Ганді. Сатьяграха. Розділ XXIX. Сорабджі Шапурджі Ададжанія

XXIX

Сорабджі Шапурджі Ададжанія

Тепер, коли сатьяграха стала включати також і Акт про імміграцію, сатьяграхі мали випробувати право освічених індійців на в’їзд до Трансваалю. Комітет вирішив, що це випробування не слід робити через якогось звичайного індійця. Ідея полягала в тому, щоб якийсь індієць, який жодним чином не підпадає під визначення людини, котрій заборонено імміграцію за новим Актом, наскільки це визначення сприйнятне для спільноти, в’їде до Трансваалю й потрапить до в’язниці. Так ми мали показати, що сатьяграха – це сила, яка містить у собі насіння прогресивного самообмеження. В Акті був розділ, який передбаав, що будь-яка людина, котра не володіє вільно жодною європейською мовою, має розглядатися як людина, якій заборонено імміграцію. Тому Комітет запропонував, щоб якийсь індієць, який знає англійську, але доти не бував у Трансваалі, в’їхав до країни. Для цієї мети виступили добровольцями кілька молодих індійців, серед яких було обрано Сорабджі Шапурджі Ададжанію.

Собарджі був парсом. В усій Південній Африці було, мабуть, не більше сотні парсів. У Південній Африці я дотримувався тих самих поглядів щодо парсів, які висловлював в Індії. В усьому світі є не більше ста тисяч парсів, і про їхній високий характер багато свідчить сам лише факт, що така маленька спільнота довго зберігає свій престиж, тримається своєї релігії й показала себе незрівнянною в світі в тому, що стосується благодійності. Але Сорабджі виявився чистим золотом. Коли він приєднався до боротьби, я був лише поверхово знайомий з ним. Його листи щодо участі в сатьяграсі справили на мене добре враження. Я люблю видатні якості парсів, і я знав і знаю про деякі їхні недоліки як спільноти. Тому я сумнівався, чи зможе Сорабджі вистояти в рішучий час. Але я мав правило не зважати на власні сумніви, якщо сторона, якої це стосувалася, стверджувала протилежне. Тому я рекомендував Комітету повірити Сорабджі на слово, і зрештою Сорабджі показав себе першокласним сатьяграхі. Він не тільки був одним із тих сатьяграхі, які відсиділи найдовший час у тюрмі, але й настільки глибоко вивчив боротьбу, що всі вислуховували його погляди з повагою. Його поради завжди виказували твердість, мудрість, доброзичливість і зваженість. Він не поспішав формувати свої погляди, а також змінювати їх після того, як сформував. Він був настільки ж індійцем, як і парсом, і був цілком вільний від вузької общинності. Після того, як боротьба закінчилася, доктор Мехта запропонував стипендію, щоб дати можливість якомусь доброму сатьяграхі поїхати в Англію і вивчитись на юриста. Я відповідав за вибір. Було два чи три гідних кандидата, але всі друзі вважали, що ніхто не міг наблизитись до Сорабджі у зрілості суджень і мудрості, й відповідно, обрано було його. Ідея полягала в тому, щоб після повернення в Південну Африку він зайняв моє місце і служив спільноті. Сорабджі поїхав в Англію з благословеннями спільноти й належним чином був прийнятий у корпорацію баррістерів. Він уже контактував раніше з Гокхале в Південній Африці, а в Англії його стосунки з ним стали тіснішими. Сорабджі привів у захват Гокхале, який попросив його вступити до Спільноти служителів Індії після повернення в Індію. Сорабджі став надзвичайно популярним серед студентів. Він розділяв жаль з усіма, а розкіш і штучність в Англії не заплямували його душі. Коли він поїхав в Англію, йому було понад тридцять років, і він мав лише базові знання англійської. Але труднощі зникають, коли їх торкається людська наполегливість. Сорабджі жив чистим життям студента і здав іспити. Іспити на юриста в мій час були легкими. Сьогодні баррістери мають учитись, у порівнянні, значно тяжче. Але Сорабджі не знав, що таке зазнати поразки. Коли в Англії було засновано корпус швидкої медичної допомоги, він був одним із перших, хто до нього вступив, а також одним із тих, хто залишався до останку. Цьому корпусу також довелося вдатися до сатьяграхи, в якій багато членів відступили, але Сорабджі був на чолі тих, хто не бажав здаватися. Дозвольте мені побіжно зауважити, що ця сатьяграха корпусу медичної допомоги також увінчалася перемогою.

Вивчившись на юриста в Англії, Сорабджі повернувся в Йоганнесбург, де він почав юридичну практику, а також служіння спільноті. Кожен лист, який я отримував із Південної Африки, був сповнений похвал Сорабджі: "Його звичаї залишилися такими ж простими, як були, й у ньому немає й сліду марнославства. Він спілкується на рівних з усіма – як із багатими, так і з бідними". Але здається, Бог настільки ж жорстокий, як і милостивий. Сорабджі заразився скоротічними сухотами й помер через кілька місяців, залишивши індійців, чию любов він нещодавно здобув, оплакувати свою втрату. Так за дуже короткий час Бог залишив спільноту без двох видатних особистостей – Качхалії та Сорабджі. Якби мене попросили обрати між ними двома, я б не зміг вирішити. Власне кажучи, кожен був найкращим у власній галузі. Й Сорабджі був настільки ж добрим індійцем, як і парсом – так само як Качхалія був настільки ж добрим індійцем, як і мусульманином.

Тож Сорабджі в’їхав до Трансваалю, попередньо повідомивши уряд про свій намір випробувати своє право залишатись у країні за Актом про обмеження імміграції. Уряд зовсім не був до цього підготований і не міг одразу вирішити, що робити з Сорабджі, який публічно перетнув кордон і в’їхав до країни. Офіцер з обмеження імміграції знав його. Сорабджі сказав йому, що він навмисне в’їжджає у Трансвааль задля експерименту, й попросив його проекзаменувати його з англійської мови або заарештувати – як забажає. Офіцер відповів, що питання про екзаменування його не стоїть, оскільки він добре знає про його володіння англійською. Він не мав наказів заарештувати його. Сорабджі може в’їхати до країни, а уряд, якщо забажає, заарештує його там, куди він їде.

Так, усупереч нашим очікуванням, Сорабджі доїхав до Йоганнесбурга, й ми привітали його поміж себе. Ніхто не сподівався, що уряд дозволить йому проїхати хоч на сантиметр далі за прикордонну станцію Фольксруст. Часто стається так, що коли ми робимо кроки зважено й безстрашно, уряд не готовий протидіяти нам. Причина цього полягає у самій природі уряду. Урядовий службовець зазвичай не настільки бере на себе відповідальність за свій підрозділ, щоб заздалегідь виробити думку з кожного питання і відповідним чином провести підготовку. Крім того, службовцю доводиться займатися не однією, а багатьма речами, і його думки розподілені між ними. По-третє, службовець відчуває сп’яніння владою, й тому він схильний до легковажності і вважає, що влада може заввиграшки впоратись із будь-яким рухом. З іншого боку, громадський працівник знає свої ідеали, а також засоби для досягнення своїх цілей, і якшо він має конкретні плани, то він до кінця готовий їх здійснити, а його робота – єдиний предмет його думок і вдень, і вночі. Тому, якщо він робить правильні кроки з рішучістю, то завжди перебуває попереду уряду. Багато рухів провалюються не тому, що уряди мають надзвичайну владу, а тому, що лідерам бракує якостей, про які я щойно казав.

Коротко кажучи, чи то через недбалість, чи через задум уряду, Сорабджі дістався до Йоганнесбурга, й місцевий службовець також не мав уявлення, в чому полягають його обов’язки в такому випадку, й не мав жодних інструкцій з цього приводу від свого начальства. Прибуття Сорабджі збільшило наш ентузіазм, і деякі молоді люди вважали, що уряд переможено і що невдовзі він піде нам назустріч. Втім, вони дуже скоро побачили свою помилку. Вони навіть усвідомили, що урегулювання можна досягти, можливо, тільки через самовідданість багатьох молодих людей.

Сорабджі інформував про своє прибуття старшого поліцейського офіцера Йоганнесбурга й повідомив його, що він вважає себе вправі залишатись у Трансваалі відповідно до нового Акту про імміграцію, оскільки він володіє англійською на звичайному рівні, стосовно чого він готовий, щоб офіцер піддав його іспитам, якщо забажає. Відповіді на цей лист ми не отримали – точніше, вона прийшла через кілька днів у вигляді повістки в суд.

Судове засідання у справі Сорабджі відбулося 8 липня 1908 року. Будівля суду була битком набита глядачами-індійцями. До початку слухання ми провели збори присутніх індійців на території суду, й Сорабджі виступив із бойовою промовою, в якій оголосив про свою готовність іти в тюрму настільки часто, наскільки буде необхідно для перемоги, й кидати виклик усім небезпекам і ризикам. Тим часом, я вже досить добре познайомився з Сорабджі й запевняв себе, що він зробить спільноті честь. Суддя розпочав слухання за розкладом. Я захищав Сорабджі й одразу попросив звільнити його з причини безпідставності повістки. Прокурор також висловив свою аргументацію, але 9-го суд задовольнив мою вимогу і звільнив Сорабджі, який, утім, одразу отримав повістку з вимогою з’явитися в суді наступного дня, у п’ятницю, 10 червня 1908 року.

10-го суддя наказав Сорабджі виїхати з Трансваалю впродовж семи днів. Після того, як йому подали наказ суду, Сорабджі інформував старшого інспектора Й.А.Г.Вернона, що він не бажає виїжджати. Відповідно, його ще раз викликали до суду, 20-го, звинуватили в непослуху наказові судді та присудили місяць ув’язнення з трудовою повинністю. Втім, уряд не заарештовував місцевих індійцяв, оскільки побачив, що чим більше було арештів, тим вище підносився дух індійців. Крім того, часом індійців звільняли через законодавчі формальності у справах проти них, і це також служило для посилення запалу спільноти. Уряд проводив через Законодавчі Збори всі закони, які хотів. Багато індійців справді спалили свідоцтва, але довели своє право залишатись у країні завдяки реєстрації. Тому уряд не бачив сенсу в тому, щоб переслідувати їх просто з метою посадити їх у тюрму, і вважав, що працівники охолонуть, не знайшовши виходу для своєї енергії через цілковиту бездіяльність уряду. Але він прорахувався. Індійці вжили нових заходів для того, щоб випробувати терпець уряду, який невдовзі лопнув.

***