— Трохи збили температуру, але нижче за 39 не падає. Сьогодні (20 березня — ред.) була третя операція, завтра наступна, — розповідає телефоном 19-річний Дмитро Терещенко, солдат 119-ї бригади ТРО, окремого 167-го батальйону з позивним "Чемпіон", чернігівець. — Видаляють осколки. Вони в легенях, у нирках, у шлунку. Броня зовсім не захистила, усе пройшло крізь неї, — додає він. — Лікарі кажуть, що тепер у мене два дні народження. Бо з такими травмами не виживають.Read this article in English

Січень, 8:30 ранку, на вулиці сніжно й холодно. Військовослужбовець Мирослав Откович, спершись на милицю, підходить до будівлі військово-лікарської комісії у Львові. Комісія починає роботу о 09:00, але від 07:00 тут на холоді стоять військові. Військовий, кульгаючи, заходить усередину — в темні коридори-лабіринти. У будівлі немає жодної вивіски чи вказівника, незрозуміло, куди йти і що робити.

Росіяни систематично полюють на медиків і знищують медичні пункти на передовій. За таких умов натівські стандарти, які передбачають 1 год на транспортування пораненого до польового шпиталю, не працюють. У тилових госпіталях — черги на кілька сотень осіб, які поранені бійці мусять вистояти, щоб потрапити на огляд до лікаря й отримати довідку про комісування. Реабілітаційних центрів також недостатньо, зважаючи на кількість поранених.

Військові лікарі провели унікальну операцію, вилучивши з тіла українського захисника гранату ВОГ, яка не розірвалася.

Військовим передали два автомобілі у санітарній версії для евакуації поранених.

Український військовий, письменник і мандрівник, головний майстер-сержант 47 окремої штурмової бригади Валерій Маркус пише про те, що вже час позбутися знецінювальних радянських термінів «200-тий» та «300-тий» щодо загиблих і поранених захисників України. Далі пряма мова.