тепловізори, рації, автогуму й пікапи для ЗСУ. А потім усе це конвертується в “бавовну” для ворогів.

Знайти своїх у новому місті – удача для переселенців, змушених залишити рідні міста під час війни. Краматорцям вдалося знайти формат, який допомагає підтримувати українську армію і триматися самим.Видання Kramatorsk Post і місцевий неформальний волонтерський хаб стали осередком спільноти краматорців, які виїхали з постійно обстрілюваного російською армією міста, що опинилося поблизу лінії фронту під час повномасштабного вторгнення. Краматорці вже зустрічалися в Києві, Львові та Івано-Франківську.Наступна зустріч відбудеться 26 листопада у Вінниці.З чого почалися зустрічі “Свої до своїх”, як їх організовують і чому там зайнято всі вільні місця – для ТЕКСТІВ написала Валерія Пімкіна, активістка й душа місцевої громади, яка понад 10 років працює в місцевій редакції й нещодавно започаткувала неформальну волонтерську спільноту, де об’єдналися колишні військові, місцеві медійники й активісти (з міркувань безпеки не розкриваємо деталей про людей та їхню діяльність у Краматорську).

“Війна стимулює інновації. Що більше вб’ємо ворогів і що менше загине побратимів — то швидше завершиться війна нашою перемогою”, — пише на своїй фейсбук-сторінці Олександр Супрун, голова волонтерського осередку “Справа громад Дарниця”. Ця спільнота разом з 206-м батальйоном ТРО ЗСУ (в якому служить Олександр) розробила прототип автономної турелі для кулемета.