«Мотай, коли, вдягай, клади. Приймайте, закидайте, зачиняй борт. Привіт, пока, махни там нашим! Хочете кави? Нема часу. Передавай вітання. Закиньте цигарок. Чекаємо на евак. Повертайтесь без поранених. Побачимось.День, ніч, день, ніч, день, ніч, цифри на дошці, ряди коробок, відра пелюшок. День, ніч, день, ніч, день, ніч. Заглянь собі в очі, вони більше не дивуються».Відомий український журналіст і редактор Євген Спірін нині служить у Національній гвардії. Він працює медбратом, допомагає лікарям рятувати поранених у стабпункті поблизу передової і веде щоденник, у якому описує побачене й пережите там під час цієї зими (2024–2025 років).З дозволу автора публікуємо ці дописи та світлини.

«Море — це прямо кайф! Розумієш, я взагалі забув, коли востаннє був на морі. Забув, що таке солона вода, забув, як це плавати. Тут же дихати можна, жити можна! Не те що цей Донбас — ніякого здоров’я, ніяких нервів», — захоплено розповідає харків’янин Дмитро, військовослужбовець, який ще позавчора паяв дрони в бліндажі, а сьогодні (восени 2024 року. — Ред.) відпочиває на Мальті. Окрім Мальти в його маршруті були Італія, Німеччина, Польща, все за 20 днів.

“На початку 2024 року в зону бойових дій прибув наш начальник ППО полковник Валентин Козакевич. До 2024-го ми не чули і не бачили його, оскільки він перебував у пункті постійної дислокації, хоча формально був куратором нашого підрозділу. Виник конфлікт через його некомпетентність. Наприклад, він вимагав у період передислокації з однієї прифронтової області в іншу рухатися колонами в місцях, де була безпосередня загроза ураження ракетно-артилерійським вогнем. Також вимагав скупчення особового складу в районах, куди ворог б’є КАБами, «Шахедами» і ракетами”.

СЗЧ перетворюється на велику проблему для Збройних сил України. Кількість бійців, які самовільно залишили військові частини, наближається до чисельності втрат убитими. Ця тема бурхливо обговорюється в суспільстві та медіа.У чому причина втечі з армії? Військовий однієї з бригад ЗСУ поділився своїми спостереженнями про бійців, які самовільно залишили частину, де він служить, і роздумами про найпоширеніші причини втечі з армії.

Колишній спортивний журналіст Сергій Болотніков, який нещодавно мобілізувався, розповів про свій досвід проходження обовʼязкової для усіх військових базової загальновійськової підготовки (БЗВП) і про те, яку роль у ньому відіграло відношення з обраного підрозділу.

Який він, хороший командир? Ми знайшли такого, побували в розташуванні підрозділу і розпитали в ротного та його бійців, що робить їхню службу легшою, а підрозділ результативним.Андрій Скібін — лейтенант нової генерації. Його батько і брат також були у війську. Почавши у 2019-му зі строкової служби, він став пілотом БПЛА. Під час великої війни працював на “Мавіках”-бомберах, став одним із найрезультативніших пілотів дронів.

Чому на передових позиціях насправді воює набагато менше людей, ніж має бути? Що таке “відстійники” і “мазані” підрозділи? Як варто готувати бійців та відбирати для служби на різних ділянках? Міркуваннями про це з нами поділився сапер, який служить із перших днів війни і бував на різних ділянках фронту. Це дає підстави йому робити узагальнення про ключові проблеми у війську. Звання нашого співрозмовника — сержант, до війни викладав математику.

Військовий, що служить у тиловому підрозділі, поділився роздумами, у чому він вбачає проблеми: замість обороноздатності старші офіцери перевіряють зовнішній вигляд, замість військової підготовки бійці заповнюють численні папірці та виконують ритуали, що є рудиментом радянської епохи в армії. Також він зачіпає тему організації служби і навчання строковиків, які стикаються з тими самими проблемами, що й тилові підрозділи. Публікуємо його розповідь, оскільки вважаємо, що українську армію вкрай потрібно реформувати, щоб зробити її сучасною та ефективною і позбутися совкових традицій та ритуалів.

Польове, але не всеохопне дослідження українського журналіста Дмитра Крапивенка, який нині служить у лавах ЗСУ.

Український військовий описав у твіттері історію бійця, який опинився в катастрофічному стані після кількох контузій, отриманих у боях, але залишався у строю, щоб хоч трохи заробляти на життя.Ця історія показова, адже, як справедливо зауважує автор, бійців з тяжким ПТСР (посттравматичним стресовим синдромом) з кожним днем стає дедалі більше. Реальна робоча система їхньої реабілітації вкрай необхідна, як і гідне фінансове забезпечення тих, хто втратив здоров'я на війні.