П

Путін за 20 років неодноразово зазнавав поразок в Україні. Повернути нас до імперії може стати справою його життя

Путін упродовж 2021 року посилює свою риторику щодо України. Брязкання зброєю на кордонах з Україною треба сприймати серйозно.

5de60d560bd9414591066bc16540c18d.original.jpg

Про це пише аналітичний центр "Фонд Карнегі за міжнародний мир". Автори статті Юджин Румер, колишній провідний аналітик з питань Росії в Національній раді розвідки США, та Ендрю Вайс, який очолює дослідження з питань Росії в Фонді Карнегі. Статтю написано за підтримки Департаменту оборони США, який, втім, пише, що "погляди не обов'язково відповідають поглядам уряду США".

Наводимо дещо скорочений переклад з англійської.

Вступ

Чи запам'ятається 2021 як рік, коли Путін відмовився від переговорів з керівництвом України та здійснив свій вирішальний крок для того, щоб силоміць повернути Україну в орбіту Росії? У березні – квітні цього року він запустив серйозну кампанію із залякування війною – проте з якихось невідомих причин вирішив відмовитися від повторного вторгнення на територію свого вразливого, значно меншого сусіда.

Нині Путін знову проводить військові маневри біля кордону з Україною. Державний секретар США Ентоні Блінкен заявив, що Росія може ставити для України пастку з тим, щоб та ненавмисне дала Росії привід для вторгнення.

Досвідчені аналітики з питань російської армії попереджують, що зараз імовірність війни може бути вищою, ніж була навесні.

Путін також посилив свою риторику щодо України під час кількох публічних виступів упродовж 2021 року. Він у широких термінах натякає, що його терпіння щодо Києва вичерпується. Уважний аналіз минулих дій російського президента стосовно України показує, що вже присутні – або ось-ось з'являться – майже всі необхідні для Путіна передумови та виправдання для військового вторгнення.

Як короткострокові, так і довгострокові показники свідчать про те, що Київ (і Вашингтон) мають серйозні причини непокоїтися.

2021 – доволі добрий рік для Путіна

Всупереч звичайним уявленням про наслідки пандемії та внутрішніх політичних заворушень, 2021 рік насправді був для Путіна доволі добрим. Він почався з нотки занепокоєння: нова адміністрація США загалом розглядалася як недружня до Росії загалом і до Путіна зокрема.

Президент США – відданий прихильник НАТО, відомий сильною підтримкою України. Риторика передвиборчої кампанії Байдена про те, що Росія має заплатити ціну за свої злочини (як-от втручання у вибори у США в 2016 та 2020 роках, спроба вбивства опозиційного політика Олексія Навального, кібервтручання в роботу тисяч американських державних і недержавних установ) посилила очікування погіршення відносин між РФ і США, хоча посадові особи в Вашингтоні й наголошували на тому, що найбільшу значущість нині мають взаємини з Китаєм.

"Не так швидко", вирішив Путін. На початку 2021 року він наказав перемістити значну кількість військ під кордон України, надіславши демонстративний сигнал водночас двом цільовим аудиторіям – у Києві й у Вашингтоні.

Меседж для Києва був украй простим: я можу вас розчавити. Ані США, ані Європа нічого з цим не зроблять.

Меседж для Вашингтона був складнішим: уважно стежте за Росією як за великою державою, яку неможливо відсунути на поля порядку денного США. Росія зберігає здатність створювати проблеми в чутливих місцях, де вона сильніша.

Унаслідок весняного загострення Путін отримав те, чого він, вочевидь, і прагнув – зустріч із Байденом сам на сам у Женеві, пряме визнання статусу Росії як "гідного противника", та відновлення діалогу зі США про такі питання, як кібербезпека та стратегічна стабільність – усе те, що надовго припинилося після незаконної анексії Криму в 2014 році.

У травні було оголошено про відмову адміністрації Байдена від санкцій щодо газопроводу "Північний потік-2" між Росією та Німеччиною. Це була приємна новина для Кремля, яка, однак, спричинила невдоволення в Києві, Центральній Європі та в частині політичних кіл США, а також посилила поділи всередині НАТО та ЄС.

Тим часом усередині Росії вересневі парламентські вибори, результати яких були відомі заздалегідь, завершилися лунким успіхом для влади: попри погіршення соціально-економічних умов, російська громадськість залишається переважно пасивною. Однак дедалі більш репресивний Кремль, утім, не ризикує. Він легко розчавив рештки політичної організації ув'язненого Навального, а панівну партію поставив у Думі з символічно важливою конституційною більшістю у дві третини.

Кремль здобув ще одну важливу перемогу, примусивши міжнародні техногіганти Google та Apple грати за його правилами, та прискорив зусилля з придушення свободи слова та вільного доступу до інтернету всередині Росії. Нобелівську премію миру отримала російське медіа, а не ув'язнений Навальний. Це вберегло Кремль від будь-якої ніяковості на міжнародному рівні.

Довгоочікувані спільні зусилля США та ЄС із боротьби зі змінами клімату та з переходу на чисту енергію на світовому рівні також зазнали серйозних труднощів. Європейська енергетична криза та зростання цін на природний газ нагадали західним політикам, що ворожі відносини з Росією можуть знайти вираження в несподіваних формах відплати, які прямо ставлять під загрозу крихку глобальну економіку та й їхнє політичне становище всередині власних країн.

Фінанси Кремля несподівано було підкріплено зростанням цін на нафту до понад 80 доларів за барель уперше з 2018 року. Завдяки суворій фіскальній політиці Путіна державний бюджет РФ виходить у нуль уже при 40 доларах за барель. Коли ціни підіймаються вище за цей рівень, додаткові потоки вливаються в потужні валютні резерви Кремля (які зараз становлять понад 620 мільярдів доларів) або в фонди "чорного дня".

Додаткові гроші дозволяють уряду платити за низку програм з модернізації військ, а також запросто виділяти кошти на корпоративне та соціальне забезпечення.

Усі ці добрі новини блокують для Кремля інші, менш щасливі аспекти, як-от спустошливий вплив пандемії.

Внутрішні політичні конфлікти у США видаються Кремлю ознакою слабкості. Вони посилюють уявлення в колах Кремля про те, що США зараз перебувають у стані неминучого занепаду – наратив, який пропагують російські посадові особи, ЗМІ й аналітики.

Ця низка успіхів, поза всяким сумнівом, посилила відчуття самовпевненості Кремля й особисто Путіна. В хаті Росії все гаразд, особливо у порівнянні з тим, що відбувається в решті світу. Європа, замість позбуватися вуглеводів у своєму енергетичному балансі заради зеленого майбутнього, благає у Росії більше нафти й газу. США переймаються тим, як енергетична криза додає до вже високої інфляції, та визнають, що вони мусять сприймати Росію як рівного собі конкурента. Китайський президент Сі Цзіньпін – надійний друг Путіна та його найближчого оточення, хоча дедалі більша асиметрія в цих взаєминах очевидна для всіх.

Тривала історія успіху

У кремлівської еліти, яка не потерпає від зайвої скромності й не гребує вигодами доброго життя, довга низка перемог Путіна впродовж понад 20 років плекає почуття історичної місії й особистої відплати. Коли наприкінці 1999 року Путін забрав віжки правління у Бориса Єльцина, Росія перебувала, на думку багатьох спостерігачів, "на колінах".

За два десятиліття при владі російський лідер спланував разючий розворот. Він навів лад у колись міжусобній внутрішній політиці. Він підвів солідний підмурок під урядові фінанси Росії, водночас уникаючи реформ, які могли б стимулювати таке потрібне економічне зростання, але одночасно створити джерела непередбачуваності. Натомість основний принцип путінської системи – самозахист, що означає мінімізацію політичних впливів майбутніх економічних негараздів та жорсткіших санкцій з боку Заходу.

Він перебудував російську армію в потужну силу, здатну домінувати над безпосередньою периферією країни, водночас вкладаючи гроші в зброю наступного покоління, викликаючи неспокій у Вашингтоні, ставлячи під загрозу всю Європу та маючи можливості здійснювати обмежені місії далеко за кордоном у таких місцях, як Сирія.

Він рішуче стримав просування НАТО на колишні радянські землі. Він створив стратегічне партнерство з Китаєм, яке посилює позиції Росії на світовій сцені та посилює військові можливості обох країн проти спільного противника – Сполучених Штатів.

Він відновив роль Росії як важливого гравця на Близькому Сході й у східному Середземномор'ї, водночас роблячи амбітні геополітичні заяви в багатьох віддалених регіонах світу.

Понад те, з незаконною анексією Криму він символічно позначив себе наступним "збирачем руських земель", ставши першим правителем після Сталіна, який розширив територію країни. Він зробив усе це, попри неодноразові заяви західних і деяких російських спостерігачів, що Росія перебуває в стані занепаду чи є лише, як казав покійний сенатор МакКейн, "заправкою, що видає себе за країну".

Незавершена справа

Внутрішньополітична та зовнішньополітична траєкторії Путіна показують, що, заходячи в третє десятиліття при владі й наближаючись до свого сімдесятого дня народження, він думає про свій статус і спадок в історії. Через зміни до конституції РФ, запроваджені 2020 року, він формально може керувати Росією до 2036 року (або й довше).

Але є одна велика незавершена справа, якої все ще бракує у списку звершень Путіна, якщо він хоче закріпити свою репутацію лідера, який повернув Росію до її колишньої величі.

Ця велика незавершена справа – відновлення правління Росії над ключовими частинами своєї історичної імперії.

Й найважливіший пункт у цьому порядку денному – а також найбільш поворотний – це повернення України під російський контроль.

Й найважливіший пункт у цьому порядку денному – а також найбільш поворотний – це повернення України під російський контроль.

Для російського президента і його команди відновлення слов'янського серця колишньої імперії – в певних формах, не обов'язково як СРСР 2.0 – не лише геополітична справа, а й особиста. Це також питання поколінь і стратегії.

Дедалі більше фактів свідчать про те, що Путін цілком щиро казав, що розпад СРСР був "найбільшою геополітичною катастрофою [двадцятого] століття". Він повертався до цієї теми в тій чи іншій формі багато разів упродовж усіх цих років.

Ностальгія та розчарування поколінь

Радянський режим був добрим для покоління Путіна – тобто для нинішнього керівництва Кремля.

Це люди, яким зараз за шістдесят, чиї батьки належали до "найвидатнішого покоління" СРСР, котре воювало, майже програло, а потім виграло війну проти нацистської Німеччини.

Особиста біографія Путіна в цьому відношенні типова: він народився в родині робітників зі скромними доходами в повоєнному Ленінграді (нинішньому Санкт-Петербурзі), вступив до престижного університету й розпочав разючу кар'єру, надто як для людини без родинних чи політичних зв'язків, у КДБ – елітній установі та одному зі стовпів радянського режиму.

Він навіть отримав закордонне відрядження – не найкраще, до капіталістичної країни, а лише до Східної Німеччини – але все ж це дало йому матеріальні вигоди, недоступні абсолютній більшості радянських громадян.

І все це впало в 1991 році, залишивши його покоління державних службовців розгубленими, з прагненнями повернути старі добрі часи стабільності, престижу та визнання їхньої країни в ролі наддержави. Для цього покоління протистояння з Заходом не почалося в 2014 році – воно триває ще з 1960-х.

Попри все значення ностальгії покоління за давньою імперією, за ним стоїть стратегічне раціональне мислення, яке означає, що політика Росії стосовно її сусідів навряд чи докорінно зміниться навіть після того, як покоління Путіна зійде зі сцени.

Стратегічна глибина – буфер між етнічною Росією та її потужними європейськими противниками – тривалий час є критично важливою вимогою безпеки російської держави.

Саме це прагнення стратегічної глибини визначало політику Росії ще з часів Петра Першого, якщо не раніше. Саме стратегічна глибина врятувала Росію від поразки в 1812 році, коли армії Наполеона захопили Москву, а потім у 1941-му, коли армії Гітлера підійшли майже під ворота столиці СРСР.

З падінням СРСР та просуванням НАТО Росія втратила цю стратегічну глибину. Відновлення її є ключовою вимогою політики безпеки Росії, яка пережила за століття кілька революцій та змін системи правління.

З часом розвиток військової технології та кіберінструментів може вплинути на те значення, якого російські лідери надають стратегічній глибині – але загалом, імовірно, вона залишиться топпріоритетом.

Перлина в короні

Жодна частина Російської та Радянської імперій не відігравала такої великої та важливої ролі в російській стратегії щодо Європи, як перлина в імперській короні – Україна.

Ця країна має ключове значення для безпеки Росії з багатьох причин. Розмір і населення. Розташування між Росією та великими європейськими країнами. Центральна роль в економіці Російської та Радянської імперій. Глибокі історичні культурні, релігійні та мовні зв'язки з Росією – а особливо історія Києва як колиски руської державності.

І жодна частина СРСР не відіграла більшої ролі в розпаді СРСР, ніж Україна.

Проголошення незалежності Україною одразу після серпневого путчу 1991 року, підтверджене референдумом 1 грудня 1991 року, стало кінцем Радянського Союзу.

Союз не міг продовжувати існування без України – найближчого, найважливішого партнера Росії в самій конструкції СРСР.

Умови розлучення через тиждень після того були остаточно узгоджені лідерами України, Росії та Білорусі.

Тепер це особисте

Отож, Україна є ключовим місцем як для ностальгії покоління, так і для стратегічної зовнішньої та безпекової політики Росії.

Для Путіна це також особисте питання.

За два десятиліття свого правління від неодноразово зазнавав поразки у спробах відновити – належне, як йому здається – місце України в орбіті Росії.

Перша нагода зробити це з'явилася у Путіна в 2004 році, коли Україна обирала нового президента. Тоді вибір зводився до двох кандидатів – прозахідного Віктора Ющенка та проросійського Віктора Януковича. Тоді Кремль використав усі свої сили пропаганди на підтримку Януковича. За кілька тижнів до голосування Ющенка отруїли діоксином, він майже помер, а потім залишився з травмами на все життя. Винного в замаху на його життя ніколи не було визначено остаточно. Фальсифіковані вибори не були визнані через Помаранчеву революцію, і зрештою, було призначено повторне голосування, в результаті якого переміг Ющенко.

Україна є ключовим місцем як для ностальгії покоління, так і для стратегічної зовнішньої та безпекової політики Росії

Для Путіна це було великою поразкою, адже він навіть особисто й публічно втручався на користь Януковича.

Eтім, у 2010 році Путін майже помстився, коли на наступних виборах його ставленик Янукович переміг. Але ця перемога закінчилася розчаруванням: Янукович виявився для Путіна ненадійним партнером. Серед іншого, він розпочав переговори з Євросоюзом щодо низки серйозних угод, які посилили б зв'язки України з Європою, саме тоді, коли Путін намагався затягнути Україну назад в економічну та політичну орбіту Росії.

Й нарешті, останнього удару по амбіціях Путіна було завдано в 2014 році, коли Янукович утік із країни від масових виступів проти нього, й до влади прийшов новий, прозахідний уряд.

Незаконна анексія Криму та початок війни на Сході України зберегли тактичні важелі та покращили імідж Путіна всередині Росії – але стратегічно їхнім наслідком стало посилення прозахідної орієнтації України та міжнародна ізоляція Росії.

Поза всяким сумнівом, Україна – найважливіша незавершена справа для російського лідера при плануванні порядку денного на решту його часу при владі та при думках про те, яким буде його спадок.

Поворотний момент?

Зацикленість Путіна на Україні досягла у 2021 році безпрецедентного рівня. Впродовж цілого року його заяви стали такими, якими не були з 2014-го. Так, у липні він опублікував довгий трактат про Україну, який був не менш ніж історичним, політичним та безпековим приводом для вторгнення, якщо та коли воно стане потрібним.

Суть цієї довгої статті можна звести до кількох ключових пунктів:

Заяви Путіна від часу публікації цього кричущо хибного перетлумачення української історії, а також відносини між Україною та Росією відображають нове почуття кризи, якого раніше в заявах на цю тему не було.

В останні кілька місяців президент Росії означив діяльність НАТО в Україні та зростання військової міці самої України як загрозу безпеці РФ та як "червону лінію". Важко знайти інший випадок, коли б російський президент використав цей останній термін щодо України або в інших контекстах.

Відтоді риторика Путіна проти України як "інструменту ворогів Росії" була підхоплена та посилена всією російською офіційною машиною. Державна пропаганда починається зі щовечірніх атак на Україну в новинах на російському телебаченні й закінчується нещодавньою статтею колишнього президента РФ Дмитра Медведєва (який зараз є заступником голови Ради безпеки РФ). Медведєв заявляє, що більше немає сенсу вести переговори з керівництвом України, бо вони – маріонетки в руках своїх західних спонсорів, який Україна цікавить лише як інструмент у їхніх зусиллях зі стримування та завдання шкоди Росії.

Це посилення риторики Кремлі, вкупі зі свіжими звітами про пересування російських військ на кордоні з Україною, ставить тривожне (але дуже знайоме) запитання: "Чого хоче Путін?"

Не просто ще один заморожений конфлікт

Політичне рішення конфлікту на Сході України стало неможливим через тлумачення Москвою нашвидкуруч укладених у Мінську в 2015 умов перемир'я, які виявилися неприйнятними як для Києва, так і для Москви.

Дипломатичні зусилля на високому рівні, такі як Норманський процес під проводом Франції та Німеччини, виявилися перманентно неспроможними досягти своїх цілей.

Санкції США та ЄС не спромоглися змінити стратегічні розрахунки Росії щодо України.

Санкції США та ЄС не спромоглися змінити стратегічні розрахунки Росії щодо України.

Усі ці чинники вкупі змусили деяких спостерігачів зробити простий висновок, що в передбачуваному майбутньому ніщо у протистоянні у Східній Україні не зміниться, і що вона почне більш-менш нагадувати інші заморожені пострадянські конфлікти на околицях Росії.

Але Україна – не така, як будь-яка інша колишня радянська країна. З погляду Кремля, миритися з ситуацією на Сході України неможливо. Путін та інші лідери Росії справді тривожаться можливістю, що Україна таки вступить до НАТО, хоча західні лідери, як-от Байден, і заявляли, що про це не йдеться. Ще більш значущим для Кремля є той факт, що оборонні можливості України, ймовірно, постійно посилюватимуться незалежно від того, що станеться з членством у НАТО.

Не менше Кремль хвилює перспективна якісного покращення безпекового апарату України у таких сферах, як розвідка, кібербезпека, політичний саботаж – усе це завдяки щедрому фінансуванню та партнерству в відповідних галузях зі США, Великою Британією та іншими західними країнами.

Наприклад, нещодавнє використання придбаних у Туреччини дронів показало, що Україна здатна застосовувати нові можливості таким чином, що це привертає увагу Росії. При цьому роль Туреччини є особливо чутливою, враховуючи її роль у поразках підтримуваних Росією сил у Сирії, Лівії та Нагірному Карабаху починаючи з 2019 року.

Після того, як українська держава ледь не зникла за ніч під час Революції гідності на початку 2014 року – нині постає сильніша Україна. Попри всі обмеження, опір України воєнному вторгненню Кремля та кампаніям тиску не дозволив Москві взяти під контроль більш ніж незначну частину Донбасу та Кримський півострів.

Але Путін або не може зрозуміти, або прикидається, наче не розуміє: Україна не відповідає його образу авторитарної клептократії чи східноєвропейської версії Афганістану, де підтримувані США уряд і сили безпеки згорнулися за одну ніч під сильним тиском. Здається, той факт, що новий український президент переміг у на той момент чинного глави держави трьома голосами до одного на вільних і справедливих виборах, вислизає від розуміння Путіна, котрий описує ситуацію так: "легальними способами українському народу не дають і не дадуть сформувати такі органи влади, які б безпосередньо відповідали його інтересам. Адже люди навіть бояться відповідати на соціологічні опитування. Бояться, бо невелика група осіб, яка привласнила собі, по суті, лаври переможців у боротьбі за незалежність – це люди крайніх політичних поглядів. Вони насправді й керують Україною, незалежно від того, яким є прізвище глави держави".

Все це разом демонструє ще одну потенційно проблематичну тенденцію. Кремль дедалі більше розглядає Україну як західний авіаносець, який став на рейд на кордоні Ростовської області. Україна – один із найбільших отримувачів західної військової допомоги, й цей факт точно не залишає байдужим нікого в російському істеблішменті національної безпеки.

Кремль розглядає Україну як західний авіаносець, який став на рейд біля Ростовської області

Немає жодного сумніву, що російська розвідка пильно відстежує діяльність західних урядів в Україні. Але зупинити їх вона не може. Такі безпекові, політичні, інформаційні зусилля мусять виглядати для Кремля дедалі більш загрозливо, при тому що Кремль забуває, що вся ця діяльність є побічним продуктом путінського нападу на колись дружню незалежну країну-сусіда.

Залякування війною на початку 2021 року було нагадуванням як для Києва, так і для Вашингтона про те, що Росія зберігає за собою домінування щодо ескалації в будь-якому можливому сценарії конфлікту. Нинішні військові маневри в областях уздовж російсько-українського кордону допомагають посилити відчуття неспокою та непередбачуваності намірів Кремля. Після обмеженого стратегічного попередження – а то й без нього – й за наявності інших справ, які вимагатимуть уваги західних лідерів, будь-які перешкоди для потенційних військових рухів Росії можуть виглядати здоланними в очах Путіна.

Мислити про немислиме

Було б ризикованим припускати, що Путін змирився зі статус-кво або що він не бажає знову наступати на Україну. Залякування війною навесні 2021 року та інцидент у Керченській протоці в 2018 році показали межі західної підтримки України та служили яскравою ілюстрацією того, що ані НАТО загалом, ані США чи інший окремий член Альянсу не готові ризикувати війною з Росією заради України.

Аналогічно, нездатність західних аналітиків у 2013–14 роках передбачити дії Кремля в Україні мають змушувати бути скромнішими щодо нашої здатності передбачати дії Росії. Рішення Путіна анексувати Крим та розпочати неоголошену брутальну війну на Донбасі вийшли далеко за межі того, що будь-коли очікувала більшість аналітиків, зокрема й ми самі.

Ба більше, хай яким би холоднокровним розрахунком, як часто здається, не керувався Путін – не можна недооцінювати один з аспектів його темпераменту: схильність до емоційних дій та раптових зривів і вчинків, які для сторонніх спостерігачів не завжди мають "сенс".

На одному рівні Путін, поза сумнівами, думає про свій спадок одного з найбільш впливових правителів Росії. Він хотітиме розв'язати ситуацію з Україною перед тим, як відійде від влади – що б це не означало.

На іншому рівні український президент Зеленський вживає починаючи з 2020 року низку заходів – наприклад, санкції щодо близького друга Путіна Віктора Медведчука й медіахолдингів останнього, які точно злять російського президента як на особистому, так і на геополітичному рівні. Зеленський також висміював Путіна та їдко відповів на його трактат про Україну.

Можливо, Україна та її партнери вже перетнули якісь із неозначених Путіним його власних червоних ліній. Може, не знаючи того.

Якщо перспектива повторного вторгнення в Україну реальна, а стратегічною ціллю є силоміць примусити Київ до політичної та геополітичної капітуляції – то як Путін цього доб'ється? Яких безпосередніх цілей він намагатиметься досягти?

Є чотири потенційні широкі сфери, в яких Кремль може намагатися порушити статус-кво, розвернувши негативний курс для російських інтересів, окреслених вище, та спробувати досягти своєї цілі – "слухнянішої" України. Вони окреслені нижче в порядку ймовірності та ціни, яку доведеться за них заплатити.

1) Обмеження міжнародної військової діяльності в Україні й навколо неї

Риторика Путіна в останні місяці почала зображувати експлуатацію, або ж "освоєння" України ворожими іноземними державами, як неприйнятну загрозу безпеці Росії.

Однак дуже малоймовірно, що США та їхні союзники погодяться обговорювати чіткі межі того, що вони можуть і чого не можуть робити в Україні. Вони не дозволять Росії визначити Україну як зону, від якої вони мають триматися подалі, чи накладати обмеження на те, які типи зброї можна постачати українській армії. Утім, Москва може спробувати використати загрозливе розгортання військ або інші форми тиску, не вдаючись до прямого вторгнення, щоб штучно збільшити тиск у регіоні й навколо та змусити партнерів України більше вагатись і думати про ризики.

Такий тиск, спричинений публічними та приватними меседжами, якими так чудово володіє Кремль, може викликати занепокоєння щодо "чогось", що може статися, якщо Захід не піде на поступки. У відповідь на тиск м'якші члени НАТО (наприклад, Німеччина) можуть почати шукати способів умиротворення агресора та прохати про більшу стриманість Заходу. Звісно, такі розбіжності в західному таборі самі собою корисні для цілей Кремля.

Водночас провокативні маневри Кремля у березні – квітні 2021 року показали, що його кампанії з тиску можуть ударити рикошетом по ньому самому. Так, брязкання зброєю навесні посилило західну підтримку України, яка вже була почала провисати, та спонукало до ближчої оборонної співпраці США/НАТО з Києвом, а також до більш демонстративної військової діяльності США/НАТО та присутності в Чорному морі та в кількох країнах на передовій НАТО. Результатом стало те, що нині послаблення західних санкцій – тема, яку тепер порушують лише найвідданіші прокремлівські голоси в політичних колах Євросоюзу.

2) Силове запровадження Мінських домовленостей

Озлоблення Кремля через те, що Київ уже сім років ніяк не виконає домовленості, нав'язані йому під прицілом рушниць, можуть призвести до використання сили з метою змусити Київ виконати ті частини угод, за які українські лідери навіть не бралися.

Зокрема, російське бачення повної імплементації Мінських домовленостей передбачає серію кроків задля федералізації України – надання великої міри автономії контрольованим Росією карликовим квазідержавним утворенням на Донбасі, й таким чином, імовірно, припинити існування України як суверенної держави. (Москва майже не приховує надій, що інші регіони України захочуть вести переговори про подібні домовленості з центральним урядом).

Залежно від масштабу того, що вирішить зробити Кремль, він може припустити (ймовірно, хибно), що може впоратись із ризиками та що адміністрація Байдена не зможе здобути підтримки Європи для запровадження ще більших санкцій проти Кремля.

Наприклад, легко уявити зростання насильства вздовж лінії розмежування, якщо Україна здійснить нові атаки озброєними дронами по російських позиціях на Донбасі.

Як інший варіант, Росія може спробувати трохи розширити територію під своїм контролем на Сході України, вдаючи, нібито захищає цивільне населення від українських атак. Або вона може використати погрозу широкомасштабним вторгненням, щоб примусити українські сили відійти з певних ділянок. Українська армія може виявитися нездатною стримати навіть обмежене просування російських сил через лінію розмежування.

І якщо Захід не буде готовий воювати за Україну, це може навіть створити політичний удар по тих лідерах, які публічно заявляли про свою підтримку України.

3) Створення суцільного коридору контролю

Під час раніших стадій конфлікту були думки про те, що Москва може спробувати розширити територію під своїм контролем. Зокрема, дискусії зосереджувалися на можливому захопленні збудованому в радянські часи каналу, який постачає воду з Дніпра у Крим, та на портовому місті Маріуполь або на підконтрольній Україні території вздовж Азовського моря аж до Криму, щоб створити суцільний коридор контролю від Росії до захопленого нею півострова. (Крим нині поєднано з Росією лише одним мостом, який було збудовано в 2018 році).

Будь-яке подібне вторгнення майже напевно означатиме довгострокові виклики з підтримання контролю та безпеки на нових захоплених територіях. На відміну від попередніх сценаріїв, пряме розширення зони окупації може зробити додаткові санкції США та ЄС дуже ймовірними, якщо не неминучими. Наприклад, може йтися про скасування контроверсійного газопроводу "Північний потік-2" чи санкцій проти російських нафтових і газових компаній.

Однак стандартні західні припущення (наприклад, що Путін діє раціонально й ніколи на це не піде, що все це надто ризиковано тощо) не проливають світла на те, як насправді бачиться ситуація з погляду Кремля.

4) Повномасштабний наступ

Як було описано вище, прив'язаність Путіна до України часто набуває емоційних, духовних і метафізичних обертонів. Його твердження не відповідають дійсності – не кажучи про те, як розглядають Україну більшість західних, та й російських аналітиків. Цілком можливо, що рухи Зеленського та інших гравців в останні місяці просто зачепили надто багато струн у душі Путіна.

Публічні оцінки показують, що українській армії буде дуже важко оборонятися від будь-якої великомасштабної російської військової операції. Деякі аналізи відверто песимістичні щодо можливостей українських військових. Наявності таких систем, як американські протитанкові Javelin необов'язково вистачить, аби змусити Кремль із більшими ваганнями прораховувати можливу ціну військових дій.

Деякі аналітики писали, що Кремль може замислити швидкий військовий наступ, щоб переламати хребта українській армії та змусити її відступити за Дніпро. Таким чином він дістав би під контроль над тим, що зазвичай називають "Лівобережною Україною", включно з історичною частиною Києва, який, на думку Путіна, є невідчужуваною частиною великої російської держави. Теоретично Кремль навіть може спробувати поставити маріонетковий уряд у Києві й заявити, що "місію виконано".

Утім, є багато причин щодо скептицизму про те, чи готовий Кремль до довгострокових завдань з окупації та керування такою великою територією. Українські регулярні сили та групи повстанців майже напевно намагатимуться зробити будь-яку місію вздовж цих ліній настільки дорогою для Росії, наскільки це можливо. Навіть у разі, якщо адміністрацію Байдена поставлять перед фактом, він знайде велику підтримку в Західній Європі для будь-яких кроків для покарання Кремля та запевнення членів НАТО, які перейматимуться подальшими кроками Росії.

Що робитиме Путін?

Ці чотири потенційних сценарії не вичерпують усі можливості, якими володіє Путін. Але всі вони мають одну спільну рису: для сторонніх спостерігачів, які не розуміють мислення російського президента, всі чотири здаються безглуздими.

Деякі, як-от повномасштабний наступ, напевно означатимуть велику ціну, яку доведеться заплатити. Інші, навіть порівняно незначні в термінах додатково отримання земель, як-от сухопутний коридор до Криму, також не обійдуться без жертв. Натомість вони посилять колективну свідомість України про те, що Росія є смертельним ворогом і шляху назад в її орбіту немає. Це переконання зміцніє серед українців у разі будь-якого зі сценаріїв, окреслених у попередніх параграфах.

Якщо Путін і його кремлівські поплічники й могли засвоїти якийсь урок за сім років від української Революції гідності – то це те, що анексія Криму та неоголошена війна на Сході України тільки посилили рішучість українського народу вийти з російської сфери впливу та прагнути до тісніших відносин із Заходом. Очевидно, у Путіна цей урок так і не засвоїли, що означає, що Кремль керується якоюсь іншою логікою, й тому його нинішній раунд брязкання зброєю слід сприймати серйозно.

агресія росія путін аналітика інозмі

Знак гривні
Знак гривні