З Євросоюзу виїхали 3 млн українців, які залишили країну в перші місяці війни.

"Я дуже не хочу йти працювати на завод із сортування сміття. Я не витримаю, мене може знудити", — каже Віка з міста Чортків (Тернопільська область) у дворі школи в Лондоні. "Ну то йди на прання в хімчистку — там усе чистенько, тільки пара очі виїдає", — радить Наталя, яка в Лондоні вже десять років і теж починала з прасування білизни.Сама Наталя вісім років працює нічною прибиральницею і щодня їде в офісний центр на 22:00 та повертається о 04:00. Вона звикла, але визнає: це жахливо, коли роками не спиш уночі.

“Будуть проблеми з роботою. Але ми готові працювати будь-де, щоб тільки працювати” — коли ми тікали від війни в Польщу, такі слова лунали на вокзалах, у пунктах прийому біженців, у транспорті. Учителі, бухгалтери, хореографи — люди, вочевидь, досить успішні в Україні, готові були йти на найважчу, найбруднішу роботу, щоб лише працювати.

В українській фейсбук-групі “Батьки SOS” з початком війни обговорюють навчання в закордонних школах, до яких пішли маленькі біженці з України. Ми вибрали найцікавіші, на нашу думку, враження про те, як влаштовано процес навчання. Жодне з них не претендує на узагальнену оцінку шкіл чи освітньої системі в кожній з країн. Ця група відкрита для всіх охочих, цитати наводимо з указуванням авторства й незначними скороченнями.

З початку повномасштабного вторгнення Росії до ЄС в'їхали 5,3 мільйона українців. Такі дані наводить у своєму звіті Європейське агентство з охорони зовнішніх кордонів країн-членів Європейського Союзу Frontex. Звіт опубліковано 2 червня 2022 року.

Мої діти пішли до польської школи вже за кілька днів після приїзду. Далі навчатися дистанційно ми не хотіли. По-перше, через хоч і невелику, але різницю в часі. По-друге, мені не дуже подобалися уроки, на яких діти по пів години обговорювали вибухи чи стрілянину. Я хотіла, щоб школа, навпаки, відвертала увагу дітей від війни. Ну й по-третє, важливим моментом була соціалізація. Мої діти мали спілкуватися з однолітками, пізнавати культуру і звичаї країни, в якій опинилися.

Цей текст я пишу в містечку Хелмно на півночі Польщі. До українського кордону – майже 700 км. Шість років тому сюди поїхала на заробітки моя мама. Мені пощастило, бо мамин роботодавець запропонував мені роботу і дав безкоштовне житло. Працюю закрійницею на меблевій фабриці. Робота виснажлива, з 6:00 до 16:00 щодня. Мешкаємо ми у квартирі з трьома хлопцями з України. Нам з дітьми виділили окрему кімнату, ванна і кухня спільні. Це не те, до чого я звикла в Україні. Ми всі без кінця чатимося з подругами, котрі опинилися в різних країнах. Я вирішила про них написати.