С

Скелети у шафах і важливий досвід у серії нових дисидентських спогадів

Протест, інакшість, визволення, відродження часом може прорости на майже стовідсотково випаленому полі. Будь-яка людина здатна прийняти будь-яку найдикішу ілюзію, але так само будь-якої миті спроможна її й відкинути. Теза, що, здається, не втрачає актуальності. Те саме можна сказати й про владу страху та звільнення від нього. Звільнення від ілюзій, стереотипів чи страху – завжди екзистенційний досвід. Як і подальша сутичка з соціальною реальністю, котра з цієї миті стає осмислено ворожою. Кінець 2012 та початок 2013 року позначився появою відразу трьох помітних видань мемуарного характеру, пов’язаних із шістдесятниками та дисидентами.

Мемуари читав: Олег Коцарев

Кінець 2012 та початок 2013 року позначився появою відразу трьох помітних видань мемуарного характеру, пов’язаних із шістдесятниками та дисидентами. Це – спогади Миколи Плахотнюка «Коловорот», що вийшли в «Смолоскипі», спогади про Михайлину Коцюбинську «У мерехтінні найдорожчих лиць» від «Духа і Літери» та спогади Раїси Мороз «Проти вітру».

Все це вельми різні книжки.

Перша – калейдоскоп окремих, «вітражно» зібраних історій, спогадів і гострих спостережень про себе, сучасників та епоху у виконанні дисидента Миколи Прахотнюка.

Друга – колекція сюжетів і образів із життя Михайлини Коцюбинської від людей, що їм довелося в той чи інший час мати з нею справу.

Третя – цілісна автобіографія «дисидентської дружини» Раїси Мороз (хоч авторка сама, зрештою, вийшла за межі цього трохи стереотипного словосполучення). Але, якщо взяти до уваги також нещодавню «глибу» Ірини Жиленко «Homo feriens», маємо нині цілу хвилю спогадів про другу половину українського ХХ століття.

Незалежно від якості, об’єктивності та інших характеристик цих мемуарів, не можна їм не порадіти на тлі тієї загадкової, багатозначної, лункої порожнечі, котру лишила по собі перша половина того самого століття…

У пошуках деталей та узагальнень

Дух, атмосфера часу, його дрібниці – одна з найцінніших речей у будь-яких спогадах, хоч, може, й не найзатребуваніша часто малокваліфікованими читачами. В цьому сенсі передусім треба віддати належне «Коловороту» Миколи Плахотнюка. У своєму не аж надто вибуховому та вибагливому стилістично тексті він на диво чітко вміє схоплювати надзвичайно характерні деталі, створювати переконливі й наочні, нестереотипні портрети – лікарів, чиновників, студентів, випадково зустрінутих людей, «своїх» і «чужих».

«Проти вітру» Раїси Мороз цінніша книжка в плані не дуже відомих широкому читачу фактів і подій. Це можна сказати про реалії життя українських («маріупольських») греків, з яких, власне, й походить Раїса Мороз (до вступу у Львівський університет і знайомства з майбутнім політв’язнем Валентином Морозом уся «українська» проблематика шістдесятих була для неї зовсім абстрактною). Чи, наприклад, про деякі нюанси діаспорного побуту в США та в Канаді.

«У мерехтінні найдорожчих лиць», природно, найсильніша розмаїттям думок, поглядів і підходів. Від Елеонори Соловей до Осипа Зінкевича, від Семена Глузмана до Олі Гнатюк. Від Василя Овсієнка до зовсім молодого літературознавця, критика і прозаїка Дмитра Дроздовського. Попри неминуче розфокусування, вихід за часові рамки, маємо достатньо потужний стерео-ефект.

Добрий і злий мемуарист

Найчастіше людина, що пише спогади, схиляється або до загалом критичної, скептичної манери розповіді, або до співчутливої. В цьому сенсі українське шістдесятництво – і літературне, і політично-дисидентське – загалом залишається переважно «чемним явищем».

Тобто критика, звісно, є, широко представлена особиста антипатія, докори, але все воно переважно висловлюється підкреслено дипломатично, часом лиш натяками. Не відчувається бажання постфактум позривати маски та поскидати авторитетів із їхніх досить-таки скромних п’єдесталів.

Більш-менш винятком можна назвати мемуари Раїси Мороз. Вона виразно описала розвиток у її колишнього чоловіка-політв’язня Валентина суперечливих і скандальних поглядів та вчинків (що, зрештою, для сім’ї скінчилося розлученням, а для самого Мороза – «пошуками українського Піночета»), не забула ретельно згадати всілякі екстравагантні моменти або скелети в шафах інших сучасників (як-от хрестоматійні «хитання» Олеся Бердника).

Та й на презентації своєї книжки пані Раїса зовсім не виглядала на людину, схильну до евфемізмів та недомовок.

Текст Миколи Плахотнюка виглядає миролюбнішим. У змалюванні навтіь одверто ворожих постатей він завжди має настанову побачити не лише зле, показати в першу чергу виразну живу людину, а вже потім її недоліки, прорахунки і помилки.

Особливо це впадає у вічі в описі явно не надто цікавого й не дуже прихильного середовища в лікарнях, де Плахотнюку довелося працювати вже позначеним тавром «неблагонадійності». Який підхід є пліднішим у мемуарах про ХХ століття? Як на мене, звісно, вони мають співіснувати, християнське бажання пробачити та зрозуміти не повинно заважати розставити всі акценти, але все ж у нинішній момент, мабуть, особливо важлива поява саме критичних спогадів, навіть якщо б їхня критичність і була десь надмірна чи зайва. Адже урочистих і пафосних слів сказано вже чимало.

Екзистенціальність дисидентства

Шістдесятництво і в естетичному, й у політичному вимірі дуже часто було історією прозрінь і втрат ілюзій. Часто шокуючою, як для сьогоднішнього читача спогадів.

Ну, як міг молодий Микола Плахотнюк усерйоз очікувати, що його «раціоналізаторські» рекомендації «нагору» щодо запровадження української мови навчання в Київському медичному інституті хтось усерйоз сприйме та ще й виконає?

Яким чином могла вихованка культурного стандарту родини Коцюбинських досить тривалий час мирно співіснувати з радянським «літературознавством», а в суперечках із політично загартованішими шістдесятниками відстоювати на початках деякі совдепівські світоглядні штучки?

Цієї шокуючої правди й навчають нас, зокрема, спогади шістдесятників. Виявляється, протест, інакшість, визволення, відродження часом може прорости на майже стовідсотково випаленому полі. Будь-яка людина здатна прийняти будь-яку найдикішу ілюзію, але так само будь-якої миті спроможна її й відкинути. Теза, що, здається, не втрачає актуальності. Те саме можна сказати й про владу страху та звільнення від нього.

Звільнення від ілюзій, стереотипів чи страху – завжди екзистенційний досвід. Як і подальша сутичка з соціальною реальністю, котра з цієї миті стає осмислено ворожою.

Раїса Мороз саме так згадує про свою першу прес-конференцію для іноземних журналістів, де їй належало розповідати про порушення прав людини, політв’язнів у СРСР тощо.

«Я була лише дружиною українського політв`язня, а тут треба спалити за собою всі мости й сказати своє власне слово. Що буде зі мною, із сином? Усі ці думки вихором пролетіли в моїй голові, але в глибині душі я вже знала, що не відмовлюся. Треба було звикнути до думки й подолати страх, щоб потім ціле життя не докоряти собі, що була можливість допомогти, а не допомогла».

Безумовно важливим моментом стала відповідь на сакраментальне «з ким ви, майстри культури?» й для Михайлини Коцюбинської. Оприявлення своєї позиції для неї було менш ризикованим, ніж багато для кого, проте не менш значущим.

Сумним видовищем у мемуарах, однак, постає тодішній «градус» суспільної солідарності. З усіх трьох текстів очевидно: в шістдесятих чи сімдесятих більшість населення байдуже чи в крайньому разі перелякано-зацікавлено спостерігала за активністю «диваків», якщо взагалі її помічала.

Як на мене, єдиною дієвою й ключовою підтримкою була підтримка ззовні – «закордон» заміняв у цьому сенсі відсутнє громадянське суспільство. Чи не очевидні знову паралелі з сьогоденням? Але все ж шістдесятництво пропонує і свій досвід солідарності, хай не такий візуально ефектний, як Помаранчева революція чи цьогорічні жорсткі сутички на київських будовах, зате пережитий за значно похмуріших обставин, а отже, наснажений іншим ступенем моральної стійкості.

Національна проблема

Із сьогоднішньої перспективи промовисто виглядає значення мовно-національних проблем у постанні та діяльності шістдесятництва.

Найпослідовніше ця тема виписана в Миколи Плахотнюка, котрий, схоже, моніторив її ледь не щохвилини. Але навіть у, повторюся, відпочатку чужої українській проблематиці Раїси Мороз саме вона відчутно посприяла багатьом незворотним змінам.

Спогади як жанр (навіть такі уривчасті, як «У мерехтінні найдорожчих лиць») завжди фіксують певний порівняно тривалий період часу. Саме це дозволяє побачити, як питання мовних та етнічних прав, гідності, що в окремі моменти легко втрачають актуальність і свіжість, у довшій часовій перспективі неодмінно зринають знову, неминуче доводять свою важливість, виявляються одним із істотних механізмів суспільного життя.

Що ж, це теж повчально з огляду на сьогодення, коли, наприклад, у чималої частини ліберальної, а ще більш у лівої інтелігенції з’являється спокуса ігнорувати ці речі на противагу правим чи ультраправим, «залишити їх у ХІХ столітті».

Естетичне, політичне, етичне…

Серед важливих, хоч і не найбільш наочних, інтелектуальних сюжетів тієї епохи були не завжди прості відносини між визвольною й правозахисною боротьбою та суто культурницьким спротивом або лиш інакшістю.

Якщо на перший погляд усе виглядає однозначно (шістдесятники-митці орудують на своєму «фронті», політичні в широкому розумінні дисиденти – на своєму, демонстративно чи непомітно підтримуючи одне одного), то коли придивитись уважніше, не все було так просто.

Спогади Раїси Мороз і Миколи Плахотнюка, звичайно ж, повністю центровані навколо політичного опору, хоч у них і чималу роль відіграють художники та поети. Властиво, мистецтво для цього дискурсу мало не передовсім є способом проголосити заховану правду, закликати до змін чи до бою тощо.

У книжці, присвяченій Михайлині Коцюбинській, знаходимо дещо іншу картину. Тут часто-густо простір культури прочитується самодостатнім, непідлеглим політичним догмам (а відтак, якщо продовжити цю логіку, і національно-визвольним догмам теж).

Відчувається й легка відстороненість від суто дисидентської, політичної сфери, коли совість, обов’язок і дружба вимагають солідаризуватися, допомогти, але справжній інтерес – трохи не зовсім тут, і при першій же нагоді це поле буде полишене.

Зрештою, в деяких прижиттєвих інтерв’ю з Коцюбинською можна вловити й настрій більш рішучого відчуження.

Цікаво, чи в «роки боротьби» виникали дискусії на цю тему, а чи неоднозначні співвідношення політичного й естетичного залишалися на рівні відчуттів? Принаймні, вже в 1990-ті роки точно відбулась одна така розмова – в ній Валерій Шевчук наголошував саме на художніх досягненнях шістдесятників, а Євген Сверстюк більш звертав увагу на моменти етичного і політичного (хай і в дуже універсальному сенсі) характеру. Цю розмову зафіксовано в книжці Людмили Тарнашинської «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління».

Перша протестна хода у другій половині ХХ століття?

А ще розглянуті тут книжки спогадів сповнені просто цікавих, сумних і забавних, парадоксальних та інших сюжетів-епізодів. Тих, які варто переказувати й перетворювати на книжки та фільми.

Наприклад, драматична, але підзабута сьогодні історія громадської акції протесту в Києві 22 травня 1967 року, коли міліція заважала вшановувати пам’ять Тараса Шевченка, а закінчилось усе ходою в напрямку нинішньої вулиці Банкової, водометами та компромісом, на який тимчасово пішов режим.

Одним з активних її учасників був Микола Плахотнюк. Або історії з часів роботи Михайлини Коцюбинської в редакції, де вона м’яко, але бездоганно «перевиховувала» пересічних радянських людей. Чи випадок із паспортом Раїси Мороз. Паспортистка запитала, яку національність записати їй у паспорт, пречудово знаючи, що Раїса – грекиня і за матір’ю, й за батьком, а отже, давала можливість обрати офіційну ідентичність.

Раїса згадує, як на мить їй захотілося записатися «більш зручною» росіянкою або «в крайньому разі» українкою, але вона втрималась і назвалася тим, ким вона була.

Що ж, нинішня серія спогадів шістдесятників і про шістдесятників засвідчує усталення більш-менш чіткого мейнстримного канону зображення і розуміння цього явища та відповідних подій. Треба сказати, картина виходить не надто внутрішньо суперечлива. Така, що викликає довіру і непогано надається до культурного тиражування. Від нього й залежатиме подальше утвердження чи модифікація цього канону.

*******

Сайт TEXTY.org.ua існує завдяки пожертвам читачів

Якісна і нерозважальна журналістика, яка працює в інтересах публіки, потребує затрат і в принципі не може бути прибутковою. Але натомість вона є суспільним надбанням, як, наприклад, чиста вода. Тому фінансова підтримка кожного з вас дуже важлива для нас. Звертаємося з проханням здійснити пожертву на підтримку ТЕКСТІВ.

Якщо ви здійснили пожертву, повідомте будь ласка нам на адресу texty.org.ua (равлик) gmail.com Це потрібно для того, аби ми могли відзвітувати вам, куди витратили зібрані кошти

Як можна перерахувати кошти:

EugeneLakinsky(НА)gmail(КРАПКА)com - наш рахунок на ПейПел;

ЛікПей

096 551 68 93 - гроші на рахунок можна слати і на телефон - це Київстар, телефон тільки для збору пожертв, зв'язатися з нами можна по емейлу texty.org.ua @ gmail.com

U336801545841 - наш гаманець у гривнях на ВебМані

література культура спротив історія досвід

Знак гривні
Знак гривні