У міжвоєнній Галичині не було різкого розділення на міське й сільське культурне життя. Правда така, що українці, насамперед з матеріальних причин, дійсно частіше жили в селах чи невеликих містах, але видавничі центри та й центри культурного життя взагалі таки були міськими, насамперед, львівськими (але й не тільки – не можна поминути Станіслава, Перемишля, Коломиї). Вони й притягали до себе і творців і, як тепер модно казати, споживачів культурного продукту. Про те, як жили українськи митці на Галичині до 1939 року розповідають Ірина Фрис і Наталя Михайлівська, засновниці сайту Дівчата, котрий присвячений міжвоєнній жіночій прозі.

Протест, інакшість, визволення, відродження часом може прорости на майже стовідсотково випаленому полі. Будь-яка людина здатна прийняти будь-яку найдикішу ілюзію, але так само будь-якої миті спроможна її й відкинути. Теза, що, здається, не втрачає актуальності. Те саме можна сказати й про владу страху та звільнення від нього. Звільнення від ілюзій, стереотипів чи страху – завжди екзистенційний досвід. Як і подальша сутичка з соціальною реальністю, котра з цієї миті стає осмислено ворожою. Кінець 2012 та початок 2013 року позначився появою відразу трьох помітних видань мемуарного характеру, пов’язаних із шістдесятниками та дисидентами. Мемуари читав: Олег Коцарев

Рівно о 17:03, студент Харківського університету пролетарської освіти Вілен Радченко вийшов зі Школи Червоних Старшин, де проходив літню практику. Школа містилася у найвищому хмарочосі Харкова, навіть більшому від нового Держпрома. Біля входу, як завжди, чергували двоє червоноармійців на ендрюзархах (1) . Сонце сьогодні палило нещадно і ендрюзархам було спекотно. Бідні тваринки аж прилягли на асфальтовий тротуар. Вони відкрили пащі і висунули язики поміж іклами. Сидячи на м'яких смугастих спинах, бійці пильно вдивлялися у кожного перехожого, ніби прямо зараз чекали на напад агентів світового імперіалізму. Автор: Євген Лакінський

Для героїв Жадана, останнє радянське десятиліття було ще і єдиним острівцем стабільності, далі бо все закрутилося у калейдоскопі травматичних змін. Усі Жаданові двадцятирічні бунтарі бачаться по-дитячому беззахисними, і якраз беззахисність, слабкість не в останню чергу породжує агресію. Вони не здатні ані вибудувати альтернативну дійсність, зосередитися на бутті-поза-соціумом, як, до прикладу, песонажі Тараса Прохаська, ані, скажімо, зверхньо-іронічно дистанціюватися від довколишнього вселенського базару. Аналізувала: Віра Агеєва

Цитата, винесена у назву статті, - з вірша Максима Рильського. Він не без гіркоти протиставляв провінційність тогочасної української культури, яку брутально втискували в рамці “пролетарського” реалізму, - високому модернізмові, взорованому на тривку багатовікову традицію. І під знаком такої от туги за Європою, ностальгічного прагнення долучитися до того простору, в якому колись органічно розвивалося вітчизняне письменство, минув чи не весь ХХ вік. Закономірно, що поновна спроба модернізації при кінці ХХ століття означала нові акценти на опозиції європеїзм / ґрунтянство. Автор: Віра Агеєва