У 2009 році журнал "Дніпро" влаштував літературний конкурс. За результатами, видав три збірки. На жаль, український медіа-простір майже не помітив "Дніпровські" видання. А якщо помітив, то приховав це від Гуглю. Тільки Андрій Кокотюха з Буквоїду звернв увагу на "нічні лаштунки" і сказав, що видавати "літературні страшилки" - річ добра, але збірка "слабка". Я б її слабкою не назвав (хоча згоден, що автори - не Мопассани й не Кортасари). Автор: Євген Лакінський

У нашій постколоніальній культурі домінує неписане правило: все українське треба хвалити. Наші літератори, критики співають одне одному осанну на тій простій підставі, що створене українською не може бути поганим. А брак конкуренції і «зубатої» критики псує молодих і робить забронзовілими досвідчених літераторів. Якось вже в нас так склалося, що сказати слово проти української книжки, а тим більше такого метра як Ліна Василівна – це означає стати на бік українофобів, критикувати не конкретний твір, а цілу культуру, а з нею й націю. Виходить собі дорожче. Автор: Костянтин Возвдиженський

Коли журналіст TЕКСТІВ розмовляв із Василем ШКЛЯРЕМ у його кабінеті в Спілці письменників, у двері постійно заглядали читачі його останнього роману - про Холодний Яр у 1920-тих. Просили автограф, пропонували підтримку, просто дякували... Тітонька, яка продає книги у вестибюлі Спілки, скаржилася, що вже весь тираж розкупили. Схоже, ми переживаємо розквіт історичного роману - як і Забужко, Шкляр старанно вивчив джерела. З цього ми й почали - як можна втрапити в архів СБУ? Сьогодні навколо Василя Шкляра відбувається чимало подій. Шевченківський комітет номінував його на премію в галузі літератури. У відповідь, з подачі Дмитра Табачника, офіціоз почав кампанію цькування Шкляра. Сам він написав звернення до Януковича, у якому заявив, що не може взяти премію від держави, допоки міністром освіти є Табачник. В результаті указ президента (а саме ним присуджується премія) вийшов без Шкляра і премії в галузі літератури загалом.

Кабінет професора був занурений у напівтемряву. Стіл натомість був залитий ультрамариновим сяйвом якоїсь фантастичної зірки: з монітора комп’ютера вона освітлювала кілька книжок, здається, з астрофізики, якісь папірці з синусоїдами та... дві відкорковані пляшки вина.Із таємничим професором спілкувався: Олександр Зінченко, історик

Спільними зусиллями Забужко і Шевельов вибудовують картину України 1990-х років – з її ілюзіями й розчаруваннями, першими кроками й відкриттями (іноді – відкриттями велосипедів), досягненнями в різних галузях, з економічними і культурними катастрофами. Обидвоє часом начинюють свої листи долею снобізму та месіанства, натякають, що їм нема з ким поговорити на рівних. Автор: Олег Коцарев

1810-1818 роки - це сплеск "свободолюбства" в Російській Імперії, в 1825 році відбулося повстання декабристів. Ще один пік розмов про свободу - початок 1900 років. "Вершина" - революція 1905-06 років. За ним іде сплеск, що пророкує революцію 1917 року та громадянську війну. У СРСР слово "свобода" знову стали активно вживати в середині 1980-х років, під час перебудови. І тут результат той самий - розпад "совка" в 1991 році. Маючи базу даних із двох мільярдів слів у 5,2 мільйонах книжок на семи мовах (в тому числі й російській), розумні хлопці з Google Labs народили ідею - а що як прослідкувати, як змінюється вживання того чи іншого слова з часом? Автор: Сергій Лук'янчук