Чому ефективне використання людських ресурсів визначить, хто виграє війну в Україні в 2026 році: аналіз Kyiv Independent

У тьмяному світлі дерев’яного бункера високий, кремезний український офіцер знятий зі спини — він по черзі тисне руки своїм бійцям, бажаючи кожному удачі перед виходом на завдання.

Солдати — кілька десятків мобілізованих українців, переважно чоловіків за сорок, одягнених у видані піксельні камуфляжі й зі стандартними гвинтівками поруч — відповідають здебільшого без ентузіазму, дивлячись уперед порожнім поглядом, приймаючи привітання командира.

У контексті цей, на перший погляд, невинний уривок військового контенту в соцмережах — про 425-й штурмовий полк України, більш відомий як «Скеля» — набуває похмурішого відтінку, ілюструючи складну ситуацію з людськими ресурсами в країні на п’ятому році повномасштабної війни Росії.

«Скеля» стала показовим прикладом нових Штурмових військ України — окремої гілки армії, створеної восени 2025 року з кількох штурмових підрозділів, відомих своєю схильністю до інтенсивних атак і лояльністю їхніх командирів до головнокомандувача Олександра Сирського.

Протягом 2025 року полк здобув репутацію одного з провідних «пожежних» підрозділів армії, що швидко реагує по всій лінії фронту, локалізуючи й ліквідовуючи російські прориви.

Безрозсудне використання мобілізованих солдатів у дорогих штурмових операціях призводить до стабільно високих втрат

Але разом із цією увагою прийшла й сумнозвісна репутація — через безрозсудне використання мобілізованих солдатів у дорогих штурмових операціях, що призводить до стабільно високих втрат, тоді як стандартні механізовані бригади залишаються без підкріплень.

Правила гри

На початку січня, коли температура опускається значно нижче нуля, на полі бою дається взнаки традиційне уповільнення російського наступу.

Однак, як це було в усіх війнах упродовж історії, навесні та влітку наступальні дії знову набиратимуть обертів, тоді як українська армія й далі страждає від хронічної нестачі особового складу — проблеми, відчутної навіть у найелітніших підрозділах.

Системний дефіцит військових породжує дедалі більшу напругу — між штурмовими підрозділами й оборонцями, між виснаженою нацією та екзистенційною загрозою, що нікуди не зникла, між безликим командуванням і похмурим мобілізованим піхотинцем. Саме ці протиріччя можуть визначити перебіг війни для України у 2026 році.

За відсутності будь-яких ознак мирної угоди 2026 рік стане продовженням виснажливої війни за тією ж формулою, що й після провалу українського літнього контрнаступу 2023 року.

У затяжному протистоянні на виснаження обидві сторони прагнуть підірвати як спроможність, так і волю противника продовжувати боротьбу.

Стратегічною метою Москви й надалі залишається злам вільної та незалежної України через знищення українських збройних сил.

Українська армія фізично перевантажена необхідністю рік за роком утримувати й обороняти понад тисячу кілометрів лінії фронту

Попри свою чисельність, потужне озброєння і, загалом, збережену мотивацію, українська армія фізично перевантажена необхідністю рік за роком утримувати й обороняти понад тисячу кілометрів лінії фронту проти ворога, який має перевагу у вогневій силі, ресурсах і, здавалося б, невичерпний запас витратної штурмової піхоти.

Навіть якщо військова й фінансова допомога від партнерів України надходитиме й надалі, як це відбувається з початку повномасштабного вторгнення, навіть якщо внутрішнє військове виробництво України зростатиме, розвиватиметься й впроваджуватиме інновації, і навіть якщо населення в тилу не буде змушене капітулювати через удари по енергетичній інфраструктурі, воєнні зусилля залишатимуться залежними від людей.

Якщо сотні тисяч людей, що складають довгий ланцюг із понад сотні бригад, які прикривають цю лінію фронту, виявляться недостатньо численними, спроможними або вмотивованими для продовження боротьби, навіть максималістські воєнні цілі Росії стануть досяжними.

Компроміси та слабкі місця

Протягом більшої частини виснажливої, позиційної фази повномасштабної війни, хай де б Росія посилювала наступальні дії, Україна могла відповідати — перекидати сили, щоб стабілізувати ситуацію й гасити наступи, перш ніж окупанти захоплять надто багато території.

Зосереджена увага Москви на завоюванні решти Донецької області виявилася вигідною для України.

Тут Київ може сконцентрувати деякі зі своїх найсильніших бригад і підрозділів дронів та використовувати щільно забудовані райони, як-от Покровськ і Костянтинівка, щоб вести затяжні бої на виснаження, які перемелюють величезні ресурси російської живої сили й техніки.

Росія не здатна нічого досягти у районах, добре прикритих сильними українськими дроновими підрозділами

У районах, добре прикритих сильними українськими дроновими підрозділами, і за умови, що сектор утримує укомплектована та компетентна бригада, Росія й надалі не здатна досягти нічого, що хоча б наближалося до справжнього оперативного прориву.

Якби така ситуація зберігалася вздовж усієї лінії фронту й надалі, Київ мав би міцні позиції для того, щоб роками протистояти зовнішньому тиску з вимогою погодитися на капітуляційний мир. Адже ціна, яку Росія змушена платити за кожен кілометр, лісосмугу чи село, була б просто занадто високою для довготривалого ведення війни.

У низці гарячих точок на передовій це й досі залишається нормою — особливо там, де оборону ведуть топові бригади та дронові підрозділи під керівництвом авторитетного корпусного командування.

Втім, в інших районах упродовж 2025 року тенденція була протилежною, що є тривожним сигналом щодо подальшого перебігу війни.

Сектори, що роками утримувалися стабільною обороною, нині стають зонами нових російських просувань

Напруга в армії проявляється у вигляді дедалі більших «слабких місць», які відкриваються вздовж лінії фронту, тоді як сектори, що роками утримувалися стабільною обороною, нині стають зонами нових російських просувань.

Найяскравіше це видно на південній ділянці фронту, поблизу Гуляйполя в Запорізькій області, яке було захоплене російськими військами у різдвяний період.

Тут, попри стратегічну важливість району, хаотичні відходи українських підрозділів протягом останнього місяця поставили під загрозу всю оборону Запорізької області, а оборону Гуляйполя й далі вела недоукомплектована, погано оснащена та слабко керована 102-га бригада територіальної оборони.

Наприкінці грудня підрозділ потрапив у заголовки новин із вкрай негативного приводу: один із його командних пунктів батальйонного рівня був захоплений російськими військами — його поспіхом залишили, не евакуювавши комп’ютери, карти та інше чутливе комунікаційне обладнання.

Приблизно в той самий час місто Сіверськ, яке роками слугувало ключовим опорним пунктом оборони України на півночі Донецької області, було взяте російськими силами протягом кількох тижнів.

Бригади, що обороняли цей район, були загартованими в боях і боєздатними.

Після того як лави української піхоти надто довго виснажувалися без належного поповнення, а їхні дронові команди дедалі частіше ставали мішенню російського вогню, ці досвідчені підрозділи вже не могли утримувати лінію так, як раніше.

Тим часом уздовж державного кордону в Сумській області вхід російських військ до села Грабовське — на ділянці, де досі не було руху, але яку обороняв розтягнутий тонким фронтом підрозділ Територіальної оборони — оголив зростаючу загрозу відкриття нових ліній фронту, створюючи для Києва додаткові стратегічні дилеми.

Поза мобілізацією

У ширшому дискурсі проблему нестачі живої сили на полі бою часто зводять до питання мобілізації — необхідності ухвалити непопулярне рішення витягнути значно більше, і молодших, чоловіків із цивільного життя до лав армії.

Але хоча українське суспільство загалом категорично відкидає ідею капітуляційної мирної угоди, внутрішня напруга й конфлікти, спричинені примусовою мобілізацією, наростають і можуть досягти точки кипіння у 2026 році.

Напади — інколи зі смертельними наслідками — на співробітників територіальних центрів комплектування на вулицях українських міст стають дедалі частішими і, що особливо шокує, нерідко отримують схвальні відгуки в соціальних мережах не від російських ботів, а від реальних українців, для яких загроза втрати власної держави інколи відходить на другий план порівняно з гострим страхом перед примусовою мобілізацією.

Багато чого можна зробити, щоб покращити процес мобілізації, і чимало необхідних змін будуть непопулярними.

Слід вдосконалити те, як українська армія використовує вже наявний людський ресурс

Але значно очевиднішою є потреба вдосконалити те, як українська армія використовує вже наявний людський ресурс.

Портрет середнього мобілізованого солдата на початку 2026 року часто виглядає похмуро — це чоловік старше сорока, з підвищеною ймовірністю проблем зі здоров’ям і без сильних патріотичних мотивів.

Завдання перетворити цих людей на боєздатну, витривалу силу стає дедалі гострішим.

Країні потрібна значно більша увага й ресурси для системи підготовки, яка страждає від поганих умов, практик радянської доби та гострої нестачі кваліфікованих інструкторів.

Найбільш кричущою проблемою — і тією, яку можна виправити найшвидше — є розподіл мобілізованих між бойовими частинами

Поза тренуванням найбільш кричущою проблемою — і тією, яку можна виправити найшвидше — є розподіл мобілізованих між бойовими частинами.

В інтерв’ю українському телебаченню 29 грудня Сирський визнав не лише нерівномірний розподіл нових мобілізованих військових, але й — можливо, мимоволі — викривлену причину такої практики.

«Пріоритетність (поповнення особового складу для Штурмових військ) виникла через нестачу людського ресурсу, отриманого шляхом мобілізації», — сказав головнокомандувач ЗСУ.

«За нинішньої інтенсивності бойових дій ми не можемо одночасно поповнювати всі підрозділи, тож змушені надавати пріоритет тим, які воюють на найгарячіших ділянках фронту і, звісно, зазнають найбільших втрат», — додав він.

Саме ця смертельна тріада — приплив непридатних і немотивованих мобілізованих, яких скеровують на неякісну підготовку, а згодом — у підрозділи, де їхні життя належно не захищені, — і призвела до стрімкого зростання показників самовільного залишення частини та дезертирства протягом останнього року.

За перші десять місяців 2025 року — до того, як Офіс генерального прокурора припинив публікувати ці дані, — було зареєстровано 165 200 кримінальних проваджень за фактами самовільного залишення служби. Це стільки ж, скільки за весь період повномасштабної війни до 2025 року.

На тлі бойових втрат і проблем із мобілізацією такі цифри є нестійкими, і надто тривале перебування на цій траєкторії може зрештою відкрити шлях до масштабнішого російського прориву.

Окрім очевидної загрози масового дезертирства та обвалу фронту, ці проблеми, якщо їх не вирішити, ще більше підривають суспільну довіру до процесу мобілізації.

Переломний момент

На порозі 2026 року баланс сил на полі бою залишається беззаперечно найважливішим чинником для будь-якого сценарію завершення війни.

Консолідовані Збройні сили України, які ведуть стабільну, монолітну оборонну кампанію, були б найсильнішим можливим козирем Києва, ставлячи Москву перед вибором: або зупиняти війну, або оголошувати примусову мобілізацію й ще більше перенапружувати власну економіку.

Хаотична українська оборона — відступ уздовж фронту в умовах наростаючого безладу — виводить Росію на вигідну позицію

Натомість хаотична українська оборона — відступ уздовж фронту в умовах наростаючого безладу — виводить Росію на вигідну позицію, дозволяючи змусити Київ або капітулювати за столом переговорів, або зазнати поразки на полі бою.

Від перших хаотичних годин повномасштабної війни ключовою перевагою України над Росією завжди були її люди.

Тепер саме питання людського ресурсу, ймовірно, стане вирішальним у цій боротьбі — або забезпечить успіх, або призведе до поразки.

Щоб зупинити кризу, Київ має комплексно поліпшити умови для рядового складу: від гідної мобілізації та підготовки — до розумнішого розподілу між підрозділами й формування командної культури, орієнтованої на людину.

Але передусім українське військове керівництво має узгодити власне стратегічне бачення з реальністю на землі.

Йдеться не лише про раціональну потребу вести максимально ефективну оборонну війну на виснаження, а й про необхідність пам’ятати, як і заради чого Україна продовжує боротьбу: насамперед — заради захисту своїх людей.

війна люди життя бійців загрози проблеми в ЗСУ фронт