У міжвоєнній Галичині не було різкого розділення на міське й сільське культурне життя. Правда така, що українці, насамперед з матеріальних причин, дійсно частіше жили в селах чи невеликих містах, але видавничі центри та й центри культурного життя взагалі таки були міськими, насамперед, львівськими (але й не тільки – не можна поминути Станіслава, Перемишля, Коломиї). Вони й притягали до себе і творців і, як тепер модно казати, споживачів культурного продукту. Про те, як жили українськи митці на Галичині до 1939 року розповідають Ірина Фрис і Наталя Михайлівська, засновниці сайту Дівчата, котрий присвячений міжвоєнній жіночій прозі.

Протест, інакшість, визволення, відродження часом може прорости на майже стовідсотково випаленому полі. Будь-яка людина здатна прийняти будь-яку найдикішу ілюзію, але так само будь-якої миті спроможна її й відкинути. Теза, що, здається, не втрачає актуальності. Те саме можна сказати й про владу страху та звільнення від нього. Звільнення від ілюзій, стереотипів чи страху – завжди екзистенційний досвід. Як і подальша сутичка з соціальною реальністю, котра з цієї миті стає осмислено ворожою. Кінець 2012 та початок 2013 року позначився появою відразу трьох помітних видань мемуарного характеру, пов’язаних із шістдесятниками та дисидентами. Мемуари читав: Олег Коцарев

Народ просто косить вірус модної діареї, струмені якої двічі на рік виливаються на подіуми чи те, що видають за подіуми країни. Зараз модними хочуть бути всі. От і виходить, що буквально кожному кортить провести свій локальний якщо не тиждень, то хоча б день моди, причому на деякі міста припадає навіть не одна, а дві чи навіть три сезонні фешн-події. Найсумніше те, що це свідчить зовсім не про насиченість модного ринку України ідеями та професіоналами, зовсім навпаки. Радикальний критик: Тетяна a.k.a. marmuletka, Рагулі, в рамках проекту "Естетика сучасної України"

Для героїв Жадана, останнє радянське десятиліття було ще і єдиним острівцем стабільності, далі бо все закрутилося у калейдоскопі травматичних змін. Усі Жаданові двадцятирічні бунтарі бачаться по-дитячому беззахисними, і якраз беззахисність, слабкість не в останню чергу породжує агресію. Вони не здатні ані вибудувати альтернативну дійсність, зосередитися на бутті-поза-соціумом, як, до прикладу, песонажі Тараса Прохаська, ані, скажімо, зверхньо-іронічно дистанціюватися від довколишнього вселенського базару. Аналізувала: Віра Агеєва