Щоденники мотоцикліста. Дні 8-10. Полісся: Штунд на мотоциклі, Чорнобильська пуща та вирубування лісів. ФОТО

1 Мене приймають за штунда-місіонера на мотоциклі.

Після нетривалої розмови з чоловіком у Сарненському районі Рівненщини, я з жовтозубою усмішкою (бо ж курю) ставлю наше редакційне запитання:

- Знаєте, я їжджу по різних областях і скрізь ставлю людям ті самі питання… Скажіть, про що ви мрієте? – либлюся я.
- Так, давайте на цьому і припинимо, - шугається дядько. - Я намагаюся тут уже пресєкать ці розмови. Бо я знаю, до чого це призведе!
- Е-е-е… - це ж треба, думаю, так люто ненавидіти журналістів. – І до чого це призведе?
- Та ви зараз почнете про бога втюхувати!

Тут я починаю реготати.
- Ви що, мене за свідка Єгови прийняли?
Дядько насторожено мовчить.
- Та я невіруючий.
- Ну слава богу!

Отак мене Зая (zaua.org) підставила :) І справді, - подумав потім я, - питання «про що ви мрієте» з усмішечкою - цілком у дусі штундів.

До речі, ніхто не знає, звідки походить слово «штунд»? Це збірна назва для всіх протестантських течій і на Поліссі, і в центральній Україні, та й у нас на Заході.

А ще на Вінниччині і на Рівненщині я чув ті самі проблеми у людей:
- Поїду східніше – і мене вже називають «бандера». Поїду західніше – і там для людей я «москаль».

2. Еякулякуль і «йди нах*й»

Після нашого з Ромашкою приїзду до Києва почалися дощі; ми все сварили Ейяфьятлайокудль – який уже влучно назвали Еякулякуль – за ці темні хмари.

Сиділи у редактора Заї та його дружини. Принагідно хочу їм подякувати за вписку не тільки в Києві, але й у Житомирі та (потім) у Чернігові.

Коли Еякулякуль пройшов, я – поки що сам – рушив у Поліський рейд. Лише за Димером нарешті закінчився суто київський трафік із дорогих машин – в Іванкові вже їздили «запорожці», «жигулі», велосипеди, фіри з кіньми, вантажівки.

42-річна смішлива Ліда мене переконала, що нема чого боятися років – «після 40 життя стає саме тим, чим має бути».

Не всі такі відкриті й усміхаються. Пізніше я в Корецькому районі намагався поговорити з жінкою, але у відповідь на запитання «що для вас особисто значить Україна» - вона почала длубати дерево, як ото длубали колись піч. Коли ж я запитав, чи можна сфоткати її –
- Оцього ні. Сохрань боже.

Не люблять фоткатись і міліціонери:
- Не нада нас фотографірувать!
- Та я не вас, - брешу: вдаю, що фоткаю пейзаж.

А жінка, в якої на язику те, що у них на умі, додає:
- Іди ондо туди нах*й і там фотографіруй!

3. Красо України – Полісся! Але зненацька – Зона відчуження

Я їхав гарною дорогою через Красятичі і далі й думав, що не згоден з Лесею Українкою. Колись ми з татом їхали автобусом у Ялту, і десь на Вінниччині він зацитував:
- Красо України – Поділля.
- Нє, Полісся, - кажу семилітній я. – Яка ж краса без лісу?
- А що, щоб було гарно, обов’язково має бути ліс?
- Звичайно.

Сьогодні ж мене непокоїть лише те, чому навколо так порожньо. Я думаю: «Оце доїду до Поліського – поїм десь там гарячого борщу, бо ще ж не снідав, а вже третя дня».

Аж тут – КПП. «Увага! Територія Зони відчуження. Проїзд тільки з дозволу адміністрації»
- Куди ви? – питає МНСник.
- На Овруч.
- Добре. Праворуч і весь час по трасі, - переді мною відкривають шлагбаум, і я в смт Поліському.

Який там борщик? Я ж не знав. Фотографую – а в самого ручки-то трусяться: від несподіванки.

Колись я був у Зоні, але тоді я був готовий. А тут – мертве містечко, і так зненацька. Коли не сподіваєшся – берези на дахах вражають дужче.

Мене усього трусить. Звичайно, я міг би сказати, що це від холоду – але як тільки виїжджаю з Зони, трусити припиняє.

4. Вирубування лісів і місцеві понти

«Вас вітає Житомирщина – край партизанської слави». Ліс по дорозі на Овруч – у мене ці місця асоціюються із «Оком прірви» Валерія Шевчука. Але як тут чудово! У лісі мені якось завжди затишно – можливо, це тому, що в матері й дівоче прізвище «Поліщук», а батько сам із поліського села.

В Ігнатполі розповіли, що «був кар’єр – але він зараз більше стоїть, ніж працює. На залізниці – скорочують людей.
- У мене однокласник просився на роботу. Він не п’є, хороший – але куди ж я його візьму, як у нас у самих скорочення.

Наразі тут живуть не особливо бідно: ліси. «У частніков працюємо на пилорамі». Але: «оцей останній ліс дорубаємо (показує рукою) – і взагалі роботи не буде. Залишаться тільки топі».

Дерева тут тримають грунт – як і в Карпатах. Там після вирубування – щорічні повені, сповзання; а тут – болота беруть своє.

Власне, я не міг знайти місця для намету, бо зразу з насипу дороги – коріння дерев у воді. Зупинився в мотелі «TRANZIT» на межі Житомирщини та Рівненщини і ввечері був свідком, як трошки-трошки багатші люди вже починають пускати понти.

- А то ж я не знаю, де вони живуть? – каже, коли компанія вийшла, адміністраторка барменші. – Кому ти будеш розказувать, «ми праєздам с Маскви»?!

Ймовірно, радше повернулися з московських заробітків – бо коли їх розкусили, вони перейшли на українську, хоча понтів і не облишили.

5. «У кого в хаті є пенсіонер, той виживає – а так то по заробітках»

Майор ДАІ стояв під знаком «Рівненська область» і зупинив мене – як це робить практично кожен пост. Але тільки усміхнувся:
- З документами все в порядку? Не п’яний? – і навіть не перевіряв документи, а натомість, лузаючи насіння, підійшов поговорити.
- Хотілося б, аби закон був один для всіх. А то зупиняєш за перевищення – а з машини вилазить п’яний генерал, і мусиш відпускати.
- А що, майори теж стоять на трасі?
- Я 16 років патрульний. Мене перевели у Рівне, але я повернувся на нижчу посаду. Це ж у мене старшолейтенантська посада. Зате вдома, у Сарнах.

Усупереч його пораді, я поїхав селами – хоч там «дорога є тільки на карті, там пизд*ць».

Втім, з першого разу я заблукав, - і лише з траси на Рівне звернув у села знову. Став, щоб набрати води з криниці.
- А як у вас тут, є робота?
Жінка у відповідь мовчки скрушно хитає головою.
- А як же люди живуть?
- Та як живуть. Виживають. У кого є в хаті пенсіонер – то виживають. А так то по заробітках.

На деяких будинках – поліетилен у шибках замість скла. Мабуть, це там, де нема кому з родини поїхати на заробітки.

Колишній сільський учитель у Березно каже:
- Якби там, наверху, почали працювати так, як працюють люди внизу - все було б добре. У нас низ не знає, що робить верх, і навпаки. Ми не знаємо, що відбувається там - а вони уявлення не мають, як живемо ми.

Це - суть.

6. Ініціативні люди є.

Надвечір другого дня я доїхав до Житомира – тут з Києва мене передали в добрі руки на вписку. І зненацька потрапив на пікнік ініціативної молоді від 20 до 50.

Привід для пікніка: перед тим вони насадили в центрі дерева. З власної ініціативи – вибили дозвіл у мерії, самі скинулися на саджанці й висадили їх на виділеній їм ділянці.