Леся виходить з укриття. Що робити з радянськими памʼятниками в Києві

Повернення відомих памʼятників у міський простір — добра новина і нагода поговорити про радянську стилістику памʼятників і необхідність переосмислення, вважає автор цієї публікації архітектор Олег Гречух. Чи можна зберегти роботи українських митців, але прибрати з простору імперську режисуру?

Чотири роки без Лесі

Наприкінці липня комунальники почали знімати захисну конструкцію з пам’ятника Лесі Українці. Зникла сіра коробка, знову проявилися темний лабрадоритовий постамент, п’ятиметрова бронзова постать і велетенський простір довкола.

Захист з обмеженим терміном придатності

Тимчасове рішення про захист памʼятників, ухвалене навесні 2022 року, непомітно стало чотирирічним. Мішки рятували від уламків, але тканина потроху розповзалася, всередині накопичувалася волога. Це впливало й на памʼятники. Для мармуру небезпечні цикли замерзання і відтавання, для бронзи — тривалий контакт із вологою та солями, для металевих елементів, швів і прихованого каркаса — потрапляння води.

Як виявилося, захисна споруда також є інженерним об’єктом, який потребує догляду: вентиляції, заміни матеріалів і своєчасного демонтажу. Київ фактично отримав ще один урок війни: консервація культурної спадщини — це, виявляється, не просто обкласти монументи мішками.

«Радянська» Леся Українка

Київський пам’ятник Лесі Українці відкрили 3 вересня 1973 року. Скульпторка Галина Кальченко та архітектор Анатолій Ігнащенко за цю роботу отримали Шевченківську премію. П’ятиметрова постать із бронзи стоїть на майже такому самому заввишки постаменті з чорного лабрадориту. Загальна висота — близько десяти метрів.

Леся стоїть високо, віддалено й фронтально. Перед нею місце для офіційної делегації, промов, телекамер і покладання квітів. Звичайній людині відведено роль масовки. Вона має стояти віддалік і дивитися знизу вгору.

Радянський канон зробив із Лесі Українки зручну «революційну демократку» зі шкільних підручників: вирізав складну європейську інтелектуалку, феміністичний голос, людину з критичним ставленням до російської культури й імперії, натомість підсвітив класову боротьбу та кілька цитат, які можна було підвести під марксизм.

Тому проблема не в тому, що радянська влада встановила пам’ятник українській поетесі. Українці справді потребували видимого місця для Лесі. Проблема в монополії на тлумачення: держава вирішувала, яку частину біографії дозволено відлити в бронзі, як високо її поставити й хто матиме право стояти перед нею з мікрофоном.

Квіти, трибуна і населення

На архівних фотографіях і кадрах телехронік відкриття радянських пам’ятників часто повторюється однакова композиція. У центрі монумент, перед ним порожній майданчик для керівництва, далі звичайні люди з квітами і прапорами. Люди на підвищенні виголошують промови, населення внизу демонструє одностайність.

Навіть талановита скульптура ставала частиною політичної машини. Так працювала ленінська «монументальна пропаганда», яка в пізньому СРСР стала звичною міською декорацією.

«Народний композитор» Лисенко

Пам’ятник Миколі Лисенку біля опери відкрили 29 грудня 1965 року. Автори — скульптор Олександр Ковальов та архітектор Василь Гнєздилов. Бронзова сидяча фігура на гранітному постаменті має загальну висоту близько семи метрів.

Лисенко був незручнішим для імперії, ніж здається з радянської музейної етикетки. Засновник української класичної музичної школи, організатор хорів, дослідник фольклору, діяч українського руху, він послідовно працював над розвитком окремої української культурної інфраструктури. Радянська влада не могла просто викинути таку постать. Лисенка зарахували до офіційного пантеону, відокремивши «народного композитора» від українського культурного самоствердження.

Місце біля опери логічне, але довкола монумента немає середовища, яке розповідало б про музику. Немає можливості послухати твори, побачити маршрут до будинку композитора, сісти в тіні й затриматися. Пам’ятник наче адресна табличка заввишки сім метрів.

Засновники Києва і «зручний» ювілей

22 травня 1982 року в парку над Дніпром відкрили човен із Києм, Щеком, Хоривом і Либіддю. Автори — скульптор Василь Бородай та архітектор Микола Фещенко. Залізобетонну основу вкрили міддю. Композиція швидко стала одним із найупізнаваніших образів Києва — згодом її почали відтворювати на листівках, логотипах і весільних фото.

Монумент був частиною гігантської кампанії «1500-річчя Києва». 482 рік не можна вважати точним роком заснування міста. Археологія показує тривалий процес формування поселення, а літописна легенда не дає календарної дати. Радянській владі була потрібна не точність, а кругла цифра, яку можна було затвердити постановою, погодити з ЮНЕСКО, надрукувати на марці й перетворити на доказ історичної тяглості.

У цьому конструкті Київ був дуже давнім, але не самостійним політичним центром сучасної української нації. Його минуле мало природно вести до «возз’єднання» з Росією та радянської сучасності. Півтори тисячі років історії стискалися в один урочистий сюжет, фінальною сценою якого ставала УРСР у складі СРСР.

Водночас образ човна виявився сильнішим за первісну пропагандистську рамку. Кияни привласнили його, пов’язали з Дніпром, містом і власними родинними ритуалами.

Важливе застереження щодо механічної декомунізації: походження пам’ятника не нівелює всіх його наступних значень. Але біля нього потрібне пояснення: і про легенду, і про 1982 рік, і про те, навіщо СРСР знадобився такий ювілей.

Ольга, що пережила дві імперії

Пам’ятник княгині Ользі на Михайлівській площі стоїть окремо від трьох радянських прикладів. Первісну композицію Івана Кавалерідзе, Петра Сниткіна й архітектора Валеріяна Рикова відкрили 1911 року. Уже 1919-го фігуру Ольги скинули, а до 1935-го більшовицька влада остаточно демонтувала ансамбль. У 1996 році його відновили скульптори Віталій Сівко, Микола Білик і Віталій Шишов.

Тут історія самого пам’ятника є частиною змісту: імперський Київ поставив монумент; більшовики його знищили; незалежна Україна повернула. Проте й цей ансамбль залишається урочистою декорацією великої площі. Після реконструкції Михайлівської площі варто не лише зберегти візуальну вісь на собор, а й зробити так, щоб біля Ольги можна було бути, а не тільки фотографуватися чи покладати квіти.

Не всі радянські памʼятники однакові

Не кожен радянський пам’ятник є пам’ятником радянській владі. Ленін і монумент «визволителям Радянської Латвії» безпосередньо легітимізували режим та окупацію. Леся Українка, Лисенко, Райніс, Таммсааре або Жемайте — національні діячі, яких режим намагався привласнити. Демонтувати їх лише тому, що бронзу відлили в радянський рік, означало б подарувати цих людей радянській владі вдруге.

Не кожен радянський пам’ятник є пам’ятником радянській владі

Але хибно також удавати, що ідеологічної рамки не було. Потрібно розділити щонайменше три шари: реальну людину, мистецьку якість скульптури, політичну та просторову режисуру її встановлення. Один шар можна зберігати, другий пояснювати, третій перебудовувати.

Що зробили країни Балтії

Парк і памʼятник Таммсааре в Талліні

Пам’ятник естонському письменникові Антону Гансену Таммсааре встановили в 1978-му в парку, який у 1955–1989 роках називався парком 16 Жовтня. Після відновлення незалежності письменника не «скасували» разом із радянською назвою. Натомість Таллінн оголосив архітектурний конкурс на просторове рішення парку. Оновлення завершили 2018 року.

Парк став не підходом до пам’ятника, а складною мережею маршрутів між театром «Естонія», площею Віру та старим містом. З’явилися різні типи сидіння, освітлення, павільйон, вода, збережені дерева й археологічні нагадування про Новий ринок. Таммсааре залишився важливою точкою, але весь парк більше не «шикується» перед ним.

Вільнюс: спершу запитали в людей

Пам’ятник литовській письменниці Жемайте відкрили 1970 року. Сквер на проспекті Гедимінаса з часом занепав, але розмову про його майбутнє почали не з каталогу плитки. У 2021 році відбулася мистецька лабораторія «Трансформації скверу Жемайте»: митці, архітектори та дослідники аналізували атмосферу місця і збирали реакції містян. Результати представили публічно.

Оновлення, завершене 2024 року, зберегло пам’ятник і великі дерева, додало освітлення, лавки й доступні маршрути. Масштаб робіт відносно скромний, але важлива сама послідовність: не «у нас є монумент — обкладемо його новим гранітом», а «у нас є живе місце: що заважає людям ним користуватися?».

Рига: Райніса повернули живій поезії

П’ятиметровий гранітний Райніс з’явився на Еспланаді в 1965 році, до сторіччя поета. Це типовий за масштабом пізньорадянський монумент. Але відкриття було пов’язане з першими Днями поезії, і ця традиція пережила СРСР. Біля Райніса не лише стоять офіційні делегації, там читали вірші, збиралися студенти, відбувалися фестивальні події.

У 2026 році Рига оголосила конкурс на майбутній розвиток усієї Еспланади. Завдання вимагає зберегти історичні цінності, але зробити парк сучасним і багатофункціональним. Зокрема, переосмислити площу Райніса.

Рига: «визволителів» демонтували

Інша доля спіткала монумент визволителям Радянської Латвії та Риги, відкритий у 1985 році в парку Перемоги. Для багатьох російськомовних мешканців він був місцем святкування 9 травня. Для латвійської держави — символом армії, яка після вигнання нацистів відновила радянську окупацію. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну парламент створив правові підстави для демонтажу, і в серпні 2022 року 79-метровий обеліск знесли.

Цей випадок показує межу переосмислення. Національного письменника, привласненого режимом, можна повернути суспільству. Монумент окупаційній армії не обов’язково зберігати в центрі громадського парку лише тому, що він став «частиною історії». Після демонтажу парк отримав шанс знову стати парком, а не територією геополітичного ритуалу.

Польща: парк замість памʼятника

До сторіччя Віслави Шимборської Краків відкрив не величезну поетесу з бронзи, а парк її імені. У доріжки та елементи благоустрою інтегрували тексти, з’явилися вода, луки, дерева, місця для сидіння й камерна скульптура кота. Пам’ять про авторку працює через спосіб бути в просторі: читати, гуляти, лежати на траві, зустрічатися.

Показовою стала й наступна суперечка. Місто планувало поставити в цьому парку пам’ятник «Львівським орлятам», провело конкурс і вимагало камерного масштабу. Але мешканці виступили проти обраного місця, і міська рада погодилася шукати іншу локацію. Навіть перемога в професійному конкурсі не стала автоматичним дозволом забрати вже улюблений громадський простір під новий меморіал.

Євродосвід. Швеція: «Приходьте такими, якими ви є!»

Монумент «Kom som du är!» («Приходьте такими, як ви є») відкрили 2022 року перед східним крилом шведського парламенту до сторіччя демократії. Художниця Астрід Йоранссон могла встановити п’ять окремих бюстів перших депутаток. Натомість дві сучасні молоді жінки несуть свої невеликі портрети до входу в парламент. Скульптура стоїть на звивистій мозаїчній доріжці, яка проходить через газон і веде до дверей, зачинених для жінок до 1921 року.

Пам’ятник говорить не «ось завершений пантеон», а «ось робота, яку кожне покоління несе далі». До проєкту також входить книжка про щоденні маршрути прибиральників, охоронців та інших працівників Риксдагу. Демократію показано не лише через обличчя політиків, а й через непомітну працю людей, які забезпечують роботу інституції.

Перед замовленням провели відбір: митців запросили подавати заявки, трьох обрали для розробки ескізів, після чого визначили переможницю. Скульптура й ландшафт від початку були одним завданням.

Чого не варто робити в Києві

• Замінювати радянський урочистий пафос на новий державний пафос. Інший прапор над тією самою трибуною не змінює стосунків між монументом і людиною.
• Ставити лавки навмання: спиною до монумента або під палючим сонцем.
• Зводити переосмислення до QR-коду. Цифрове пояснення корисне, але воно не виправить шумну дорогу, недоступні сходи чи порожню площу.

Що можна зробити вже зараз

Почати варто зі спостережень, а не з ескізів. Як люди перетинають площу? Де чекають? Де сідають, навіть якщо лавки немає? Коли падає тінь? Хто приходить із квітами, а хто просто проходить повз? Після цього кожен із чотирьох київських монументів потребуватиме іншого рішення.

Нижче пропозиції від автора, який є архітектором.

Леся Українка

Зменшити відчуття порожньої трибуни: додати дерева й тінь по краях, кілька типів сидіння, питну воду, доступні переходи. Інтегрувати короткі фрагменти драм і листів, які показують європейську, антиімперську й особисту Лесю — не бронзову «революційну демократку». Залишити місце для офіційної церемонії, але не робити її єдиним сценарієм.

Микола Лисенко

Перетворити маленький сквер біля опери на музичний: тихі аудіоточки або вебзастосунок із творами, карта пов’язаних місць, сезонні камерні виконання, зручні місця для очікування перед виставою. Пояснити не лише композитора, а й організатора українського культурного руху.

Засновники Києва

Повернути зв’язок із Дніпром і Наводницьким парком, створити безбар’єрні маршрути, місця для відпочинку та огляду води. Окремо й чесно розповісти два сюжети: літописну легенду і політичну історію ювілею 1982 року. Це не зменшить символ, але зробить його дорослішим.

Княгиня Ольга

Зберегти композиційну урочистість, але додати тихі краї площі, тінь, місця для сидіння й зрозумілу розповідь про створення 1911 року, більшовицьке знищення та відновлення 1996-го.

Не прибрати монумент, а змінити трактування

Радянська влада добре розуміла силу пам’ятників. Вона брала працю талановитих українських скульпторів і архітекторів, брала Лесю Українку, Лисенка, легенду про засновників Києва і складала з них конструкцію, зручну партійному керівництву. На верхівці був монумент, перед ним керівники, нижче населення.

Незалежному місту не обов’язково скидати українських діячів із постаментів лише тому, що радянська влада намагалася ними скористатися. Натомість можна забрати монополію на пояснення. Додати реальні біографії, повернути суперечності, дати людям право не лише дивитися, а й користуватися простором.

Чотири роки пам’ятники були фізично захищені й символічно відсутні. Тепер вони повертаються.

Найгірше, що можна зробити, — відмити бронзу, покласти квіти й знову залишити все як було.

Найкраще — побачити в розконсервації початок великої міської розмови: не про те, чи потрібна нам пам’ять, а про те, як вона може бути чесною, людяною і щоденною. Також варто створити цифрові копії пам’ятників. Війна й обстріли тривають, ризик знищення чи пошкодження пам’ятників нікуди не зникає.

архітектура декомунізація київ пам’ятник

Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)

Підписатися

Подивитись свіжий випуск