Збожеволіла бензоколонка. Коли нафта коштувала близько $20, Путін говорив про євроінтеграцію Росії
Мотивація Кремля в українському конфлікті розділила вчених на два протилежних табори. Чи є Росія жадібною державою, ідеологічно спонуканою до розширення, чи ж занепадницькою небезпечною наддержавою, що захищається від НАТО? Перекладаємо не новий, але актуальний матеріал Washinton Post
Переклав наш читач Дмитро Івахненко.
Вчені-реалісти (див., наприклад, нещодавні роботи Джона Міршаймера та Стівена Уолта) стверджують, що нинішній російсько-український конфлікт був спровокований розширенням НАТО до Грузії та України, що раніше були частиною стратегічних зон впливу Росії. А їхні опоненти схильні звинувачувати в конфлікті Росію. Значною мірою цей поділ має методологічний характер: після публікації статті Міршаймера журнал Foreign Affairs провів опитування вчених на тему «Хто винен у конфлікті?» і виявив, що дослідники міжнародних відносин переважно згадують НАТО, а регіональні спеціалісти зазвичай звинувачують Росію.
Ось схожа свіжа стаття New York Times зі схожими тезами
Поза тим, що аргументація реалістів має численні прогалини, викладені Олександром Мотилем у своїй нещодавній публікації у блозі Washaigton Post, вона також не здатна пояснити, чому агресія Росії проти України сталася саме в цей час. Після розширення НАТО в Балтійському регіоні у 2004 році сухопутний кордон Росії з країнами НАТО був більш ніж вдвічі більшим за сухопутний кордон з Грузією, і все ж Росія чомусь чекала до 2008 року, щоб відреагувати.
Так само у своїй відповіді Міршаймеру Майкл Макфол, колишній посол США в Росії, зазначає, що під час багатьох зустрічей між президентом США Обамою, президентом РФ Путіним і російським прем'єр-міністром Медведєвим протягом п'яти років питання розширення НАТО ніколи не порушувалося. До того ж протягом більшої частини правління Путіна Росія брала участь у численних спільних проєктах з НАТО (у тому числі спільних військових навчаннях та миротворчих операціях), цілком нехтуючи екзистенціальними загрозами з боку Альянсу.
Ще більша проблема з підходами, в яких «Росія», «Кремль» чи «Путін» розглядаються як щось монолітне та незмінне з часом, полягає саме в тому, що ані Росія, ані Путін не були незмінними чи монолітними за 15 років його правління. Взагалі якби Росія була єдиним цілим, Радянський Союз ніколи б не розпався. Але помічену непослідовність у поведінці Кремля, яку теоріям реалістів важко пояснити, легко зрозуміти, якщо згадати, що замість того, щоб бути «неубезпеченою наддержавою», Росія є насамперед нафтовою державою. Емпірично показано, що нафтодержави стають агресивними проти своїх сусідів, коли ціни на нафту різко зростають.
У дослідженні 153 випадків у країнах за останні 50 років політолог Каллен Хендрікс показав, що високі ціни на нафту постійно роблять експортерів нафти агресивнішими стосовно своїх безпосередніх сусідів, тоді як вони не впливають на поведінку тих країн, що не експортують нафту. У середньому, якщо ціна на нафту досягає межі 77 доларів за барель у постійних доларах 2008 року, нафтодержави стають на 30 відсотків агресивнішими, аніж неекспортери.
Джефф Колган з Університету Брауна проаналізував міждержавні збройні конфлікти в 170 країнах між 1945 і 2001 роками та виявив, що країни, де чисті доходи від експорту нафти становлять понад 10 відсотків ВВП, були одними з найбільш жорстоких держав у світі. Такі нафтодержави в середньому виявляли неабияку схильність до міждержавних збройних суперечок і брали участь у збройних конфліктах приблизно на 50 відсотків частіше, ніж ненафтові держави в епоху після Другої світової війни.
Серед таких прикладів — висилка послів США Ево Моралесом з Болівії та Уго Чавесом з Венесуели, мобілізація Венесуели на війну проти Колумбії та підтримка Іраном нападів ХАМАС на Ізраїль під час піку цін на нафту 2008 року. Схожим чином вторгнення Іраку в Іран у 1980 році та численні вторгнення Лівії до Чаду також відбулися під час піків цін на нафту в 1970-х і 1980-х роках. Механізм тут простий: високі доходи від нафти знижують внутрішньополітичну підзвітність лідерів та відповідальність за політичні рішення, одночасно збільшуючи ризики міжнародного авантюризму. Доходи від нафти також збільшують військовий потенціал держав, надаючи їм більші та краще конвертовані фонди фінансування військових витрат.
З цього погляду Росія — не стільки небезпечна наддержава, скільки типова нафтова держава з короткостроковим горизонтом, яка стає агресивною та амбітною, коли накопичує значні доходи від нафти. Ще на початку 2000-х років, коли ціна на нафту становила 25 доларів за барель, Путін був другом Сполучених Штатів і був не проти розширення НАТО у 2004 році. Згідно з дослідженням Хендрікса, саме так поводяться нафтодержави, коли ціни на нафту низькі: фактично, за ціни на нафту нижче 33 доларів за барель експортери нафти стають набагато миролюбнішими, ніж навіть ненафтові держави.
Ще у 2002 році, коли ціна на нафту Уралс була близько 20 доларів, Путін у своєму посланні Федеральним зборам включив до пріоритетів Росії численні кроки до європейської інтеграції та активну співпрацю, спрямовану на створення єдиного економічного простору з Європейським Союзом. У 2014 році – з ціною на нафту близько 110 доларів – Путін вдерся в Україну, щоб покарати її за спроби створити той самий єдиний економічний простір з ЄС.
У 2007 році, незабаром після того, як ціни на нафту досягли свого першого піку на рівні 75 доларів за барель (близько до зауваженого Хендріксом порогу в 77 доларів за барель у постійних доларах 2008 року), Путін виголосив свою знамениту мюнхенську промову, де вперше кинув виклик гегемонії США, але все ще сподівався на перспективи значущого партнерства зі Сполученими Штатами та Європою. До 2014 року – з ціною на нафту вище 100 доларів – Путін у своїй промові на Валдаї повністю відкинув перспективи будь-якої значущої співпраці зі США
Коли радянські війська вдерлися до Афганістану у 1979 році, ціна на нафту була на піку того періоду – 101 долар за барель. Останні авантюри Росії в Грузії у 2008 році відбулися, коли ціна на нафту досягла найвищої позначки з 1980 року (105 доларів), а в Україні відбулися у 2014 році, коли ціни на нафту подолали рівень навіть 2008 року, як і передбачала теорія агресивної поведінки нафтодержави. З цієї точки зору позиція НАТО щодо вступу Грузії та України насправді не мала великого значення для агресивної позиції Росії щодо цих двох країн, за винятком того, що вона служила корисною відмовкою для її наростальних амбіцій.
Хоча стороннім спостерігачам Росія може здатися «великою державою, що старіє, знелюднюється та занепадає», кремлівські еліти, які накопичили значну кількість запасів, безперечно не сприймають себе такими. Натомість вони знов і знов включають Росію до числа трьох головних світових наддержав разом зі Сполученими Штатами й Китаєм, продовжують називати Росію енергетичною наддержавою, яка займає друге місце у світі за постачанням зброї тощо. Російські державні канали регулярно натякають, що російська армія потенційно може протягом кількох днів зробити марш-кидок до Східної Європи, Берліна чи Лондона.
Роберт Джервіс відзначив, що особисті уявлення тих осіб, які приймають рішення, і шляхи, якими вони спотворюють реальність, мають набагато більше значення, ніж це часто визнається. Таке викривлення реальності може мати ще більше значення у випадку лідерів нафтодержав, незалежно від того, чого хоче і що вважає НАТО.
