Українські підлітки під час війни особливо вразливі: вони втрачають близьких і друзів, переживають переїзди, мусять адаптуватися до нових місць і шкіл. Ті, які залишаються в Україні, живуть в умовах постійних російських атак на тилові міста. Цими вразливостями намагаються скористатися російські спецслужби й пропагандисти для вербування.Як нам на рівні держави системно залучати підлітків до життя громади? Як виховувати відповідальних громадян?

Російські спецслужби вербують українських підлітків здебільшого через телеграм. Чому їм іноді це вдається?Texty.org.ua у співпраці з Info Sapiens дослідили цифрові звички 14–18-річних українців, щоб краще розуміти, наскільки вони усвідомлюють ризики й загрози, пов’язані з використанням інтернету, і наскільки вразливі перед ворогами.

Валентина Браткевич, голова ОСББ з Ірпеня, ділиться своєю історією про те, як змінилося її життя з початком великої війни, про те, як це бути водночас багатодітною мамою і рухати процеси відбудови: залучати кошти благодійників, спілкуватися з підрядчиками, контролювати якість робіт і водночас дбати про родину та дітей, підтримувати атмосферу згуртованості серед сусідів.

«Порівнювати український “Пласт” із російськими “Орлятами” чи “Юнармією” — це як порівнювати примітивний польовий телефон “тапік” з айфоном», — вважає Юрій Юзич, історик, ветеран і колишній голова наглядової ради “Пласту”.У чому саме полягає ця різниця, які принципи закладені в “Пласті”, що не так із терміном “національно-патріотичне виховання”, чому “Пласт” важливий для України, чому туди так важко потрапити і що заважає організації масштабуватися?

«Розбиті серця зцілюють одне одного» — так підписаний один із малюнків 22-річної Каті, яка взяла собі нікнейм Роберт Китолюб. Торік її найближча подруга Ніка Кожушко загинула внаслідок удару російської керованої авіабомби в Харкові.Катя глибоко переживає особисту втрату і численні трагедії, спричинені російсько-українською війною. Тепер вона об’єднує підлітків і молодь навколо мистецького проєкту «Покоління під прицілом», щоб розповідати світові про війну в Україні, життя і загибель юних українців під час війни.Ми поспілкувалися з учасницями проєкту й запропонували їм розповісти про себе та про ідею, яка їх обʼєднує.

Олена Набокова, переживши втрату сина і важку депресію, заснувала в Запоріжжі центр, що допомагає дітям, підліткам і жінкам. Вона пройшла шлях від фельдшерки до засновниці громадської організації. Сімейна волонтерська ініціатива, яка починалася з турботи про задоволення базових потреб, за роки повномасштабної війни перетворилася на простір для навчання, розвитку й підтримки.

Texty.org.ua відвідали десять реабілітаційних центрів, медичних установ та волонтерських проєктів, дізналися про їхній досвід реабілітації та відновлення військових, найкращі практики реабілітації та проблеми, з якими ці заклади стикаються.На основі цього досвіду ми підготували рекомендації для покращення системи реабілітації військовослужбовців в Україні.

У четвер, 23 травня, об 11:00 у приміщенні пресцентру «Медіацентр-Україна» відбудеться круглий стіл «Успіхи та виклики реабілітації військових в Україні: пошук рішень», під час якого журналісти Texty.org.ua, посадовці МОЗ і МОУ разом із представниками громадськості обговорюватимуть пріоритети державної політики у сфері реабілітації військових на найближчі 5 років і яку роль у цьому процесі можуть відіграти приватні та волонтерські ініціативи. Запрошуємо на захід медіа та активістів.

“На тілі мого сина не залишилося живого місця, він поранений і контужений. Якби не було цього центру, йому було б надзвичайно важко” — ось як відгукується про Соціально-психологічний центр у Славутичі Валерій Худолєй, заступник командира Славутицької роти охорони ЗСУ.Він має трьох синів, які також воюють. Колись Соціально-психологічний центр Славутича допоміг його родині, а тепер він запрошує сюди своїх підлеглих.

Зіновій Паляниця дістав осколкове поранення обох ніг під Бахмутом 20 грудня 2022 року. Побратими вивезли його з-під обстрілів. Пройшов через багато лікарень. Численні осколки, що залишилися в нозі, завдавали нестерпного болю.«У державних лікарнях казали, що нічого не можуть зробити, що так все і буде, — розповідає Зіновій. — Мені порадили добровольчий шпиталь «Брасс». Тут багато кого на ноги поставили. Тут хороші лікарі, спеціалісти».