«Спробуй рабство, тобі сподобається». Чому священники не йдуть з УПЦ МП

Юнак знітився: «У цей момент я зрозумів, що тут виховують духовних імпотентів. І що тут, у Московському патріархаті, за ініціативу будуть карати. Знаю, що рабство багатьом людям простіше. Не треба думати, виконуй і все. Мені повторювали ще не раз: “Ти спробуй рабство, воно тобі сподобається”. Але я вільний філософ».

Віталій не зламався. До семінарії він прийшов після армії і був значно старшим за своїх одногрупників. Адже сюди намагалися брати дітей після школи, в ідеалі після дев’ятого класу. Щоб закладати «правильні» основи з «чистого аркуша».

«Ніхто не приходив і не казав: “Зараз я вас тут зомбувати буду”. Спочатку ви це не розумієте, бо ви не сторонній спостерігач, — розповідає священник. — Тим паче ви прийшли туди добровільно. Хочете життя цьому посвятити. До того ж церква — це організація, на якій великими літерами написано, що тут за доброчесність і за чесноти: послух, смирення і таке інше. І ти не очікуєш, що під цією вивіскою якісь погані люди просто маніпулюватимуть тобою, твоєю свідомістю, твоєю вірою».

Допитливий за своєю природою, Віталій шукав однодумців серед монахів і священників. І питав не про політику, а про духовне, про досвід спілкування з Богом: «Коли я питав, чи ви відчуваєте Бога, чи ви чули його колись, чи ви спілкувалися з ним, вони навіть не розуміли, про що я питав. А потім кажу: “А яка ваша улюблена книга з Біблії?”. Біблія — це ж збірник книг. Вони на мене великими круглими очима дивилися. Як казав один єпископ, “мнє не нужни умниє, мнє нужни послушниє”».

Озираючись назад, Віталій каже, що формувати проросійські погляди йому починали з уроків історії: «Нам розповідали так, що історія нашої церкви неодмінно пов’язана з Москвою. Проміжку між хрещенням Київської Русі й анексією Київської митрополії наче не було. У них така історія: хрестилися, тут прийшли монголи, знищили Київ і Київську Русь. Усі переселилися мирно на північ, і там уже Москва з’являється. І все, ми дружно живемо тут із Москвою».

Попри це, для Віталія церква була і залишилась ідеалом, де восхваляють чесноти і забувають про все мирське, матеріальне. Після двадцяти років його богослужіння в маленькому селі на Чернігівщині на куполах двохсотлітнього дерев’яного храму так і не заблищало золото.

Хоча могло заблищати.

Священник не отримує зарплати, і в семінарії не вчать, як вижити на парафії. Заробити служінням у храмі вдосталь, щоб утримувати себе та родину, можна лише завдяки вмінню слухати й бездумно виконувати вказівки згори. І для цього не потрібно проявляти ініціативу.

«Раз у якийсь період приходить у церкву якась людина (яку ти можеш знати, а можеш і не знати) й кидає куди треба певну суму грошей, — розповідає отець Віталій. — І священнику трошки легше стає жити від цього. Регулярно кидає… А ви що думаєте, що тут по селах священники живуть за рахунок отієї бабусі, яка свічку купить? Серйозно?».

Фіксованих сум немає: скільки «підкинуть», безпосередньо залежить від того, наскільки віддано священник готовий доносити прихожанам те, що йому скаже керівництво. За сліпе транслювання наративів про «трієдіную Русь» благочинний, який керує районом, може отримувати до 500 доларів. Легкі гроші, якщо порівняти з аналогічною сумою, заробленою щоденною працею в хліві та на городі (а для священника із села це чи не єдиний варіант).

Значно більше фінансових проблем служитель храму може вирішити під час виборів, підтримуючи проросійських кандидатів. Віталій згадує, що чимало його колег у Московському патріархаті йшли цим шляхом. І розповідає, як до нього приїжджали депутати з проханням підтримати Віктора Януковича і Партію регіонів: «От чого в нас така церква облуплена? Бо я відмовився від усякої політики: знав, що за все це доведеться розплачуватися. Мені пропонували і чаші золоті, і облачення нові, і куполи, і все, що хочете. А я кажу: “Ні, вибачте, я за Ісуса Христа голосую”».

Вони на мене як на дебіла дивилися.

Як священнослужителі використовують політику для просування інтересів Московського патріархату, багато років на власні очі бачив отець Теодор Оробець. Нині він секретар Одеської єпархії Православної церкви України. Але будучи священником, паралельно багато років працював у Департаменті культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини в Одеській облдержадміністрації.

Він розповідає, як саме політика допомогла створити умови, щоб місцеві священники Московського патріархату стали заручниками своїх храмів. Теодор згадує, як після Помаранчевої революції вперше побачив страх в очах керівництва одеської єпархії УПЦ МП: «Вони боялися, що Майдан — це якісь головорізи, які будуть їх розпинати. І вони тоді згуртувалися, і почали нагинати священників, щоби ті робили фіктивні документи, зокрема, протоколи, і передавали храми у власність єпархії».

Зазвичай власником храму є громада, і тому під час зміни юрисдикції майно переходить разом із нею. Але в Одеській області кожен другий храм зараз належить не громаді, а єпархії. Тому вихід із-під крила Московського патріархату і для священника, і для прихожан автоматично означає залишитися без церкви.

Схема формувалася через міську та обласну раду, куди під різними партійними прапорами заходили і самі священники. Так рік за роком ради голосували за передачу храмів Московському патріархату.

І навіть коли держава почала обмежувати діяльність УПЦ МП і виникли проблеми з реєстрами, частину майна почали переписувати на фізичних осіб. Наприклад, в Біляївській громаді шість ділянок під храмом передали одній людині — Саввіну Олексію Михайловичу. Це світське ім’я митрополита Агафангела, одного з найвпливовіших і водночас найбільш проросійських ієрархів УПЦ МП.

У 2025 році з моменту перебування Агафангела на посаді митрополита Одеського виповнилося п'ятдесят років. Привітати його приїхало близько дві сотні священників. Теодор не здивований, чому на Одещині так мало переходів до Української православної церкви. За його словами, поки Афагангел буде керувати в області, священники, яких він рукопоклав, будуть вірними йому.

«Більшість із них йому вдячні. Той попав на маленьке село, маленький прихід, йому владика дав потім більший. Тому допоміг дитину в вуз влаштувати, домовившись, наприклад, з директором юридичної академії. У них там близькі стосунки із ректором були, ми всі це знаємо. А ще якимось чином приміщення гуртожитка стало церковним і зараз цілий гуртожиток заселений сім'ями священників, які служать в Одесі і в Одеському районі…».

Ті ж, хто служить у храмі, який належить громаді, і кому Агафангел не встиг прислужитися, час від часу приходять до отця Теодора і цікавляться нюансами переходу до Української православної церкви.

«Питає мене один священник: чи можна перейти і так далі. А я знав, що він із кількома священниками служить в храмі і веде агресивну антиукраїнську риторику. І кажу йому: “Отець Василь, про що ви будете з людьми говорити? Ви ж їм інше кажете двадцять років підряд”. Він на голову вище від мене і так зверху подивився, і каже: “Віжу, ви же умний человєк. Полтора-два мєсяца — і люді будут думать, как нада”».

Дуже страшно

Зараз в Одеській області є понад чотириста громад УПЦ Московського патріархату. Попри війну і державний тиск, з моменту отримання Томосу у 2019 році лише п’ять громад перейшло до Української православної церкви. Захарівська громада одна з них.

Двадцять років поспіль у тутешньому храмі служив Іоанн Гуменяк. Родом із Івано-Франківщини, україномовний, вже другий рік поспіль він править службу у гаражі біля свого дому. Сюди до нього ходять 12 прихожан, які не захотіли голосувати за те, щоб Свято-Успенська церква вийшла з-під крила Московського патріархату.

Залишити храм, який будувався при ньому, для священника було непросто. Але в українську церкву він все одно не йде.

Отець Теодор згадує, як у березні 2024 року він зайшов до храму, який щойно офіційно став частиною Православної церкви України. Стіни прикрашали ікони Матрони Московської, а на хорах лежали молитви за Україну, де йшлося про «братовбивчу війну».

«Я питаю Іоанна: “Отче, чого ви не переходите?” — каже Теодор. — А він мені: “Тому що якщо прийдуть росіяни, вас відпустять, а мене як зрадника зразу розстріляють”».

За словами отця Теодора, різниця між українською та російською церквами починається з того, як вони говорять із людьми: «У нас проповідь про любов, а не про страх: треба каятися в гріхах, бути кращими, любити Бога та ближнього, бо Бог буде судити нас по любові до нього і до ближнього. І порівняйте московський варіант: “Відспіваєш в українській церкві, буде невідспіваний, будеш проклятий ти і твій рід до сьомого коліна”.

І тоді ці слова про «проклятий рід до сьомого коліна» вже не здаються просто страшилками. Вони працюють.

Чимало священників Московського патріархату хочуть, але не можуть перейти до Української православної церкви. Вони залежні: хтось проколовся в особистому житті, хтось засвітився у фінансових махінаціях. І за це зручно шантажувати.

Тому якщо на єпархіальних зборах кажуть: «Це громадянська війна. Це наші військові винуваті, вони туди пішли», саме цю ідею треба нести в маси. З невеличкою варіацією.

«Два наративи просувалися, — згадує отець Віталій. — Якщо вони бачили, що людина приходила більш патріотично налаштована, ти повинен так казати: “Так, ми українська церква, ми навіть не поминаємо патріарха” і все в такому дусі. Особливо якщо вона ще й копієчку може дати, то тут піп взагалі все, що завгодно, хоч стриптиз станцює. Якщо ж ти бачив людину, яка більш проросійськи налаштована, тоді ти кажеш: “Нєт, ми вот с патріархом Кірілом вмєстє, заодно”. Тому що вони хотіли це слухати».

Вихований у російськомовній родині на Харківщині біля самісінького кордону з Росією, Віталій не вважав себе великим патріотом. «Ще до АТО, я намагався тримати між усім цим нейтралітет, не вв'язуватися в політику взагалі. Тут, на периферії, це можливо. Ти можеш заодно і людей у вірі виховувати, не в політиці. Але навіть сюди на богослужіння час від часу приходили люди, які уважно слухали: що священник каже, про що проповідує? А потім доносили духовному керівництву.

Якщо говориш врозріз із “рекомендаціями”, кара за непослух прийде дуже швидко. Для цього потрібно лише відкрити канонічні правила, які не змінювалися багато сотень років, і знайти мінімальну невідповідність із тим, як поводиться священник зараз або як він служив колись.

“От тебе рукополагали не в тому віці: треба з тридцяти років, а ти був рукоположений в двадцять. “Все, ти вже священником не можеш бути! Ходи сюди”. І таких правил ціла купа».

Що далі від метрополії, то більше свободи, каже отець Віталій. Але, навіть попри те що він жив у крихітному селі за 60 кілометрів від обласного центру, чутки про те, що він почав вести служіння українською мовою дуже швидко дійшли до Чернігова. Адже в Московському патріархаті можна було вести службу тільки церковнослов’янською. Священники, які починають проповідувати українською мовою, переходять у список неблагонадійних. А це був 2014 рік.

Віталій згадує, як у його присутності єпископи на зборах казали: «Всьо ми знаєм, кто служит на украінском язике. І кто нє помінаєт святейшого… Ми всьо про вас знаєм». Ну й сусідні попи: все, ти їм не друг. «Він не так служить», «він не тієї віри», «він не такий».

За образами йдуть дії. «Неслухняного» священника можуть перевести в іншу парафію, подалі від дому, у крихітне село. Куди депутати не приїдуть і не пропонуватимуть гроші за підтримку на виборах. А за українську мову на Одещині священника можуть переселити туди, де переважають російськомовні або румуномовні.

«Це вже єресь»

Російська пропаганда почала тригерити отця Віталія з 2014 року, коли він зрозумів, що «України немає» — це не просто думка єпископа, сказана за обідом після зборів у своїй єпархії, а початок конкретних дій: «Поки це були просто слова, вони не були якимось таким страшним тригером. Тим більше, що ви ж не забувайте, що я харківський хлопчик, і у більшості з нас не було такого радикального патріотизму. Ми до цього дуже спокійно ставилися. А от коли ми побачили вже певні дії, анексію Криму і Донбасу, то все склалося докупи. І стало зрозуміло, для чого ми все це говорили. Це все готувалося заздалегідь».

Коли у серпні 2014 року предстоятелем УПЦ МП призначили Онуфрія, проросійська риторика набула небачених обертів, а колись звичні розмови про автокефалію стали табу. Віталій відчув це і на зборах у рідній Чернігівській єпархії.

«Коли прийшов Онуфрій, я зрозумів: кінець святим і православ'ю. Я знав його настрої, він чистий сектант. Ми кажемо в молитві “вірую в єдину святу вселенську і апостольську церкву”. Вселенська церква — це та, яка включає в себе всіх. Як Господь каже: “Прийдіть до мене всі, і того, хто приходить до мене, я не вижену геть”.

А тут ні. Тут тільки “ми”, тільки отак, тільки по-нашому, по-іншому не можна. Коли казали, що треба з Київського патріархату перехрещувати на московський, я кажу: “А правило скажіть”. — “Блаженніший Онуфрій сказав”. Я кажу: “Блаженніший Онуфрій” — це не правило. Ми католиків приймаємо без перехрещування. Ми визнаємо навіть хрещення, якщо ви православна і самостійно похрестили дитину, якщо знаєте, як це робити. А ви кажете тут перехрещувати; ви що, збожеволіли?! Це ж ви ж знущаєтеся над таїнством хрещення, тобто ви плюєте на Христа».

Щоб не слухати фальшиві конструкти без історичного та раціонального підґрунтя, священник їздити на збори в єпархію перестав. Але все ще мав надію, що УПЦ Московського патріархату зміниться в кращий бік. Як віруюча людина, він сподівався на диво.

«Як жінка, яку б'є чоловік постійно, а вона втішає собі й каже: “Та він зміниться, ну він же був хорошим”, так і людина, яка колись прийшла до церкви в Московський Патріархат, думає приблизно те саме».

П’ятнадцять років Віталій прослужив у Московському патріархаті священником. До цього був просто парафіянином. Він замислився: а що хорошого він бачив від керівництва, від цієї структури? І йому нічого було згадати. Абсолютно нічого.

«Хотілося, щоб на мене дивилися хоча б як на людину. А не як на потенційний кошель із грошима, який повинен віддати податок на єпархію, позолотити ручку архієрею, секретарю. Якщо хочеш якусь нагороду, заплати за це. Хочеш краще місце, долари шукай. Бажано мішки з доларами».

Віталій не людина системи і завжди розглядав церкву як вселенську. Поділ на юрисдикції — це людське, а головне — це Господь Бог. Власне, він прийшов у церкву, щоб служити Господу Ісусу Христу і народу Божому. Тому народу, за якого Господь віддав своє життя.

Сумніви терзали Віталія чотири роки. Аж поки він не почав дивитися трансляцію об’єднавчого собору, на якому була утворена Православна церква України. Читаючи ці новини, священник плакав і казав матушці, своїй жінці: «Чого я не там? Що я тут забув?». Зайшов у Фейсбук і почав шукати там людей із ПЦУ. Переписка з новими знайомими перейшла в зустріч, а розмова за кавою розвіяла сформоване на єпархіальних зборах уявлення про те, що українські священники — це «чорти з рогами».

«Я спочатку з капеланом Максимом познайомився, почали спілкуватися. Він фаховий історик, плюс іще і теологію непогано знає. У нас багато дуже тем спільних з'явилося. Потім я іще одного священника зустрів. Утрьох зустрілися. Все чудово. Потім ми в церкву пішли. Та ж сама церква, що і у нас, все те ж саме, абсолютно. Все нормально, все красиво. Ну так у чому проблема?».

«Втікачество»

На священників не вплинув закон, який визнав храми Московського патріархату частиною російської церкви і дав дев’ять місяців на добровільний перехід до Православної церкви України. Адже в законі нема санкцій. Натомість, гарантовані проблеми виникнуть, якщо розірвати старі, хоч і токсичні, стосунки.

Теодор, про якого ми говорили вище, пробує загітувати знайомих священників з Одешини перейти до ПЦУ. Якось зустрівся на розмову з отцем Василем, україномовним, родом з Тернопільщини. Син Василя займається похоронним бізнесом, монополіст у своєму районі. А це три десятка сіл, де служать 17 священників, усі Московського патріархату.

«Василь мені ставить просте питання: “Скільки трун я продам за місяць, коли я перейду до ПЦУ?”. Московські священники в нього не візьмуть жодної труни. Ба більше: вони своїм прихожанам будуть казати, що хто в отця Василя візьме труну, той буде проклятий, і я того не відспіваю. “Ви мене запрошуєте на голод”. І він каже правду».

Саме в Одесі в радянські часи була єдина духовна семінарія в Україні. Тут навчалися більшість священників, які зараз служать на території Одеської області. Значна частина з них — вихідці з Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. За час навчання вони подружилися, згодом покумалися й стали однією великою родиною. А перехід до Православної церкви України означає вихід із цієї родини. І за таке не пробачають.

Теодор згадує розмову із ще одним священником, який каже: «Я готовий із селом перейти, але мій син служить в Одесі» Якщо я заявлю, що переходжу до ПЦУ, він навіть не завтра, а вже сьогодні ввечері з Одеси буде вигнаний із храму».

Священники розуміють, що митрополит і патріарх — це не Бог. І церква на місцях — це всього лише якась юрисдикція, організація. І це не зрада перейти з однієї церкви в іншу.

«Але якщо ви хочете серйозну організацію, щоб там всі слухали й обожнювали керівника, введіть компонент сакрального, — пояснює Віталій. — Скажіть: “Бог на вас дивиться”. Не дай Бог тобі перейти до конкурентів чи до іншої організації. Все. Ти зрадник. І саме небо буде незадоволене цим, а в пеклі чорти будуть радіти від цього.

У нас є ілюзія ідеальної церкви. І в нас є реальність. Відстань між ними дуже велика. Ми розумом це розуміємо. Але звичка та сакралізація не дають багатьом сказати своє “ні”. І коли ти починаєш з такими людьми діалог, особливо в агресивній формі, доводячи чи спростовуючи щось, ти вже стаєш тригером, ворогом. Бо ти зазіхаєш на святе».

Теодор згадує: за останні двадцять п’ять років священники наважувались на вихід із Московського патріархату в основному не за покликом серця, а через обставини, не дуже пов'язані із релігією.

Наприклад, у випадках, коли Московський владика знімає священника з парафії, то у свящненника, щоб зберегти за собою місце, єдиний вихід — перейти до української церкви. Так сталося в селі Новоукраїнка, де україномовна громада багато років поспіль вмовляла настоятеля Віталія Сеника про перехід.

Але отець переконував старосту і всіх інших, що спасіння тільки в Московському патріархаті.

«Лише коли в нього почався конфлікт із благочинним, який добився від владики, щоб Віталія зняли з парафії в Новоукраїнці, той швидко передумав, — каже отець Теодор. — Ми його, звичайно, прийняли. Але це був не так перехід, як втікачество. Втеча від реалій».

Інший класичний приклад «добровільно-примусового» переходу — це коли священнику раптово призначають помічників, з якими доводиться ділити зарплату.

Теодор пояснює, що церква в селі може на свічках, панихидах, на похоронах за місяць заробити 20 тисяч. З них половина йде священнику на зарплату: «От є різниця, що священник бере десять тисяч, а що десять тисяч ділиться на трьох? І, з іншого боку, нащо в селі, де цей священник двадцять років сам справлявся, три священника? Це робиться, щоб його звідти вижити».

Цей чинник підштовхує прийняти рішення, до якого священник вже був морально готовий. Бо якщо він переходить до Православної церкви України, його помічники з Московського патріархату змушені будуть піти геть.

Але іноді вибір більше не належить тобі.

Останньою краплею для Віталія стала російська окупація.

Священник піднімається дерев’яними сходами на високу дзвіницю і милується краєвидом. Церква знаходиться в самісінькому центрі села Дягова. Саме тут кілька століть поспіль був майдан, на якому жителі приймали усі важливі рішення. Неподалік тече річка, біля якої колись стояла інша дерев’яна церква. Через паводок її змило водою.

Священник згадує перші дні війни: «В єпархію не додзвонишся, не допишешся, там взагалі всім було байдуже до тебе: чи ти живий чи не живий… Перехід до Православної церкви України я обговорював із громадою під звуки вибухів російських ракет”.

Цей контент створили в межах проєкту «Війна та брехня: людська ціна дезінформації» за фінансової підтримки міжнародної організації Франкофонії (OIF). Його втілюють Mediacentar Foundation із Боснії та Герцеґовини, After War із Франції та Інститут розвитку регіональної преси з України. Контент є винятковою відповідальністю авторів і не обов’язково відображає погляди OIF чи організацій, що виконують проєкт.

УПЦ МП Церква пропаганда пцу релігія рпц

Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)

Підписатися

Подивитись свіжий випуск