"Коли твоє минуле виривають, як аркуш з книжки, а потім зминають і викидають, це неможливо прийняти, – каже Катерина Радіонова з міста Попасна на Луганщині. – Живи заново, починай з нуля… Шок неймовірний. Я не була до цього готовою. У мене стався нервовий зрив, у мами також”.Катерині 28, вона відрізняє “Град” від “Смерчу”, знає про життя в підвалі без комунікацій і під обстрілами. А також, як це – вдруге залишати рідний дім та їхати в невідомість.

"Куди ти поїдеш? Тут хоч не стріляють", – чула я від багатьох людей. Їм теж в окупації некомфортно, але страх перед невідомим паралізує бажання жити вільно.До війни 230 км від Бердянська до Запоріжжя (через Василівку) маршруткою можна було подолати за 3 год. У травні бердянцям і маріупольцям знадобилося на це три доби, які вони провели у страху й невідомості, – такою виявилася ціна свободи.

Глушимо двигун. Видихаємо. Поряд паркуються такі самі переселенці, як і ми. Утомлені люди відчиняють дверцята авто, розминають ноги, допомагають вибратися притихлим дітям, витягують собак, переноски з кішками й клітки з папугами та хом'ячками. Підходять волонтери, вітають і всміхаються.

Ми не дочекалися “зеленого коридору”. Через два місяці після початку війни вирушили з окупованого Бердянська своєю машиною разом з такими само зневіреними людьми, коли зрозуміли, що в рідному місті стало зовсім небезпечно. Просто долучилися 30-ми до колони, про яку напередодні дізналися з вайбер-чату

«У місті ставало дедалі небезпечніше для жителів з активною проукраїнською позицією», — розповів ТЕКСТАМ Twitter користувач Гошик Вінницький у відповіді на запитання, як вони наважилися ризикнути виїхати.«Донька дедалі частіше жалілася на головний біль і прокидалась уночі з криками — ми жили неподалік Чорнобаївки, тож чули цілодобові вибухи, бачили й відчували все, що там відбувалося. Дорослі залишилися без роботи й грошей. Засобів для життя ставало щоразу менше, в місті погіршувалася ситуація з продуктами».Гошик Вінницький — анонімний акаунт (створений у 2015 році, має понад 1,7 тисячі фоловерів), автор якого — реальна особа, мешканець мікрорайону Шуменський. Упродовж війни писав про те, що відбувалося в тимчасово окупованому Херсоні: про обстріли, ціни, пошуки необхідних ліків тощо.«Новин з Херсону від мене, найімовірніше, більше не буде. Ми вирвалися з окупації. Чотири дні жили в автівці», — так починається його історія евакуації. З дозволу автора публікуємо цю історію, яку він розповів у Twitter-треді.

«Постійний обстріл – це коли ви напружуєтеся, якщо минуло десять хвилин без жодного вибуху, – розповідає Олексій Сімонов з Маріуполя. – Адже відчуваєте, що ось-ось знову гримне». Бомби та снаряди вибухали 24 години сім днів на тиждень: «Або, точніше, 23 години. У людей, які бомбили Маріуполь, мабуть, були перерви на обід». Олексій разом із 280-ма іншими маріупольцями провів 26 днів у імпровізованому бомбосховищі у спортивному клубі. Ніхто з них не загинув.

Олексій Черник та Олексій Пекарев – молоді маріупольці. Вони прожили у місті все своє життя, там вони й працювали, мали родини. Розповідаємо спогади двох Олексіїв про те, як вони з рідними вибирались із міста по замінованих дорогах.