Понад мільйон українських дітей перебуває за кордоном після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Діти відвідують місцеві школи, вивчають мови, швидко адаптуються до нового середовища. І, якщо не докладати жодних зусиль, можуть втратити національну ідентичність, забути, хто вони й звідки. Як цьому запобігти?

Документальний роман Максима Беспалова «У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію», який нещодавно вийшов у видавництві «Локальна історія», читачі називають посібником із дослідження свого родоводу.У ньому автор розповідає про своє дослідження долі українки Єви Ориняк, чиє ім’я він побачив на могилі в покинутому американському містечку Централія в Пенсильванії (США). Вона померла у 1918-му, ймовірно, від іспанського грипу. Її родина емігрувала з карпатського села до США на початку ХХ століття.

За останні чотири роки Україна втратила п’яту частину сільських шкіл. Водночас у містах кількість шкіл зменшилася на 5 %.

Чому підліткам з України надзвичайно важко за кордоном і чому вони прагнуть повернутися додому, чи збережуться сім’ї, коли чоловік і дружина в різних країнах, чи можна цілковито адаптуватися до життя в новій країні, які є ризики в стосунках між парою з різних країн та як адаптуватися до сучасного світу, у якому часта зміна країни стає нормою. Про ці та інші важливі питання емігрантського й українського життя Texty.org.ua поговорили з Наталією Терещенко, психотерапевткою з Відня, яка має там 10 років практики.

Упродовж останніх кількох місяців в опитуваннях серед тих, хто виїхав з України, тікаючи від війни, зростає частка людей, які хотіли б залишитися за кордоном. Звісно, хотіти залишитися й фактично ухвалити таке рішення — це різні речі. Утім нинішні тренди викликають значно ширші запитання: чому ця цифра зростає? чи зросте кількість емігрантів після того, як відкриють кордони для чоловіків? чи вистачить людей, які залишаться, для “великої відбудови” й наполеонівських планів економічного зростання, про які говорять можновладці? що і як збирається робити держава, щоб повернути людей, — і чи повинна вона це робити? чи потрібно “таргетувати” кількість і структуру тих, кого можна / потрібно повертати?

Однією з ключових задач Комітету держбезпеки СРСР на зовнішньому фронті була дискредитація і “розкладання” антирадянських емігрантських організацій. Негативні публікації в ЗМІ, викривальні прес-конференції, “листи від трудових колективів” — усі ці цілком “сучасні” методи чорного піару у КДБ використовували ще 60 років тому. Під час підготовки матеріалу про співпрацю російських співвітчизників зі спецслужбами Росії ми натрапили на методичку КДБ за 1968 рік, де йшлося про використання органами держбезпеки прикриття “культурних зв’язків” з еміграцією. Один з його розділів присвячено дискредитаційним кампаніям.

Цей текст я пишу в містечку Хелмно на півночі Польщі. До українського кордону – майже 700 км. Шість років тому сюди поїхала на заробітки моя мама. Мені пощастило, бо мамин роботодавець запропонував мені роботу і дав безкоштовне житло. Працюю закрійницею на меблевій фабриці. Робота виснажлива, з 6:00 до 16:00 щодня. Мешкаємо ми у квартирі з трьома хлопцями з України. Нам з дітьми виділили окрему кімнату, ванна і кухня спільні. Це не те, до чого я звикла в Україні. Ми всі без кінця чатимося з подругами, котрі опинилися в різних країнах. Я вирішила про них написати.

«Громадське радіо» опублікувало подкаст розмови Тетяни Трощинської з психотерапевткою Наталею Підлісною, яка на декілька тижнів залишала свій дім після того, як його пошкодило вибухом. Зараз вона повернулася і працює.

Політична аналітикиня фонду "Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва" Марія Золкіна відповідає на питання, чи слід зараз негайно залишати країну та їхати за кордон.

Заклики розстріляти представників місцевої влади, мерів – один з найпоширеніших мотивів під час інтерв’ю. Презентуємо другу частину дослідження бідності в Україні. Про першу читайте у нашій статті: “Культура бідності й «зламана система». 10 правд про українське зубожіння”