Статті
109 днів на позиціях в оточенні. Росіяни думали, що працює спецназ, а це п’ятеро піхотинців ЗСУ
Піхотинець Антон Фомцов зі 108-ї бригади ТрО провів на позиціях 109 днів і розповідає, як вони з побратимами лишилися самі в оточенні, шукали воду, воювали за рахунок трофеїв і повернулися додому.
Озвучено за допомогою ШІ голосом Валерії Павленко
Піхотинець Антон Фомцов служить у 108-й окремій Кодацькій бригаді ТрО. У лютому він із побратимами зайшов на позиції, як планувалося, на 15 днів, а провів там 109. У бійців довго не було їжі, води та зв’язку, а покращити їхню ситуацію і зрештою вийти допоміг розголос дружини Антона та родичів його побратимів.
Команда Ukrainian Witness стежила за цією історією і чекала моменту, коли про неї можна буде розказати так, щоб не нашкодити ділянці фронту та бійцям.
Зараз Антон лікується від поранення і контузії. Далі на нього чекають відпустка і відновлення, а їх, своєю чергою, чекають усі: Антон, його дружина Любов і їхній маленький син. Ось історія бійця та його бойового завдання тривалістю 109 днів.
«На перемир’я полізли вороги»
Антон і його побратими зайшли на свою позицію 18 лютого. Їхали машиною — тоді це ще було можливо. Планувалося, що проведуть на спостережному пункті 15 днів. На стільки днів взяли й запасів. Але бойова обстановка була така, що повернення затягувалося. Почалися проблеми з постачанням, але перші кілька місяців воно ще було — до позицій доїжджали машини.
Остання приїхала на Великдень 12 квітня. Напередодні Володимир Путін оголосив так зване пасхальне перемир’я, що мало початися 11 квітня о 16:00 і тривати до кінця доби 12 квітня.
«На це перемир’я полізли вороги. Ми тягли мішки з харчами, а над нами такий рій FPV кружляв… Ти йдеш із мішком, у тебе там консерви чи вода, а він над тобою летить, як на удар, заряджений вже», — згадує Антон. Тоді на цій ділянці, де він працював із побратимами, оголився лівий фланг. Врешті там залишилася тільки їхня рота. Росіяни взялися розбирати позицію: крили артилерією 152-го калібру.
«Пили воду з похідних душів»
Спершу проблема з водою була не надто відчутна. Поруч був затоплений бліндаж, тож воду брали звідти, фільтрували і кип’ятили. Коли вона закінчилася, а постачання налагодити не вдалося, Антон із побратимами забили на сполох. Адже проблема з водою автоматично означає проблеми з їжею. На позиціях залишалися сухі супи, але їх не було чим розвести.
Серед бійців були такі, що мали проблеми зі здоров’ям, тож у них не було чим запити ліки. Спроби доправити на позиції воду та їжу закінчилися нічим. «У першій посилці, пам’ятаю, нам скинули дві пляшки води, пакет печива, пачку майонезу, і воно все розбилося й перемішалося. Ми відкрили — і що з цим робити? Потім якось залетіла ефпівішка, приземлилася, і пляшка просто тріснула, вода вилилася», — згадує Антон.
Оборонцям довелося полювати на фазанів і… окупантів. «Коли вороги йдуть, дивишся, що в них у рюкзаках. Були тушонка, згущонка, сигарети, вода. Так і виживали, — розповідає боєць. — Снікерси в них, до речі, дуже смачні, смачніші, ніж наші. І в нас одразу свято, ми чай поставили, кожен з’їв по снікерсу, всі задоволені, моральний дух якось трошки піднявся. Ну, не все так уже й погано, поїли трошечки, вже можна там добу якусь пересидіти».
Але цього не вистачало, особливо води, тож військові добували її з чого могли. Так, на позиціях були вогнегасники — замість порошку їх повторно заправили водою. І це стало в пригоді. Рідину з вогнегасників бійці фільтрували і полоскали нею ротову порожнину: пити не пили, бо вона пахла аміаком і містила речовини, що були всередині балонів.
«З похідних душів пили воду, в ньому 50 мл у пакетику, щоб на губку. Потім полізли по аптечках, фізрозчини попили. По рації почув, що хлопці на інших позиціях хлоргексидин п’ють, то ми по ложечці теж сьорбали», — згадує Антон.
«Я розуміла, що вони постійно на грані»
У цей час вдома Любов дуже хвилювалася за чоловіка. «З березня я чула про проблеми з провізією, знала про отруєння газом, про їхні труднощі, що вони черпають воду, що потім дощова вода закінчилась. Я розуміла, що вони постійно на якійсь грані», — каже жінка.
З Антоном зв’язок уже зник, а побратими, з якими Любов спілкувалася, деталей розповідати не хотіли. Зрештою їй передали його прохання: робити розголос і привертати увагу. Любов стала писати про ситуацію в соціальних мережах, шукати можливості розповісти про цю історію журналістам, аж поки справа не почала рухатися.
«Зі мною відразу зв’язувалася і пані омбудсменка Ольга Решетилова, з нами тримав контакт Сергій Стерненко, також зі мною зв’язувалися з ТрО «Схід», і від нашої бригади відразу, ще у квітні, нам зробили офіційне сповіщення про те, що хлопців виводять. Але, на жаль, ми чекали на фактичне виведення понад місяць», — розповідає Любов.
Штаб знайшов спосіб передавати бійцям посилки з їжею, а рідним повідомляти, що й коли їм скинули. На той момент підрозділ, до якого були придані Антон і його побратими, вже відвели з ділянки. Бійці фактично залишилися самі. Але, як вважають вони з Любов’ю, завдяки розголосу на місці залишилися також штаб та екіпажі дронів забезпечення. Керівництво тримало їх до того часу, коли бійців нарешті вдалося вивести.
На ділянці, де працював Антон, залишалося 11 українських військових. Їх поступово виводили. Але, як казали самим бійцям і Любові, усе залежало від заміни. Врешті Антон і четверо його побратимів залишилися самі. «Нам казали, що буде заміна, до нас іде заміна. Хлопці передають, мовляв, дивіться, через півтори-дві години буде ваша група йти. Тобто можете розпечатати вхід і чекати. І так постійно нам обіцяли, обіцяли, обіцяли…» — згадує боєць.
Любов і родичі інших бійців увесь цей час були на зв’язку з підрозділом і писали запити до відповідальних структур. Але потрапляли в бюрократичний коловорот.
«З досвіду інших родичів із бригади, тих, у кого близькі вже стали, на жаль, зниклими безвісти або дістали тяжкі поранення на тих ділянках, де ситуація ескалувала швидше, ми розуміли, що скарги не діють, — розповідає Любов. — Як мінімум часу, який іде на розслідування, у нас немає.
Наприклад, розслідування у військового омбудсмена — це 30 днів, і вони можуть його продовжити вдвічі. За 60 днів ми, швидше за все, вже отримали б звістку про зниклих безвісти, і на тому наші потуги в правовому полі закінчилися б».
«Будемо сидіти до кінця»
Увесь цей час військові на позиції чекали на заміну. «Одна бригада мала зайти, потім все помінялося, — згадує Антон. — Тоді сказали, що мала заходити інша. А вони не хотіли в оточення йти. Щоб пройти, це ж треба пробитися. А невідомо, де хто сидить. Між собою ми також думали, чи вийти самим, без команди. А потім прийняли рішення, поки є сили, будемо сидіти до кінця. Якусь інформацію все одно дадуть. Будемо виконувати свій обов’язок».
Антон каже, що майже щодня передивлявся фотографії родини. Читав книжки, які були в телефоні, деякі перечитав тричі. А ще писав листи. «Я розумів, що немає зв’язку, щоб відправити, але просто писав. Відволікаєшся», — розповідає боєць. Він надіслав їх потім, коли зв’язок з’явився.
«Більшість із них — це прощання. Десь вибачення за щось, десь про те, що він сподівається, але не знає, чи зможе ще нас побачити», — каже його дружина.
Контакт із сім’ями бійцям допомагали тримати суміжники. Побратими з позиції Антона зв’язувалися з ними по рації, вони записували повідомлення, передавали далі, а потім так само вмикали голосові від рідних. «Він вмикає рацію, я слухаю це, і воно прямо до сліз. Ти стоїш, тебе все це переповнює. Почути рідний голос — це дуже-дуже класні відчуття такі», — каже військовий.
«У бік дому»
Коли Антону і побратимам передали, що до них іде важлива посилка, а потім доставили шість мішків, вони припускали, що це спальники. А отже, надійде підкріплення. Але всередині виявилися маскувальні халати, тобто готувався відхід.
Під час виходу групу наших військових помітили ворожі «Мавіки», потім прилетіли FPV. Унаслідок цієї атаки загинув побратим Антона. Бійці знайшли укриття, але наліт був довгим і жорстким.
«Із п’ятої години ранку до дванадцятої години дня кожні дві-три хвилини щось прилітало: або стволка, або міномет, або FPV», — згадує військовий.
Щоб дістатися до потрібної точки, бійці мали пройти 30 кілометрів. Перші 20 долали протягом трьох днів. На одному з відтинків, коли до фінішу лишалася третина шляху, бійці зупинилися в побратимів із Сил безпілотних систем.
«Питають: “Хлопці, а вам куди?”. Я кажу, що ось точка, нам ще 10 кілометрів туди шурувати. Вони кажуть: “У нас через дві-три години буде ротація, ми вас заберемо”, — розповідає Антон. — Дуже пощастило, що не довелося йти далі, бо ноги вже просто… підошви на стопах кровоточили. Важко йти, під ноги дивитися, тому що міни трапляються, оптоволокно, єгоза, всі ці інженерні споруди. Ну й коли сил немає, ти теж виснажений. Але ти розумієш, що йдеш у бік дому, і якось сам себе штовхаєш».
За словами бійця, найперше, що зробили хлопці, коли виїхали, — зупинилися біля магазину. «Ми зайшли, як дикуни, очі розбігалися, хотілося морозива і газованої води солодкої, — згадує Антон. — З’їли по морозиву, і я дружині повідомив. Скинув фото і голосове відправив».
«Він мені винен побачення»
Після виходу Антона привезли до Запоріжжя, і туди відразу ж приїхала Любов. На бійця чекають лікування і відновлення: він пережив близько 20 контузій і має поранення. «Як би це не було погано, але завдяки його тріснутій барабанній перетинці він буде довше вдома», — ділиться дружина захисника.
Син Антона та Любові весь цей час дуже хвилювався за тата і навіть відмовився без нього стригтися. «Коли я сказала малому, що все, тато вийшов, він просто плакав і трусився, — розповідає жінка. — Антон пропустив усі п’ять днів народження сина за період повномасштабного вторгнення, не був на випускному із садочка, на жодному останньому дзвонику».
Тепер родина чекає на відпустку, щоб провести її разом. «Дуже хочеться відпочити разом, — каже Любов. — Мені просто хотілося взяти його за руку, взяти каву і пройтися в парку разом, говорити. Він мені винен побачення, обіцяв: «Я тебе обов’язково поведу на побачення, коли вийду».
Антон теж каже, що хотів би надолужити із сином час, який віддав війні. «Коли я йшов, він був зовсім маленький, а зараз вище мого плеча, — ділиться боєць. — Не бачив, як він росте. Я його маю навчити на велосипеді їздити, цвяха забити якогось. Я пропустив усі ці моменти батька й сина. І як буде відпустка, буду максимально наздоганяти».
Редакція Ukrainian Witness дізналася про ситуацію з Антоном і його побратимами від його дружини Любові — вона звернулася до нас по допомогу. Ми надіслали запити у відповідальні структури: Офіс військового омбудсмана, Генштаб ЗСУ та Командування Сил територіальної оборони. На момент виходу цього матеріалу відповідей не отримали. Щойно вони надійдуть, Ukrainian Witness повідомить про це на своїх сторінках. Відомо, що спливає час, відведений на розслідування Офісу військового омбудсмана. Його результати, як обіцяють, також оприлюднять найближчим часом.
Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)
Підписатися