Вибір редакції

“Один снаряд влучив у нашу машину, впав біля лівого колеса. Машину підняло в повітря та розвернуло. Людей розкидало в різні боки".36-річна Тетяна Марвінецька з Херсона ділиться своєю історією, щоб інші знали, якою ціною українці тікають з окупації. І які страшні злочини проти цивільних людей учиняє російська армія в Україні.

Від початку війни Росія краде на окупованих територіях українське зерно, вивозить його та продає третім країнам. Про це неодноразово заявляли українські й іноземні високопосадовці. Ми зіставили дані про російський експорт, трафік кораблів і супутникові знімки.

Українці відчувають на собі дедалі більший тиск з боку російських спецслужб

"Куди ти поїдеш? Тут хоч не стріляють", – чула я від багатьох людей. Їм теж в окупації некомфортно, але страх перед невідомим паралізує бажання жити вільно.До війни 230 км від Бердянська до Запоріжжя (через Василівку) маршруткою можна було подолати за 3 год. У травні бердянцям і маріупольцям знадобилося на це три доби, які вони провели у страху й невідомості, – такою виявилася ціна свободи.

ТЕКСТИ здійснили спробу відновити послідовність подій у Маріуполі й зібрали дані з різних джерел: зведень Генерального штабу ЗСУ, щоденних звітів Інституту вивчення війни, порталу Military Land, а також зі звітів австрійського аналітика Тома Купера, звернень представників полку "Азов" та відкритих джерел.

Оксана боїться, тому воліє залишитися в саду. Винесла собі стільчик із хати, поки все зроблять. Сидить і курить айкос, а її погляд блукає десь понад льохом, понад деревами. Цвітуть вишні, трава вкрила подвір’я зеленим килимом — смерть здається зараз недоречною й невчасною. Але вона тут, в Оксани на городі. Викопують її брата, якого застрелили росіяни. Йому знесло пів черепа, й голова стала кривавим місивом. У Бородянці на Київщині щодня знаходять нові братські могили. Не вистачає копачів, обладнання та працівників моргів. Як ексгумують і перепоховують людей — репортаж «Текстів».Текст: Ярослава Тимощук, фото: Марцін Судер

Ми не дочекалися “зеленого коридору”. Через два місяці після початку війни вирушили з окупованого Бердянська своєю машиною разом з такими само зневіреними людьми, коли зрозуміли, що в рідному місті стало зовсім небезпечно. Просто долучилися 30-ми до колони, про яку напередодні дізналися з вайбер-чату

Вкрай важливо пам’ятати про подвиг мешканців окупованих міст і сіл України, які беззбройними вийшли проти армії окупантів.

Цей текст я пишу в містечку Хелмно на півночі Польщі. До українського кордону – майже 700 км. Шість років тому сюди поїхала на заробітки моя мама. Мені пощастило, бо мамин роботодавець запропонував мені роботу і дав безкоштовне житло. Працюю закрійницею на меблевій фабриці. Робота виснажлива, з 6:00 до 16:00 щодня. Мешкаємо ми у квартирі з трьома хлопцями з України. Нам з дітьми виділили окрему кімнату, ванна і кухня спільні. Це не те, до чого я звикла в Україні. Ми всі без кінця чатимося з подругами, котрі опинилися в різних країнах. Я вирішила про них написати.