Звісно, як і в більшості читачів, у мене є дід-ветеран, який пройшов з Робітничо-Селянською Червоною армією від Сталінграда до Відня (про нього я ще колись розповім). Так само в більшості з вас, напевно, теж був дід, котрий переховався від мобілізації. Не дивина й те, що частина моїх двоюрідних дідів були поліцаями. Але маю я в історії родини і справжній ексклюзив. Мій прадід був бургомістром Харкова під час німецької окупації. Саме тим бургомістром Олексієм Крамаренком, наказ якого про заборону російської мови в державних установах міста цитують час від часу проросійські видання. Прадіда згадував: Олег КОЦАРЕВ, поет, прозаїк, журналіст, аспірант (Харків)

…Ретроспектива думок, в якій читачеві пропонують забути про інтимну конкретику в ім’я всесвітнього цілого – завжди була вдячним вироком для будь-якого класика. Тому-то про цього художника за життя майже не писали. Адже що цікавого можна написати про старого професора, ще й лауреата Сталінської премії? Натомість сам Борис Косарев, виявляється, усе життя - ховаючись від ЧК-НКВД-КГБ у шафі - пам’ятав не лише про свою службу в армії Денікіна, але й про Срібний Вік 1910-х, а також Червоний Ренесанс 1920-х років, в якому брав активну участь, і якому присвячене розглядуване тут епохальне видання. Автор: Ігор Бондар-Терещенко

Двадцяті роки ХХ століття належать до періодів яскравого розквіту української літератури. Проте існує стереотипне враження, що в публічних і приватних проявах людського, а не текстового життя тогочасні письменники ходили винятково сірим строєм під червоними гаслами й мусили жити за порядками мало не військової дисципліни. АВТОР: Олег Коцарев