Я

"Я бы русский выучил только за то..." Як росіяни перетворювали українську мову на другий сорт

В українських школах учителів російської мови та літератури вважали привілейованою кастою. Навіть вищою за викладачів історії. Історію, нагадаємо, вважали головно ідеологічною дисципліною в школі. «Історики» також читали курс "Основ держави і права". Вони ж, традиційно, були парторгами шкіл.

Чимало українців, які закінчували радянську школу, пам’ятають учителів російської мови і літератури: вони вдягалися краще за інших, були розкутішими й навіть, можна сказати, "вільнодумствували", якщо це не стосувалося української ідентичності. Лише викладачі російської мали негласне право під час уроку відходити від плану й говорити на відсторонені теми, але лише в ключі домінування всього російського над українським. Моя вчителька росліт, наприклад, дуже любила розмірковувати про недолугість і другорядність класичної української літератури. Мовляв, там усе про село й селюхів, а ось у великій російській літературі — аристократи, графи, бали, палаци… І хай Родіон Раскольніков тюкнув бабку сокирою, але то все в декораціях столичного Петербурга, а не задрипаного хутора.

Уявляю, якби наша викладачка української, шановна Раїса Олександрівна, раптом дозволила собі такі висловлювання на адресу російської класики. Цікаво, як швидко вона вилетіла б зі школи з «вовчим квитком»?

Учителі української взагалі боялися хоч на йоту відступити від затверджених методичок, бо це загрожувало досить неприємним звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі». Автор, можливо, помиляється, але в негласній шкільній ієрархії вчителі української стояли вище хіба що за «трудовиків», а в російських школах навіть нижче.

Якось наша «русічка» відвідала Львів і замість того, щоб розповідати про Онєгіна чи Му-Му, цілий урок ділилася враженнями від поїздки. Якщо хтось подумав, що йшлося про красу міста та його дивовижні пам’ятки, — то помилився. Головним її враженням від поїздки став надгробок на могилі головного редактора газети "Вільна Україна" (органу Львівського обласного i міського комітетів Комуністичної партії України, нагадаємо), який вона побачила на знаменитому Личакові.

"Яка в наш час може бути «Вільна Україна»?! — обурювалася вона. – Це ж неприхована бандерівщина! Не може в СРСР бути ніякої вільної України!!!"

Далі, десь хвилин на 30, була лекція про злочини бандерівців та інших петлюрівців. Зраднику Мазепі теж дісталося.

Золота доба русифікаторів

2 листопада 1978 року Рада Міністрів УРСР ухвалила постанову "Про заходи подальшому удосконаленню вивчення і викладання російської мови в Українській РСР". Згідно з нею, значно збільшували видатки на просування російської мови, на технічне забезпечення кабінетів російської мови, кафедр у вишах, збільшення кількості та якості учителів, вивчення російської мови в українських школах уже з першого класу тощо. Кому цікаві деталі – можете ознайомитися тут, — цей документ є в архіві законодавства на сайті Верховної Ради.

Через кілька років, 26 травня 1983-го, ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ухвалили постанову "О дополнительных мерах по изучению русского языка в общеобразовательных школах и других учебных заведениях союзных республик". Через два тижні аналогічний документ ухвалили ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР, а Міністерство освіти УРСР затвердило "Додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки".

Зокрема цей документ передбачав: "Збільшити з 1984 року на 15% ставки заробітної плати вчителів підготовчих і І —III класів, які ведуть заняття з російської мови, вчителів російської мови і літератури IV—X (XI) класів загальноосвітніх шкіл та шкіл-інтернатів, вчителів російської мови і літератури всіх типів і найменувань професійних і середніх спеціальних навчальних закладів з неросійською мовою навчання, розташованих в сільській місцевості і в селищах міського типу".

Збільшити з 1984 року на 15% ставки заробітної плати вчителів, які ведуть заняття з російської мови

У перекладі з бюрократичної на людську: села та невеличку райцентри, які були ще недостатньо русифіковані, слід русифікувати якомога швидше, а вчителі-русифікатори мають за те отримати доплату.

Також передбачали збільшити видатки на видання навчальної, методичної та художньої літератури російською мовою та низка організаційних заходів.

Ба! Доплати передбачали навіть студентам філологічних факультетів. Зокрема було заплановано щорічні видатки в сумі 357 тис. крб для виплати підвищеної стипендії студентам, які навчаються на спеціальності "Російська мова і література".

Є інформація, що доплати отримували не лише "русісти" в українських шкодах глибинки, а й у великих містах.

Цікавий факт. У цій історії з доплатами прогресивні комуністи не придумали нічого нового, а скористалися досвідом реакційного царату. Такі виплати вчителям-русифікаторам, активно практикували принаймні на початку ХХ століття.

Зокрема в листі Олександра Довженка до глухівчанки Ярини Коваль, знаменитий режисер ділиться своїми спогадами про навчання в Глухові:

"Я згадую Глухів і свою романтичну юність…учительський інститут. Він стоїть переді мною, як живий, білий, чистий, з штамбовими трояндами і посипаними жовтим піском доріжками садка… З нас готували учителів – обрусителів краю. В Київській, Подільській і Волинській губерніях до нашої платні згодом додавалась якась надбавка, здається, вісімнадцять карбованців на місяць, – за обрусіння краю".

18 царських рублів тоді були чималою сумою. Зокрема станом на 1913 рік фунт (трішки менше за пів кілограма) найякіснішого огузку (без кісток) коштував 20-22 коп.

1988 року автор став студентом київського педінституту ім. М. Горького. Наразі це Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова. Тоді в СРСР відбувалася кардинальна освітня реформа й учителям ледь не вдвічі збільшили платню. Відповідно конкурси в педінститути зашкалювали. Бо випускнику політехнічного світила платня заледве у 120 руб., а педагогічного – 180-220. Солідні на той час суми. Плюс три такі важливі фактори, як червень, липень та серпень.

Найбільше абітурієнти бажали потрапити на історичний. Ні, не через велику любов до історії. Факультет був "ідеологічним", його диплом давав добрі перспективи зробити кар’єру в комсомольських, партійних, профспілкових чи радянських структурах. Та й КДБ там підбирало собі кадри. На другому місці було відділення російської мови та літератури філфаку. Чому – див. вище про доплати.

А ось конкурс на українську філологію був лише ледь-ледь більшим, ніж на відділення загальнотехнічних дисциплін, де готували вчителів праці. Останній вважали геть маргінальним.

"Відлига" не для мови

Та найбільшого удару по українській школі росіяни завдали раніше, ще за Микити Хрущова. 24 грудня 1958 року Верховна Рада СРСР ухвалила закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям та про дальший розвиток системи освіти в СРСР". Однак у загальносоюзному законі мовне питання не порушували. Більше йшлося про важливість трудового виховання та здобуття учнями робітничих професій під час навчання у школі.

Загальносоюзний закон мав бути імплементованим у законодавство союзних республік. У квітні 1959 року Верховна Рада УРСР ухвалила Закон "Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в УРСР". Він майже повністю повторював загальносоюзний, але також мав певні особливості. Зокрема в статті Статі 9 ішлося:

"Навчання в школах Української PCP здійснюється рідною мовою учнів. В школу з якою мовою навчання віддавати своїх дітей вирішують батьки (виділення ТЕКСТИ)".

Майже одразу кількість українських шкіл почала стрімко зменшуватися. Цьому сприяли цілеспрямовані адміністративні заходи та загальна мовна ситуація в СРСР. Російська тоді вже домінувала у вищій освіті й суспільному житті. Відповідно випускники україномовних шкіл відверто програвали в конкуренції випускникам російськомовних. А зв'язок між оволодінням офіційною мовою й можливостями матеріального чи символічного успіху простежувався більш ніж яскраво.

Просування елітарності та демонстрація панівної ролі росіян і всього російського добре видно на радянських агітаційних плакатах, присвячених "дружбі народів". Там персонажі, які символізують союзні республіки – в національних строях (зазвичай далеких від реальності). А хлопець, який втілює Росію, – в костюмі та краватці. Досить часто етноперсонажі в руках несуть дари, що символізують республіку: естонець – рибу, узбек – бавовну, таджик – диню, грузин – виноград тощо. А росіянин (у краватці) – або нічого не тримає в руках, або тримає блокнотик, як і личить керівнику-колонізатору.

Персонажі, які символізують союзні республіки – в національних строях. А хлопець, який втілює Росію, – в костюмі та краватці

Важливий ще один факт. Русифікованих узбеків, вірменів, євреїв, грузинів та інших – усе одно вважали "інородцями". А русифіковані українці й білоруси легко переходили в розряд повноцінних росіян. Тобто ставали представниками панівної нації.

У великих містах чи не всіх, хто усвідомлено й уперто спілкувався українською, вважали або вчителем української, або підозрілою особою. З такими часто-густо "люди в штатському" проводило дружні бесіди на тему "Чому ви свого сина назвали Тарасом, це ж націоналістичне ім'я?".

1.jpg

Радянські пропагандистські плакати про "дружбу народів".

До речі, зворотній процес почався десь від початку нульових, коли вільне володіння українською стало бонусом і при працевлаштуванні, й у бізнесі чи кар’єрі держслужбовця та політика.

На час ухвалення "Закону про зміцнення зв’язку школи з життям" в УРСР діяли 25,4 тис. україномовних шкіл та лише 4049 російськомовних, тобто у шість з "хвостиком" разів менше. Але насправді все було не так райдужно. В українських школах навчалося 3,5 млн учнів, натомість у російських – 1,5 млн. Тобто різниця лише трішки більша, ніж удвічі. Цифровий феномен можна легко пояснити. Україномовними залишалися переважно невеличкі сільські школи. Натомість великі школи у великих містах були геть російськомовними.

Наприклад у місті Сталіно (Донецьк) у російських школах навчалося 98 % учнів, у Харкові — 87 %, в Одесі — 87 %,

Навіть у столичному Києві майже дві третини учнів вчилися російською мовою. Після надання батькам права обирати мову навчання кількість російських шкіл почала стрімко зростати.

Українські школи "першої столиці УРСР" були лише на робітничих околицях, їх вважали "плебейськими". "Центрові" геть усі — російські.

Про Харків. Зі спогадів мами автора. У зазначений час українські школи "першої столиці УРСР" були лише на робітничих околицях, їх неприховано вважали "плебейськими". "Центрові" геть усі були російськими.

Пришвидшеному нищенню українських шкіл сприяли й рішення XXII з'їзду КПРС (1961 p.), на якому ухвалили нову програму партії, де "партия торжественно провозглашает: нынешнее поколение советских людей будет жить при коммунизме!"

На шляху до омріяного комунізму мало відбутися й неухильне стирання національних відмінностей, особливо мовних, і поступове зближення націй та народностей СРСР і злиття їх у єдиний "радянський народ". Нічого нового в цьому, однак, не було. Ще у 1930 році, виступаючи на на XVI з'їзді ВКП(б), Йосип Сталін закликав: "Створити умови для злиття їх [націй та народностей СРСР]в одну спільну культуру з однією спільною мовою".

Хоча в програмі партії зазначено, що цей процес буде довгим і поступовим, чимало партфункціонерів одразу захотіли пришпорити, як колись писав Маяковський, "клячу історії" та відрапортувати про свій внесок у наближення перемоги комунізму.

"Мова на вибір" часів Брєжнєва

Ще один ключовий момент русифікації шкіл — ухвалення "Основ законодавства СРСР та Союзних республік про народну освіту", затверджених Верховною Радою СРСР 19 липня 1973 року. Зокрема цей документ закріпив свободу вибору мови навчання вже на всесоюзному рівні: "Учащимся общеобразовательной школы предоставляется возможность обучаться на родном языке или языке другого народа СССР. Родители или лица, их заменяющие, имеют право выбирать для детей по желанию школу с соответствующим языком обучения".

Тут цікава фраза "предоставляется возможность".

Використовувати цю можливість чи ні – то вже другорядне. Хочуть використати – ну куди вже дінешся. А як ні – то взагалі чудово!

Якщо "Основи законодавства" лише декларували принципову можливість вибору навчання рідною мовою, то володіння російською мовою як засобом міжнаціональної комунікації була прописана досить жорстко, її вже вимагали.

Ну й вишенька на тортик — нова ("брєжнєвська") Конституція СРСР. Якщо "сталінська" Конституція 1936-го гарантувала "навчання у школах рідною мовою" (стаття 121), то Конституція 1977 року лише обіцяла "можливість навчання в школі рідною мовою" (стаття 45).

Знову маємо лише можливість, якою можна скористатися. Але не обов’язково.

У той час, коли здавалося, українська вже була повністю витісненою на околиці життя, я дитиною потрапив у одеську "Молоду гвардію" — головний піонертабір Радянської України. Був вересень 1980 року, й піонери ходили на навчання до табірної школи. Якщо вище згадана вчителька російської принижувала лише українську літературу, то там учитель російської любив покпинити вже з самої "селюцької мови". Мовляв вона сільська, тупа й недолуга: "Сравните: «Потемкинская лестница» и «Потьомкінська драбина», — жартував він. — Смешно же! Или: «Паду ли я стрелой пронзенньій…» Как там будет перевод: «Чи гепнусь я дрючком прошитий?» Ха-ха-ха!"

Учитель російської любив покпинити вже з самої "селюцької мови"

Зважаючи, що "Молода гвардія" була структурою ЦК ЛКСМУ, а персонал відповідно перебував під пилим наглядом КДБ, досить сумнівно, що той "русіст" діяв самостійно.

Тут варто виходити з розуміння, що "Молода гвардія" сама по собі була потужним русифікувальним інструментом. Уявіть собі. Діти з глибинки. А тут море, сонце, цікаві екскурсії, життя – суцільне свято… І головне — все російською мовою. Рефлекс, на тандем російська мова та свято життя — як у песиків Павлова…

Від "інтернаціоналізму" до "старшого брата"

Показний інтернаціоналізм аж до самого краху комуністичного режиму та розпаду СРСР був одним з головних стовпів радянської ідеології. Насправді інтернаціонал-космополітичну ідеологію сповідували заледве лише в перше десятиліття більшовицької влади.

Ситуація стала змінюватися від 1925 року, коли XIV з’їзд ВКП(б) узяв курс на побудову соціалізму в одній окремо взятій країні. Важливий факт – з’їзд починав роботу як форум РКП(б) – Російської комуністичної партії (більшовиків), а закінчив як збіговисько делегатів уже Всесоюзної… Утворення окремої партії в РРФСР тоді оголосили "величезним шкідництвом", оскільки "фактично це означало б існування двох центральних керівних органів, бо питома вага російської частини в партії союзного значення самозрозуміла".

По факту це означало "СССР = Росія". Хоча в національних республіках ще майже добре десятиріччя впроваджували "коренізацію" (в Україні це була "українізація"), сама логіка процесу вже виводила на арену "старшого брата".

Це свого часу вчасно помітив російсько-радянський поет Владімір Маяковський, який завше тонко відчував політичну кон’юнктуру. У 1927 році він пише вірш "Нашому юнацтву", цитата з якого згодом прикрашала кожен шкільний клас російської мови та літератури.

Нагадаю, що в цьому творі Пролетарський поет обурюється, що "с Тифлисской Казанская академия переписывается по-французски", а також закликає: "Товарищи юноши, взгляд — на Москву, на русский вострите уши! Да будь я и негром преклонных годов, и то, без унынья и лени, я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин".

2.jpg

Кадр з навчального діафільму. Зображено пам’ятник Леніну, який стояв у Києві навроти Бесарабки. Із його знесення почався ленінопад 2014 року.

Цікава обставина. У радянській пропаганді республіки СРСР називали "сестрами", а російський народ – "старшим братом". Тобто підлегле "жіноче" начало проти домінуючого "чоловічого".

Урешті "коренізацію" успішно згорнули, українське відродження отримало визначення "розстріляного", а на заміну українізації прийшла не дуже й лагідна русифікація.

Далі правильний "радянський інтернаціоналізм" став синонімом російського імперіалізму.

Згортання процесу українізації випадало на 1932-1933 роки. Остаточну крапку на "коренізації" (яку офіційно ніколи не скасовували) поставили в 1938 році, коли було підписано постанову Раднаркому СРСР та ЦК ВКП(б) "Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей", відповідно до якої з 1938/39 навчального року у всіх школах СРСР вводилося обов'язкове вивчення російської мови.

В УРСР на це відгукнулися постановою № 331 РНК УРСР "Про доповнення постанови РНК ЦК КП(б)У від 20 квітня 1938 р. «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України". Згідно з цим документом вивчення російської мови починали вже з 2-го класу.

Автор цих рядків почав читати десь з 6-ти років. Під кінець першого класу читав досить вільно українською та російською. На перших своїх літніх канікулах навіть прочитав книжку про Вінні Пуха (російською). Беручи до уваги щолітні гостини в бабусі в Харкові, був єдиним у класі, хто вільно розмовляв російською.

Вересень 1974 року. Перший урок російської мови у другокласників. Почуваюся як кум короля й найрозумніший — адже російською читаю вільно, а "Бородіно" Лєрмонтова навіть знаю напам'ять. У цьому творі тоді сподобався не лише войовничий зміст, а передовсім чисельні ілюстрації з гарматами, уланами, солдатами в ківерах з багнетами навперейми й іншими мілітарними штукенціями, які так полюбляють хлопчаки.

Вчителька, та сама, яка згодом обурювалася "Вільною Україною", свій перший урок починає з розповіді про важливість російської мови, без якої ні туди і ні сюди, а потому починає …диктант. На наступний урок у зданому зошиті красується величезна двійка. Що мало б радувати – в усіх інших узагалі жирні "коли".

Для автора такий "педагогічний прийом" — досі загадка. Як можна виставляти негативні оцінки за знання, які вчитель ще й не спробував дати? Особливо дітям, яким заледве виповнилося по 7-8 років?

Підозрюю, що шановна "учітєльніца" хотіла так показати учням їх недолугість у знанні "великого русского язьіка"…

Про удар по психіці свідчить факт, що автор цих рядків за 10 років школи встиг відхопити безліч двійок, але оту, єдину з плеяди "пар", пам’ятає і через пів століття.

Але повернімось у 1930-ті роки.

У тому самому 1938-му ЦК КП(б)У ухвалив постанову "Про реорганізацію національних шкіл на Україні". Малися на увазі школи національних меншин, яких тоді було чимало. На початку 1930-х років в Україні налічували 3564 "національні" школи. З російською мовою навчання – 1539, єврейською (їдиш) – 786, німецькою – 628, польською – 381, болгарською – 100, молдавською – 16, татарською – 8. Були навіть дві школи, де викладали екзотичною ассирійською. За цією постановою все це інтернаціональне різноманіття реорганізували або в російські, або загальні українські школи.

За часів "Батька Сталіна" вчителі російської мови та літератури на теренах України якихось особливих преференцій не мали. Єдине, на відміну від колег, їх навряд чи могли арештувати за український буржуазний націоналізм, а саджали лише за шпигунство на користь Японії.

Від часів царя Петра

Процес русифікації України Москва запустила ще в 1689 році, коли Московський собор визнав "неправославними" твори цілої низки українських вчених: архімандрита Іоаннікія (Галятовского), ігумена Антонія Радивиловського, архієпископа Лазара (у миру Луки Барановича), митрополита Петра Могили та багатьох інших.

Про Требник Петра Могили, зокрема було сказано, що ця книжка "сповнена латинського зломудрого вчення", а про всі твори українських (малоросійських) учених, що "их книги новотворенные и сами с собою не согласуются, и хотя многие из них названы сладостными именами, но все, даже и лучшие, заключают в себе душетлительную отраву латинского зломудрия и новшества".

Відповідно всю цю писану староукраїнською "книжною" мовою скверну слід було вилучити й знищити…

Втім, втім тут акцент робили все ж не на мові, а на змісті.

Про мову згадали, коли Сенатський указ 1720 року заборонив друкувати в Малоросії церковні книжки староукраїнською мовою, а дозволяв лише російською: "чтобы никакой розни и особого наречия в оных не было"… Далі пішло й поїхало. Наводити весь список не будемо – його регулярно згадують майже в усіх публікаціях, присвячених нищенню Росією української мови.

І наостанок.

Якщо в 1930-х роках учителів російської мови доводилося засилати з теренів Росії, то опісля, використовуючи плоди зросійщення попередніх поколінь, кадри для продовдження процесу кували вже на місцях.

Кожен, мабуть, чув афоризм, який приписують Отто фон Бісмарку: "Ворог іде туди, де програє вчитель і священник". Ця цитата вже добре десятиліття гуляє соціальними мережами. Насправді залізний канцлер такого не казав, але думка слушна.

Її можна продовжити: "Якщо поневолювач хоче закріпитися на певній території, він приводить на неї свого ворожого вчителя і свого ворожого священника".

Яскраву ілюстрацію цього ми бачимо в останні 8 років. На жаль, саме зросійщені вчителі, разом зі священниками московського патріархату опинились у перших рядах колаборантів і зрадників. Зокрема псевдореферендуми 2014 року на окупованих росіянами теренах найчастіше проводили саме за сприяння освітян. А от вже в 2022-му більшість учителів, особливо молодих, або чинили активний опір, або просто уникали колаборації. Що не може не радувати.

історія вчителі школа мова срср русифікація

Знак гривні
Знак гривні