Ксенія Самойлич — інженерка-геологиня за фахом, а Марина Пальченко — фінансистка, обоє мешкають у Дніпрі. Раніше бачилися на гуртку шиття — спільне хобі й дало старт їхній волонтерській справі. Зараз майже рік, відколи від початку повномасштабної війни вони зібрали майстринь, щоб шити для бійців ЗСУ. Кравчині вбирають воїнів, які після поранення потребують у шпиталях спеціального, “адаптивного” одягу.

— Волонтерство — це приємна штука, просто через те, що тобі кажуть дякую, — розповідає комік-волонтер Василь Байдак. — Коли в День волонтера я з пошти забрав нагороду-подяку від Спілки ветеранів та працівників силових структур — ледь не зомлів від хвилювання.Розповідаємо три історії українських волонтерів з XI Форуму розвитку громадянського суспільства.

— Я йшла площею й говорила по телефону. Російський солдат у повній амуніції просто для розваги навів на мене автомат. Я була дуже втомленою, буквально падала з ніг — минулі кілька днів ми майже не спали. Байдуже глянула на нього й подумала: "Боже, я так втомилася. Якщо ти мене зараз гепнеш, це все нарешті закінчиться".Це один зі спогадів Ірини Саліхової, співзасновниці херсонської волонтерської ініціативи "Котики-патріотики".З першого дня повномасштабного вторгнення Ірина разом з однодумцями допомагала містянам вижити — вони забезпечували херсонців медпрепаратами. Перші два місяці окупації Херсона їй навіть вдавалося це робити під носом у росіян.

Як в СРСР знищували українську культуру, що відбувалося на землях України до нашої ери, як обрати вино, що вдягати взимку й навіщо заводити собаку – тематика волонтерських онлайн-лекцій дуже строката. Слухачі долучаються за пожертви (будь-яка сума), їхні кошти перетворюються на дрони, тепловізори, рації, автогуму й пікапи для ЗСУ. А потім усе це конвертується в “бавовну” для ворогів.

Знайти своїх у новому місті – удача для переселенців, змушених залишити рідні міста під час війни. Краматорцям вдалося знайти формат, який допомагає підтримувати українську армію і триматися самим.Видання Kramatorsk Post і місцевий неформальний волонтерський хаб стали осередком спільноти краматорців, які виїхали з постійно обстрілюваного російською армією міста, що опинилося поблизу лінії фронту під час повномасштабного вторгнення. Краматорці вже зустрічалися в Києві, Львові та Івано-Франківську.Наступна зустріч відбудеться 26 листопада у Вінниці.З чого почалися зустрічі “Свої до своїх”, як їх організовують і чому там зайнято всі вільні місця – для ТЕКСТІВ написала Валерія Пімкіна, активістка й душа місцевої громади, яка понад 10 років працює в місцевій редакції й нещодавно започаткувала неформальну волонтерську спільноту, де об’єдналися колишні військові, місцеві медійники й активісти (з міркувань безпеки не розкриваємо деталей про людей та їхню діяльність у Краматорську).

“Війна стимулює інновації. Що більше вб’ємо ворогів і що менше загине побратимів — то швидше завершиться війна нашою перемогою”, — пише на своїй фейсбук-сторінці Олександр Супрун, голова волонтерського осередку “Справа громад Дарниця”. Ця спільнота разом з 206-м батальйоном ТРО ЗСУ (в якому служить Олександр) розробила прототип автономної турелі для кулемета.

"Ми — рух громадянського спротиву, а не партизани, які підривають колаборантів. Нашою метою було дати людям якийсь спосіб мирного спротиву. Річ у тім, що не всі готові та здатні партизанити, але кожен спроможний вивісити чи зав'язати жовту стрічку, скажімо, на поручнях або на паркані".

Двоє братів Божків — старший Юрій та середній Іван — після 24 лютого вдавалися до хитрощів на польському кордоні, щоб виїхати з України. Третій, наймолодший, Микола, одразу вирішив залишитися. Братів не пропустили. Вони повернулися додому без дружин і дітей, які виїхали на Захід, і почали вивозити людей з гарячих точок Харківщини — і так втягнулись у волонтерство. Їхні сім’ї зараз розділені, та чоловіки кажуть, що більше не хочуть за кордон.Хлопці робітничих професій налагодили видачу допомоги в рідному селищі Старий Салтів, яке й за кілька місяців після деокупації заледве приходить до тями. Вони опікуються гуманітарним хабом — таких є кілька в деокупованій області.

Цивільні автівки в українських майстернях перетворюються на бойові машини: на одних ставлять кріплення для кулеметів, в інших обладнують місце для медичних нош. У багатьох є прилади нічного бачення та камуфляж. Автомобілі на фронті – витратний матеріал. Вони потрібні постійно, до того ж їх треба багато. Навіть короткий час служби автівки на передовій – шанс зберегти бійцям життя.ТЕКСТИ побували в одній з таких майстерень на околиці Києва й спостерігали за метаморфозами червоного бусика з Литви.

Часто буває, що командир Хаймарсів їздить на УАЗі – “бобіку”. Боєприпасники, паливозаправники та інша “обв’язка” яка їздить за Хаймарсами, – це радянська техніка, і вона ламається. Донати допомагають тримати її в робочому стані.