Олена Бадалова потрапила до Об’єднаних Арабських Еміратів після довгих мандрів Європою: через Румунію, Британію, Німеччину. На початку повномасштабного вторгнення жінка виїхала з Миколаєва з трирічним Даніелем та восьмимісячним Даміром на руках. Цій подорожі, здавалося, не буде кінця. Зрештою надійшла пропозиція про роботу в Абу-Дабі. Зараз із вікон Олениної квартири видно Перську затоку, діти ходять до школи. Однак до кордону з Іраном лише 220 км. Нова сторінка війни почалася для українки в лютому 2026-го.

"Виграй мир, а не війну" — з таким гаслом у суботу 8 квітня в кількох десятках міст Німеччини відбулися традиційні Великодні марші. Цього року на ходу в Берліні прийшло рекордно мало людей – до 2000 осіб. Українці в Берліні відповіли того самого дня – теж невеликою контракцією “Немає свободи – немає миру” – мітингом і перформансом біля Бранденбурзьких воріт (близько 300 учасників).

Упродовж 1940—1944 років за дроти Аушвіцу потрапили 5 груп українців: мешканці Закерзоння (території на захід від сучасного польсько-українського кордону); військовополонені офіцери та бійці Червоної армії з Наддніпрянщини та Східної України; члени ОУН (бандерівської) родом із Галичини та Волині; остарбайтери — молоді хлопці та дівчата з усіх куточків України і, нарешті, останніми — євреї з Закарпаття. Більшість українських жертв Аушвіцу не дожила навіть до «маршу смерті», як назвали самі в’язні пішу евакуацію Аушвіцу, розпочату 18 січня 1945 року.