Матеріали автора Інна Гадзинська

Мелітополь — найбільше українське місто з уцілілою інфраструктурою, яке росіяни захопили в лютому 2022 року та яке досі перебуває окупованим. Важливу роль у становленні окупаційної влади там відіграв місцевий депутат облради Євгеній Балицький. Але на ключові посади росіяни привезли своїх кандидатів — очевидно, щоб бути впевненими в належному виконанні двох головних завдань: упокорення місцевого населення та використання цивільної інфраструктури для потреб російської армії.

П’ять тижнів, тобто 36 днів, від 24 лютого до 31 березня, на пагорбах під Черніговом у селі Новоселівка і поблизу точилися криваві бої. Тут застрягли росіяни, які збиралися взяти Київ за три дні.Спільний проєкт ТЕКСТІВ та газети "Вість" (Чернігів)

Ми дослідили, як упродовж року війни змінювалася площа окупованих російською армією українських територій, якою зброєю та як інтенсивно ворог намагався знищити українські міста й енергосистему, як це вплинуло на рівень освітлення у столиці.

Через велетенський масштаб руйнувань Північну Салтівку нині називають мертвим районом, або мертвим містом — 70% будівель тут пошкоджено чи знищено. Сотні багатоповерхівок розбиті, чорні. Але насправді район живий. Люди й досі живуть там, де, здається, вижити неможливо. Приходять навідувати свої понівечені домівки, ніби хворих родичів. Вивозять якесь майно — і сподіваються колись повернутися.

Дороги – нескінченно довгі та вкрай потрібні. І немає їм ні кінця ні краю. З Києва – на фронт, з фронту – на Львів роздовбаною “тарабайкою” яка їде зі швидкістю 60 км/год. Вокзали, черги, митний контроль, пересадки.Ці подорожі неможливо скасувати, вони є питанням життя і смерті. Малесенькі дітки, які їдуть, обійнявшись з дбайливо загорнутими в іграшкові пелюшечки іграшковими качечками. Поруч бабусі з величезними торбами. Усі їдуть: хтось із розбитого будинку – в нікуди, сподіваючись знайти прихисток, хтось – додому побачити тата й чоловіка після довгої розлуки.

“Тату, я боюсь самольота”, — прошепотіла дворічна Кіра й притулилася до батька. Тієї миті моє серце стислося від болю. Я мріяла, що літак для нашого малятка буде символом подорожей, відпочинку та спокійного й заможного життя. А він став символом жаху.Спільний проєкт ТЕКСТІВ та газети "Вість" (Чернігів)

“Більшість жителів країни не знає про масові протести проти ковідних обмежень”, – каже мешканець одного з китайських мегаполісів, який напередодні їх скасування розповів ТЕКСТАМ про китайську ковідну реальність, що в ці дні руйнується буквально на очах.

Через успіхи українських військ під Харковом і Херсоном у російських “патріотичних” телеграм-чатах панує відчуття провалу та зростає невдоволення. Підтримка режиму в Росії сьогодні залежить від новин з фронту.Як має виявити себе в цій війні російське громадянське суспільство? Наприклад, зібрати гроші на військово-польовий госпіталь, каже Андрій Каліх, активіст і дослідник, який живе в Росії. Від 2014 року він виходить на протести проти російської агресії в Україні. Від початку повномасштабного вторгнення долучається до збору коштів і допомагає українським біженцям, які вимушено опинились у Росії.Ми поговорили з Андрієм Каліхом про настрої в російському суспільстві та про волонтерський рух, що допомагає українцям.

Навіщо поспішати з ремонтом, коли знову може прилетіти? В Ірпені на це запитання відповідають не менш риторичним: “А як нам тут зимувати?”. І беруться лагодити своє житло. Якщо є що лагодити.На тлі зруйнованих будинків на Київщині фотографуються майже всі гості з Заходу. Багато з них обіцяють допомогти з відновленням, місцева влада теж пришвидшує цей процес як може — в Ірпені коштом благодійників уже міняють вікна в житлових будинках і облаштували тимчасове житло для тих, чиє було знищено.Але масштаби руйнувань значно більші за поточні бюджетні можливості, у благодійних фондах бюрократія, а зима близько. Лише в Ірпені пошкоджено 3,2 тис. житлових будинків, з них близько 600 багатоквартирних, що потребують ремонту, а 39 підлягають демонтажу.

Удома пахне шинами, пилюкою та сажею. Я сиджу на брудному дивані перед купкою згорілих труб під пасмом розірваної підвісної стелі, дивлюсь у розбите вікно й кайфую. Нарешті я вдома.Це така радість — мати дім і змогу повернутися. Знати, що тобі є куди приїхати. Що тут немає окупантів, що вони не гадили у твоїй квартирі й не торкалися твоїх речей.Я знаю, що в багатьох людей близькі загинули, дім знищено, розграбовано, відрізано окупацією — і гостро відчуваю їхній біль. Сподіваюся, вони пробачать мені моє маленьке щастя.