Завалені справами. Помічники суддів працюють за копійки, але без них суд зупиниться

Складні рішення

Приклеєний скотчем до стіни аркуш А4 попереджає, що це службові приміщення і стороннім вхід заборонено. Раніше в цьому коридорі були складські кімнати, а тепер це крихітні кабінети суддів Дніпровського апеляційного суду Кривого Рогу та їхніх помічників. З доброї волі місцевої судової адміністрації квадратними метрами поділився Металургійний районний суд міста — лише його назву можна знайти на парадному вході.

Кабінети суддів Апеляційного суду Дніпропетровської області. Фото авторки

Заходжу в одну з кімнат. Вона така захаращена картонними коробками, що тут заледве вмістилися чотири столи. Три з них не зайняті. Лише помічниця судді Ольга Васюта звично прийшла на 8-му ранку. Суддя з’явиться не раніше ніж о 9-й. Перше засідання призначене на 11-ту. Але до нього треба ще підготуватися. Не так йому, як їй.

Ольга дзвінко клацає по клавіатурі стаціонарного комп’ютера під шум вентилятора. Золота година спокою, щоб впорядкувати стос клопотань адвокатів і прокурорів, зміст п’ятигодинних відео з бодікамер поліцейських і пояснення потерпілих, записаних ледь розбірливим почерком слідчого.

Та ось за дверима чути ритмічні кроки. У кабінет заходить поважного віку канцеляристка з великим стосом папок із документами й гучно кладе їх на стіл помічниці.

«Тут лише три томи і п’ять есесок»

«Тут лише три томи і п’ять есесок» , — сухо доповідає вона, одразу ж розвертається і йде. Есески — це ухвали слідчих суддів, які оскаржуватимуться тут, в апеляції. Щоб почати розглядати їх по суті, Ользі потрібно негайно витребувати матеріали справи із суду першої інстанції.

«Кримінально-процесуальний кодекс каже, що есески треба розглянути за три дні. А по факту як вийде. Через катастрофічний брак суддів перша інстанція також перевантажена. Поки вони опрацюють наш запит, поки пошта доставить… Інколи розглядаємо й місяць», — пояснює помічниця.

Але есескам доведеться трохи зачекати. Зовсім скоро почнеться перше засідання — у справі про державну зраду. Обвинувачений поширював інформацію про пересування української військової техніки через місто Мирноград Донецької області. Суд першої інстанції пом’якшив запобіжний захід — 700 тисяч гривень застави замість тримання під вартою. Прокурор не згодний і оскаржує ухвалу.

У цій справі помічниця вже підготувала для судді стос матеріалів.

«Будемо вирішувати, чи правильно вони змінили запобіжний захід, — пояснює Ольга, не відриваючись від екрана комп’ютера. — Це стаття 111 ККУ. Альтернативний запобіжний захід не змінювався з 2022 року. Але перша інстанція не врахувала, що близькі обвинуваченого нині живуть на території Росії. І він не проти до них приєднатися».

Щоб розібратися в цій справі, треба оцінити всі ризики: якщо обвинувачений вийде на волю, чи тиснутиме він на свідків, чи втече, чи скоїть інший злочин? Ольга вивчає доводи адвоката, який хоче показати, що ризиків немає.

«У рішенні треба відповісти на кожен аргумент: і захисника, і прокурора. Моє завдання — зрозуміти, чи реальні ці доводи. Я вивчаю людину, її біографію, минулі вчинки. Якщо був домашній арешт і обвинувачений у цей час вчинив інше правопорушення, то зрозуміло, що в людини немає внутрішніх запобіжників», — розповідає помічниця.

Потім із цієї каші доводів треба зробити шпаргалку для судді, яку тут неформально називають «доповіддю». Завдання помічника — перетворити п’ятдесят сторінок тексту на одне речення. Тому суть справи і позиції сторін поміщаються на одному аркуші формату А4. Саме ця доповідь і те, що суддя почує під час засідання, ляже в основу рішення у справі.

Завдання помічника — перетворити п’ятдесят сторінок тексту на одне речення

«О-о-о-о-ля!!!» — благально кличе свою помічницю із сусіднього кабінету суддя Дмитро Круподеря. Його офіційна посада — секретар судової палати з розгляду кримінальних справ Дніпровського апеляційного суду. Це означає, що він розглядає лише кримінальні справи.

Свою кар’єру Дмитро починав у Горлівській прокуратурі. І коли через десять років став суддею першої інстанції, йому довелося поринути в незнайому царину: цивільні, адміністративні, господарські справи. «Перерахунок пенсій, платіжки за електроенергію, ці бідні пенсіонери, які нервуються і вмирають прямо в коридорі від серцевого нападу… Для мене це більший стрес, ніж розбір кримінальних справ, — каже суддя. — А зараз в апеляції все більш звично. Я ж усе життя працював із кримінальними справами».

Ми розмовляємо на ходу, поки суддя піднімається сходами на кілька поверхів вище — на засідання. За хвилину до нього приєднуються колеги. В апеляції справи завжди розглядає не один суддя, а троє. Хоча матеріали є у всіх, але часто (за винятком дуже складних справ) лише один із них вивчає їх повністю. Це суддя-доповідач.

Перед засіданням він коротко вводить колег у курс справи («Якщо я в нарадчій усі 35 томів пояснюватиму, то мене вб’ють!»). І зазвичай вони погоджуються з рішенням, яке підготував доповідач. Але інколи колеги не згодні, бо, наприклад, під час засідання почули щось нове, чого не було в матеріалах справи.

І Дмитро, й інші судді, які працюють в апеляції, кажуть, що інколи під час обговорень у нарадчій кімнаті доходить і до криків, і до матюків. Судді з більшим досвідом тиснуть авторитетом: «Бл*дь, та ти знаєш, скільки я вже пропрацював?!». — «Так і я ж не вчора народився!».

Якщо розмова заходить у глухий кут, судді беруть паузу на роздуми. Щоб не виносити сміття з хати, сторонам у справі пояснюють це високою завантаженістю і щільним графіком. Бо головне — результат. Наприклад, зі ста рішень, які ухвалює колегія за участю Дмитра, у середньому лише три скасовується в касації.

Утім, цього разу обходиться без скандалів. Засідання триває двадцять хвилин. Кілька питань обвинуваченому — і судді йдуть у нарадчу кімнату. А через п’ять хвилин повертаються з рішенням.

— Що вирішили? — Ольга підривається зі стільця з дитячим азартом в очах.

— Задовольнили повністю. Без визначення застави.

Суддя кладе на стіл груду документів і, дочекавшись, коли Ольга відкриє в комп’ютері проєкт рішення, по-менторськи надиктовує: «Значить так, посилаєшся на частину четверту статті 183 КПК. Описуєш і додаєш, що обвинувачення, яке пред’явлено особі, — це особливо тяжкий злочин і в період воєнного стану є великі ризики щодо невиконання інших запобіжних заходів для процесуальної поведінки». Помітивши моє німе прохання пояснити те саме простими словами, додає: «Щоб не втік! Він непростий хлопець. Визнав свою вину й проситься на обмін. Це їхня (росіян. — Ред.) людина. Тому ніяких застав!».

На написання проєкту рішення з нуля в Ольги піде півтори-дві години. Якщо ніхто не відволікатиме.

«Визнав свою вину й проситься на обмін. Це їхня людина. Тому ніяких застав!»

«Півтори-дві години — це легке, але остаточне рішення. Складніше — три-чотири години, — пояснює вона. — Але буває, що й кілька днів це може зайняти. Наприклад, була в нас справа на 22 томи, і всі ті докази треба відкрити й подивитися. Але це рідко».

Перші проєкти вироків помічники починають писати ще на етапі співбесіди. Голова Дзержинського районного суду Кривого Рогу Ольга Чайкіна згадує, як торік шукала нового помічника: розповіла про вакансію у фейсбуці, інстаграмі й на дошці оголошень у юридичній академії. Тоді відгукнулося семеро кандидатів. Щоб побачити, наскільки вони розуміють структуру судового рішення, як тестове завдання попросила їх за тиждень написати проєкти рішень у різних категоріях справ.

Але відповідальність за рішення все одно лежить на суддях. Вони ж тримають на собі удар невдоволених — сторони, яка програла.

— Погрожують вам часто? — питаю в Дмитра Круподері.

— Буває, — зітхає він. — Проклинають. Але нечасто. Коли людям, які багато разів уже були судимі, не подобається рішення, вони після засідання, коли мікрофони вимкнені, можуть і погрожувати, і проклинати. Але говорять не в очі, а наче самі до себе, але так, щоб я чув: «Уб’ю, заріжу, кістки поламаю».

— Страшно таке чути?

— Вже ні. Страшно, мабуть, моїм колегам, які розглядають справи в Києві. Там справи, наприклад, про топпосадовців якихось. Думаю, тиск там постійний. І під цим тиском непросто і працювати, і жити.

Щоб перелаштуватися на позитивну ноту, суддя один за одним переказує анекдотичні випадки: «Якось перед засіданням чую хор за вікном. Я злякався: що сталося?! Думав, що хтось помер і його відспівують. Дивлюсь, а там під вікнами конвой. Дзвоню вниз, питаю. А мені кажуть: та це ми Святогірську лавру слухаємо! У батюшки п’ять захисників, один нардеп-поручитель і пів церкви вірян. На засідання приходять. Але на мене це не впливає».

Любов і мазохізм

Попри складнощі, Дмитро і його помічниця Ольга розповідають про свою роботу зі щирою усмішкою: «Буває, приходиш додому і далі працюєш. Судову практику читаєш, у реєстрах риєшся. Хоча зарплати в нас, скажімо так, не дуже... Цю роботу потрібно любити. По-іншому працювати тут не можна».

«На цій роботі ти щодня бачиш, вивчаєш і заглиблюєшся в щось нове, переживаєш емоції»

У судовій системі Ольга лише два роки — починала як секретарка засідання, а потім стала помічницею судді. Її колеги жартують, що вона «поки що працює на адреналіні». У середньому помічники суддів першої інстанції отримують на руки від 20 до 27 тисяч гривень. В апеляції на 25% більше.

Набравшись досвіду й знань, колись Ольга й сама мріє стати суддею. Свою любов до юриспруденції вона вважає ірраціональною, але поза межами судової системи себе не уявляє:

«Навантаження і зарплата тут неспівмірні, і якось я переконала себе спробувати працювати в іншій сфері. Пішла адміністратором у медичний центр. Але вистачило мене на пів року, бо я щодня змушувала себе йти на роботу. Ну не моє це! А тут ти щодня бачиш, вивчаєш і заглиблюєшся в щось нове, переживаєш емоції, читаєш ці обвинувальні акти, шукаєш щось: винний він чи невинний?! І навіть після дуже важкого дня, коли вже зовсім немає сил, ти приходиш додому, падаєш на диван і задоволено кажеш собі: “Я це зробила!”».

Поки ми розмовляли, у кабінет непомітно зайшов ще один помічник судді — 33-річний Ярослав Гриценко. Працювати в суд він прийшов одразу після закінчення юрфаку. Як і Ольга, починав як секретар судового засідання. Але вже за кілька місяців роботу здібного юнака оцінив суддя і взяв до себе помічником.

Після десяти років у режимі нонстоп Ярослав демотивований і втомлений. Родичі підштовхнули його податися на конкурс на набір суддів, але він не пройшов. Через завантаженість не було часу на ретельну підготовку до екзамену з історії України.

Після десяти років у режимі нонстоп Ярослав демотивований і втомлений

«Ми маємо працювати швидко або дуже швидко. І це не один день, це весь час, — із болем пояснює Ярослав. — Живемо в стресі з вічним відчуттям, що ми поспішаємо. Бо в нас є строки, і це відчуття, що треба встигнути, морально душить».

«А я мазохістка», — сміється Ольга.

Стресостійкість і почуття гумору — важливі риси для помічників суддів. Особливо тут, у судовій палаті з розгляду кримінальних справ, де чи не кожна справа про жорстокі вбивства, зґвалтування, розбої. Щоб підготуватися до засідання, помічник судді вивчає доказову базу, зокрема свідчення потерпілих, фото з ножовими пораненнями, розтинами, знятим скальпом.

«У мене в Харківській юридичній академії був курс судмедекспертизи, і там були розтини, — згадує Ярослав. — Я різав труп. Ніколи не забуду запах формальдегіду й цигарок у морзі. І запах печінки під час розтину. Люди тоді непритомніли, а я ні. Зараз ще більше звик.

У мого судді була справа, коли мати сокирою зарубала свою дитину. Щось їй там здалося, вона була психічно хвора. І це було на фото. Я вивчав усю ту ситуацію. Це жахіття. Але в мене вже профдеформація, і для мене це просто справа».

Донедавна в цьому самому суді секретарем судового засідання працювала й дружина Ярослава. Але ненормований робочий день і низькі зарплати стали непосильним викликом для молодого подружжя.

«У Кривому Розі в нас житла свого немає, ми орендуємо. І було так. Я з дружиною о 8-й ранку їду на роботу й о 10-й вечора назад. І на вихідних сидимо тут. Ні їсти приготувати, нічого не встигаєш зробити. Вона працювала секретарем судового засідання на зарплату десять тисяч. Тому вирішила звільнитися, хоча їй насправді подобалося тут».

«А мій чоловік хизується, мовляв, моя дружина молодець, працює на благо Батьківщини, — сміється Ольга. — Я стараюся не брати великий обсяг роботи на суботу і неділю. Візьму там щось, щоб підготувати на наступний тиждень, щоб легше було просто. Доповіді пишу. Інколи можу виділити кілька годин у суботу або цілий день. І ніч. За вересень отримала на руки 18 200».

Низькі зарплати — болюча тема для всіх помічників. Особливо для іногородніх, яких тут більшість. Намагаючись хоч якось підтримати їх, судді доплачують помічникам із власних зарплат, щоб, наприклад, компенсувати витрати на оренду житла. У Кривому Розі однокімнатну квартиру здають за шість тисяч гривень.

Другий шанс

Після десяти хвилин відсутності Ярослав повертається з кабінету судді з документом, щедро обмальованим червоною ручкою. Прочитавши десятисторінковий вирок суду першої інстанції, на п’яти сторінках суддя підкреслив, на що звернути увагу, які матеріали помічник має дослідити уважніше. Наступний крок — написати проєкт нового вироку, з якого, як каже Дмитро, «разом ми зробимо цукерочку».

Чи не найскладніша робота — писати виправдувальні вироки

Чи не найскладніша робота — писати виправдувальні вироки, каже Ярослав. Бо, щоб притягнути когось до відповідальності, працювало дуже багато людей: слідчі збирали докази, прокурор ці докази аналізував. До того ж виправдувальний вирок зазвичай не влаштовує прокурорів і потерпілих. Тому він має бути виписаний ідеально.

«Суд першої інстанції стверджує, що особа винна. А я дивлюсь уважно і бачу помилки: докази недопустимі, свідки кажуть, що все було не так, як в обвинувальному акті. Розписати все це — величезний обсяг роботи. Ми маємо дуже чітко і ретельно все описати, щоб у жодної зі сторін не виникало питань. Щоб сторонній глядач бачив, що ми уважно все вивчили».

Але навіть коли суддя ухвалює рішення покарати винного, потерпілі зазвичай все одно вважають вирок надто м’яким. Особливо коли йдеться про важкі злочини: вбивства, зґвалтування.

Втім, буває і навпаки. Дмитро Круподеря розповідає про справу, де водій був винний у ДТП і загинула його дружина: «У суді він визнав свою вину, щиро каявся, і навіть родичі (себто потерпілі в цій справі) просили не садити його за ґрати. Всі сторони хотіли м’якшого покарання. Але в результаті він отримав реальний строк у в’язниці. Тому що винний у вбивстві людини має відчувати свою відповідальність за це».

З цієї самої причини торік колегія за участю Дмитра Круподері відмовилася достроково відпускати з Покровського виправного центру водійку з Харкова Олену Зайцеву, яка вбила на пішохідному переході шістьох людей. Протягом п’яти років у неволі вона зразково поводилася, здобула професію швачки й при цьому скаржилася на проблеми зі здоров’ям. Але судді відмовили їй. Вирішили, що вона має відбути за ґратами десять років, як зазначено у вироку.

Щоб вивчити справу про ДТП, саме помічники повністю передивляються кількагодинні відео з бодікамер поліцейських. Бо якби це робили судді, то справи розглядалися б вічність.

Саме зараз Ярослав копирсається в судовому реєстрі й фоново переглядає відео слідчого експерименту, як обвинувачений вдарив потерпілу, як підійшов і витягнув гаманець, як бив ножем.

«Сторона пише, що була помилка в завданні ударів на відео. Суддя першої інстанції це неправильно зазначив у вироку. Ось дивлюся, чи справді так. Усі важливі нюанси я зазначу в доповіді для судді».

Перемотувати відео не можна, навіть якщо тривалість п’ять годин: найважливіша доказова частина може втиснутися в кілька хвилин, а яких саме, треба з’ясувати. Часом лише одна фраза з відео може визначити, яке рішення ухвалить суддя.

Помічник записує потрібні таймкоди для судді, щоб він переглянув цей короткий відеофрагмент. А крім того, дає підказку, де помилився (чи ні) суддя першої інстанції в інтерпретації цього відео.

Ярослав подобається Дмитрові своєю скрупульозністю. Помічник каже, що випадки, коли їхні думки із суддею не збігаються, поодинокі: «І це навіть не про законність, а про моє оціночне сприйняття. Я вважаю, що це хороша людина. А судді кажуть, що ні».

Помічник розуміє, що в суддів досвіду більше, та все ж таки бере такі ситуації близько до серця і записує номер справи в блокнот. А потім моніторить, чи оскаржуються саме ці рішення в касації. Якщо так, показує це рішення судді, мовляв, дивіться, а я попереджав, що треба так і так робити.

«Цього року я лише одну таку справу записав», — підсумовує помічник.

Життя після прильоту

Темний коридор із потертим лінолеумом і потрісканою штукатуркою на стінах нагадує химерну в’язницю. А ще рік тому судді працювали у власній просторій триповерховій будівлі за кількасот метрів звідси. Але російський «Іскандер» залишив від неї лише руїни. Того дня в Ольги розболівся зуб і вона відпросилася раніше — пішла до стоматолога. А от Ярослав був на роботі.

«Це було 6 грудня 2024 року. П’ятниця, кінець робочого дня, — як завжди, спокійним, розважливим тоном розповідає він, дивлячись у відчинене вікно. — Я був у сусідньому кабінеті. Метрів за десять від мене все обвалилося. Була контузія, травма вуха, погіршився зір. Мені пощастило. Живий і відносно здоровий вийшов».

Того дня під завалами загинув помічник судді Галуст Галстян. Він поїхав кудись у справах і повернувся за кілька хвилин до влучання.

Зараз зруйнована будівля суду схожа на замок-примару. Навколо уламки цегли й бетону, з-поміж яких виглядають поламана клавіатура й брудна замшева туфля на шпильці — такі інколи люблять вдягати на засідання жінки-судді.

Дмитро Круподеря допомагає моїй уяві домалювати зниклі фрагменти, з ностальгією розповідаючи про кожну кімнату: «Ми переїхали сюди в жовтні 2022-го. Ось там, де небо, кабінет Олі. А мій кабінет отой крайній, із кондиціонером. Он на полиці ще щось лежить. Затишний був кабінет. Дівчата до мене приходили зі справами, доповідали...».

Порвані, вкриті пилюкою залишки цих справ протягом кількох тижнів після прильоту «Іскандера» судді й помічники власноруч витягували з-під завалів. Їх відновлюють і слухають ще й досі.

Із сумною посмішкою суддя називає себе і своїх колег із Донецького апеляційного суду «вимираючим видом». Зі 110 суддів цього суду залишилося тільки 9 суддів-криміналістів. Усіх їх перевели сюди. «Ми стільки пережили разом, як люди на космічному кораблі, яких довго не забирали з орбіти: і обстріли, і евакуації. Тож маємо дослухатися одне до одного. І поважати. Інакше роботи не буде».

Майже рік після прильоту «Іскандера» Дмитро ходив на засідання в мантії без білого жабо, яке вважається обов’язковим елементом одягу судді під час засідання. Запилену руїнами мантію з-під завалів витягнула його помічниця. А от жабо не знайшла.

Тож не дивно, що сьогоднішня поява в коридорі завгоспа Тетяни Миколаївни викликала в суддів ейфорію. Вона принесла нові мантії, які пошили на замовлення Державної судової адміністрації.

«Роздайте суддям. Хай поміряють, перевірять, чи все гаразд. Мені треба результат до п’ятниці», — пропрацювавши тут двадцять років, завгосп з усіма розмовляє командним тоном.

Через хвилину до Ольги заходить суддя Елла Ковалюмнус. Під її мантією видніється чорна сукня у квіточку. Лагідний тон судді різко контрастує з її суворими рисами обличчя: «Ольго, будь ласка, перевір блискавку. У мене не застібається. Дуже погано пришили...».

Тут, у своєму службовому крилі, судді можуть не боятися бути самими собою: часто жартують, інколи сваряться, а часом щиро засмучуються через дрібниці, як-от зараз через зламану блискавку. Хоча двері в коридор із їхніми кабінетами не замикаються, сторонні люди сюди заходять дуже рідко. Хіба що для того, щоб ознайомитися з матеріалами справи. Найчастіше це одні й ті самі прокурори з міських відділів, прізвища яких помічники вже знають напам’ять.

«Захисникові простіше зателефонувати й уточнити щось. А якщо в прокурора п’ять справ на день, то йому простіше зайти в кабінет і сказати, що він зараз слухається в іншій трійці (у колегії з інших трьох суддів. — Ред.), попросити, щоб йому не написали неявку».

Сьогодні не виняток. У кабінет заходить повнуватий чоловік у бежевій тенісці із зачіскою, яку вже треба підправити. Як і тутешні судді й помічники, прокурор Донецької обласної прокуратури Микола Саєнко в певному сенсі почувається безхатьком: будівлю, де він працював, також знищили росіяни:

«Наші головні офіси в Дніпрі, а тут, у Кривому Розі, все зруйнували. У нас немає навіть куточка, щоб документи роздрукувати! Ми витягнули принтери з-під руїн і вдома поставили».

Але серйозні розмови тут часто перебивають дитячі голоси.

Наприкінці робочого дня в кабінет Ольги зазирає дівчинка на вигляд років семи.

«Це донька помічниці судді Тетяни, — пояснює Ольга. — Батька немає, дитину немає з ким залишити. Навчання офлайн у школах і садочках — це велика рідкість. У нас тут часом цілі зграї дітей бігають. У день прильоту під завали потрапила секретарка судового засідання Юлія із сином. Ракета влучила в будівлю на очах у її чоловіка, який саме приїхав, щоб забрати їх наприкінці робочого дня. Він вибив вхідні двері в кабінет і дістав з-під завалів дружину й дитину.

Слава Богу, обійшлося без серйозних травм — обох привезли до лікарні й урятували. А вона працює тут і досі».

«Пока!» — дівча театрально махає рукою і гучно зачиняє за собою двері.

влучання зарплата кривий ріг помічники суддів суд