Матеріали автора Дмитро Полюхович

В українських школах учителів російської мови та літератури вважали привілейованою кастою. Навіть вищою за викладачів історії. Історія, нагадаємо, була головною ідеологічною дисципліною в школі. "Історики" також читали курс "Основ держави і права". І вони до того ж традиційно були парторгами шкіл.Read this article in English

Коли стрічка новин є суцільним жахом, хочеться її хоч трішки «розбавити» чимось невоєнним і позитивним. Як антистресову інформаційну пігулку ТЕКСТИ пропонують фотоекскурсію до дуже симпатичної й абсолютно невідомої широкому загалу туристичної родзинки Поділля – печери, яку можна побачити в історичному центрі містечка Городок на Хмельниччині.

Одночасно зі стягуванням російських військ навколо України у Facebook розгортається інфраструктура для сіяння зради та паніки у разі війни. Більшість сторінок-фантомів поки пусті, але коли треба, наповняться вмить (недарма для їхньої розкрутки витрачені чималі кошти). З досвіду бойових дій 2014–15 років передбачаємо, що вони будуть використовуватися для того, щоб писати, що наші бійці потрапили в «котел», їх «злили» «продажні генерали» і політики і їх всіх уб'ють, якщо люди не вийдуть на протест чи під Міноборони, чи під Офіс президента, чи ще кудись.

На невеличкій ділянці стоїть одразу два давніх і дуже романтичних водяних млини (обидва постали десь у середині ХІХ століття). Тут також варта уваги чимала млинарська загата зі шлюзами, зведена щонайменше у XVIII столітті (може, й давніше).

Свинцевих цидулок княжих часів в Україні до того не знаходили.

Цей ліс двічі унікальний. Крім величезної кількості товстелезних велетнів-аксакалів, що мають вік 100–150 років, ця «бучина» є ще й найсхіднішою природною популяцією цього виду. Крім буків та престижного статусу, «Сатанівська дача» має ще дві приваби. Текст і фото Дмитра Полюховича.

Наддністрянське село Рудківці, що на Хмельниччині, точніше його пляжно-курортна частина зовні та атмосферно нічим не відрізняється від містечок чорноморського узбережжя. Все як має бути – скупчення готелів, баз відпочинку, ресторанчиків, кафешок, «шалманів» з шашликами… Є навіть класичні тіточки, які швендяють пляжем, вигукуючи славнозвісне: «Гаря-а-а-ача-а кукурудза-а!». «Море», щоправда, – прісне, але то вже дрібниці.

Значне знецінення української валюти призвело до запровадження у 2018 році нових розмінних монет номіналом в 1 та 2 гривні. З погляду економістів Нацбанку, з новими мікромонетами все було гаразд: 3,3 г вкритої нікелем дешевої сталі – то не 5,9 г досить дорогої латуні/бронзи, з яких до того карбували одногривневі монети. Та й не паперові купюри, які за кілька місяців обігу перетворюються на непривабливі брудні ганчірочки. Одночасно ввели й двогривневу монету. Теж досить маленьку.

В Україні на руках у людей є від 200 то 300 тис. металошукачів. Якщо відкинути тих, хто має кілька детекторів одночасно, чи виходить «у поля» вряди-годи, – може йтися про 100 тисяч активних копачів. Коли в одній місцевій спільноті громадяни активно стали на бік «чорнокопів», ми вирішили написати цю статтю.

У 1948 році вкотре підвищили податки. Один двір платив понад 650 рублів в Україні й близько 600 рублів у Росії. До Другої світової, наприклад, для колгоспників Кіровоградщини з 15 червня по 15 серпня мінімум становив 30 трудоднів. День роботи у колгоспі в середньому рівнявся до 0,5 трудодня. Розкріпачення колгоспників у СРСР почалося лише з 1974 року (тоді видали паспорти), коли до бюджету широким потоком потекли нафтодолари.