Право на місто. Киянам катастрофічно не вистачає місць для прогулянок
Тротуари загромаджуються автомобілями, шумні вулиці перестають бути зонами комфорту та стають придатними лише для швидкого пересування. Однак міська людина не втрачає жаги до спокійних прогулянок, зустрічей під відкритим небом та активного відпочинку. Саме тому широкі тротуари, обладнані лавками парки, відкриті спортивні майданчики, освітлені вулиці є нагальною умовою розвитку міст, а достойна інфраструктура публічних просторів – мірою якості нашого життя. А отже, однією з головних викликів для урбаністів сьогодні є повернення людині її втраченого статусу в місті.
Автор: Олександр Телюк
Інтерпретація міста крізь призму потреб людини набула популярності в середині минулого століття. Французький філософ Анрі Лефевр увів поняття «права на місто», закликавши всіх жителів міста незалежно від статку вільно користуватися міськими просторами.
Дещо в інший спосіб людину перетворював у центр міської інфраструктури американський урбаніст Ї-Фу Туан. Він пропонував розділяти поняття «простору» (space) і «місця» (place). Мовляв, "простір" – це лише фізична конфігурація будівель та площ, тоді як "місце" – це вже простір, наділений значенням, тобто налаштований людиною під власні потреби.
Розвиток теорії призвів до проникнення ідей людяності та якості життя в практичну архітектуру та дизайн. Відомий архітектор Фаетона Пеше ввів кредо творців нової архітектури: робити світ більш різноманітним та більш людяним.
Пеше називали батьком «емоційного дизайну». Поруч з його теорією в Європі в 1970-ті роки виникали інші «людяні» напрями дизайну та архітектури, наприклад так звана архітектура участі.
Один з перших успішних прикладів застосування теорії такої архітектури на практиці показав архітектор Люсьєн Кролл у Бельгії. Він відгукнувся на протест студентів-медиків Університету Католік де Лувен-ла-Ньов проти будівництва їх нового гуртожитку в традиційному монотонному стилі. Кілька років він присвятив тому, щоб спроектувати новий корпус гуртожитку разом із самими студентами.
Поступово все більше архітекторів почали дозволяти жителям будинків втручатися в обговорення проектів будівництв, ієрархії руйнувалися, роль архітекторів знижувалася, роль громади зростала.
Від урбанізму до політичної свідомості
Сьогодні ми спостерігаємо новий виток активізації громад щодо питань архітектури і публічного простору та виникнення нових рухів участі. В архітектурі наввипередки з’являються нові напрямки: тактичний урбанізм, герилья-урбанізм, поп-ап-урбанізм.
Саме в людині та повернені їй «права на місто» вони бачать новий ключовий елемент архітектурних змін – чи то колективне планування маленького дитячого майданчика, чи несанкціоноване захоплення закинутих будівель.
Поступовий прихід теми людини в містопланування проявляється в різних стратегіях сучасних урбаністів та архітекторів: сусідські ініціативи, захист парків, створення із закинутих заводів арт-центрів і взагалі відновлення в них міського життя, очищення від машин вело-пішохідних зон тощо. Причому результати такої активності можуть лежати не лише в архітектурній, але і в політичній площині.
На практиці такі стратегії можуть реалізовуватися дуже різними способами: відкриття на вулицях мобільних кафе, висадка овочів на вулицях міста, ярмарки під відкритим небом, створення парклетів чи навіть колективні сусідські прибирання.
Одним з найвідоміших світових прикладів таких практик є «бомбінг стільцями» (chair-bombing), вигаданий нью-йоркською командою урбаністів Do Tank. Ця ідея полягає в стихійному розташуванні саморобних меблів у міському просторі.
Автори провідного американського дайджесту про життя міста CityLab навіть вбачають у «бомбінгу» предтечу легендарного протесту Occupy в парку Зукотті в 2011 році. Свою статтю «Хто насправді володіє публічним простором» автори цього видання резюмували лозунгом про те, що віднині парк не може бути просто парком, а є сценою театру публічного життя.
Ще одними чи не найвідомішими прикладами сучасних активностей людяного урбанізму є традиційні «День без авто» та «День паркування».
Під час першого – автомобілісти всього світу на один день відмовляються від авто, повністю звільняючи вулиці для пішоходів та велосипедистів. Під час другого – замість набридлих автостоянок на площах міста розгортаються справжні парки: жителі міст розстеляють покривала прямо на проїжджій частині та влаштовують пікніки.
Людяний урбанізм «по-українськи»
День паркування було започатковано в 2005 році в Сан-Франциско, у 2014 – він прийшов в Україну. В Києві на Контрактовій площі жителі української столиці розмістилися відпочивати прямо на асфальті проїзної частини паралельно з учасниками десятків подібних акцій у різних містах світу. 18 вересня 2015 року такі ж акції відбулися в чотирьох українських містах: Києві, Львові, Чернівцях та Миколаєві.
Крім Дня паркування за останні кілька років в українських містах відбулося також кілька важливих, інколи безпрецедентних, ініціатив з олюднення транзитних міських просторів. А отже світові тенденції роблять спробу прижитися в Україні.
Одна з перших українських ініціатив повернення людині втраченої вело-пішохідної зони з’явилася у Львові. Там з 2012 року, надихнувшись прикладом російського гурту «Партизанінг», почав діяти громадський рух «Дайте пройти!».
Активісти руху почали клеїли наліпки на автомобілі, припарковані на тротуарі. Після двох років діяльності «Дайте пройти!» цю ініціативу підтримала міська влада та дозволила встановити активістам у центральній зоні міста сотні обмежувальних стовпчиків для паркування.
Львів узагалі за останні роки став українським центром громадської боротьби з впливу на архітектуру в місті та повернення міського простору. У тому ж таки 2012 році з’явилася група активістів lypneva.com, які за «майданчик для дії» обрали одну конкретну локацію міста –Липневу площу – і почали боротися проти перетворення її на автостоянку та за повернення їй соціального характеру.
Пізніше епіцентрами боротьби львів'ян за своє права долучатися до вирішення долі міста ставали інші локації міста – Фабрика повидла, Народний дім Збоїщ, сквер на проспекті Червоної Калини, площа Святого Теодора тощо. Кожною з цих локацій займалася своя ініціативна група, кожна з них мала свою історію, проте майже кожна закінчувалася появою на мапі Львова нових цікавих архітектурних чи культурних об'єктів.
Такі активності львівських груп призвели до того, що позитивні урбаністичні ініціативи почали з’являтися у місті і «згори». Найцікавішим таким прикладом останнього року стало перетворення вулиці Леся Курбаса на пішохідну.
У червні цього року у Львові вулицю Леся Курбаса перетворили на пішохідну
Один з авторів цього задуму, архітектор новоствореного Управління адміністрування, будівництва та розвитку інфраструктури міста Львова, Олександр Шутюк коментує свої цінності таким чином: «Загалом у вуличних просторах я ціную зручність, затишність та людський масштаб, людяність».
Жителі Львова висаджують дерева та ставлять стовпчики, що перешкоджають несанкціонованому паркуванню автомобілів
Активність Львова поширилася і на сусідній Івано-Франківськ. Однак там, на відміну від міста Лева, більшість починань з повернення франківцям права на їх місто можна записати на рахунок єдиної організації – «Тепле місто».
За кілька років діяльності «Тепле місто» провели Міжнародний архітектурний конкурс зі створення дитячих просторів в Івано-Франківську та сформували проект «Грюнвальдська» – візію ідеального міста для людей на прикладі конкретної вулиці, яка веде від вокзалу до центру.
Останній проект «Теплого міста», який вдалося реалізувати не лише «на папері», - встановлення на вулиці Грушевського парклетів, невеликих платформ для відпочинку та паркування велотранспорту.
Активісти Івано-Франківська перетворили два паркувальні місця на парклети — місця для відпочинку
Архітекторка франківських парклетів Анна Пашинська вбачає у своєму творінні спосіб більш раціонального використання міських просторів, ніж передачу їх під паркування авто: «Це такий собі експеримент – дослідити соціальний ефект від альтернативного використання паркомісця для авто, привернути увагу мешканців до екологічних способів пересування містом та альтернативного використання громадських просторів за рахунок використання об'єму паркомісця для машини».
Втім, досі в Україні єдиним конкурентом Львова по кількості сучасних урбаністичних активностей є Київ. Відчуття доступності публічного простору та можливості його адаптування під інтереси жителів міста у киян загострилося після Майдану.
День ПАРКУвання на Контрактовій площі в Києві, 18 вересня 2015 року
День ПАРКУвання на Контрактовій площі в Києві, 18 вересня 2015 року
Крім уже згаданого Дня паркування, в столиці за останні кілька років відбувся ряд помітних урбаністичних акцій, які відстоювали інтереси людей у міському просторі, починаючи від проведення численних барахолок, фестивалів їжі, урбаністичних фестивалів та семінарів до політичних акцій у боротьбі за Гостинний двір чи проти забудов на Осокорках, вулиці Микільсько-Слобідській, проспектах Науки та Голосіївському тощо. Та на відміну від Львова, влада не поспішає перехоплювати ініціативу і створювати громадські простори, тобто місця, де кияни можуть прогулюватися і спілкуватися.
Найбільш помітною спробою відродження міського простору на користь містян останнього року стала ініціатива «Самосад» – перетворення жителями Подолу закинутого пустиря на перехресті вулиць Спаської і Волоської в простенький скверик.
Ініціаторка «Самосаду» Ольга Закревська підтверджує важливість інтересів людини в її задумі: «У містобудуванні і публічних просторах зокрема є константа – людина. Все мусить співвідноситися з її можливостями. Ось твердження про те, що висотність будинку має бути такою, щоб з вікна останнього поверху можна було роздивитися обличчя пішоходів найкраще пояснює, що маю на увазі.
“Самосад” у Києві — місце для спілкування та відпочинку в серці Подолу
“Самосад”
Ми в „Самосаді” поки не зробили нічого визначного. Ми взяли підручні матеріали і щось почали робити за майже повної відсутності досвіду. Так, це все не презентабельно пережило жарке літо і ми вже думаємо про роботу над помилками, але головною суттю було показати, що для облаштування простору багато і не треба. Це європейська логіка облаштування простору власними силами».
На думку Ольги, Києву катастрофічно не вистачає публічних просторів. Стосовно колосального дефіциту публічних просторів в Україні погоджується й Анна Пашинська: «Публічні простори потребують оновлення. Вони ніби й існують, але вони настільки застаріли, що вже не використовуються і є відчуття, що їх просто немає».
Тим не менше приклади точкових ініціатив Львова, облаштування парклетів у Франківську та поява «Самосаду» в Києві показують, що для повернення людям прав на їх місця достатньо усвідомленості, що закинуті будівлі, заставлені тротуари, забудовані площі – це все наша спільна територія і нам вирішувати, як її облаштовувати.
