Ганді. Сатьяграха. Розділ XXVIII. Звинувачення у форсуванні нової справи

XXVIII

Звинувачення у форсуванні нової справи

За той самий рік, коли було прийнято Чорний Акт, генерал Смутс провів через Законодавчі Збори ще один закон, який називався Трансваальський акт про обмеження імміграції (Акт 15, 1907 року), який для вигляду мав загальне застосування, але передусім був спрямований проти індійців. Цей акт загалом наслідував подібний закон у Наталі, але забороняв імміграцію тим, хто здатен був пройти освітні тести, проте не підлягав реєстрації за Актом про азіатів, і таким чином був перетворений на інструмент, що запобігав в’їзду бодай одного нового індійця.

Для індійців було надзвичайно важливо опиратися цьому новому порушенню їхніх прав, але існувало питання, чи слід зробити це окремим пунктом у боротьбі в формі сатьяграхи. Спільнота не була прив’язана до того, коли та щодо яких питань слід чинити сатьяграху – у вирішенні цього треба було тільки не виходити за межі, визначенні мудрістю та оцінкою власних сил. Сатьяграха з будь-якого доречного чи недоречного приводу деградувала б у дураграху [силова боротьба, спрямована на шкоду, а не просвітлення супротивника]. А якщо людина вдається до сатьяграхи, не зваживши власних сил, а потім зазнає поразки, вона не тільки знеславлює себе, але і власною помилкою заплямовує незрівнянну зброю сатьяграхи.

Комітет із сатьяграхи стежив, щоб сатьяграха індійців здійснювалася тільки проти Чорного акту, а якщо Чорний акт буде скасовано, то Акт про обмеження імміграції встратить жало, про яке я казав. І все ж, якщо б індійці не зробили жодних кроків щодо Акту про імміграцію через думку, що окремий рух проти нього непотрібний, їхнє мовчання можна було б хибно сприйняти як згоду на повну заборону імміграції індійців у майбутньому. Тому Акту про імміграцію треба протистояти, і єдине питання було: Чи слід його включити також у боротьбу в формі сатьяграхи? Погляд спільноти полягав у тому, що її обов’язок – включати до сатьяграхи будь-які нові напади на їхні права, зроблені, поки триває боротьба. Чи почувалися вони для цього досить сильними – зовсім інше питання. Лідери дійшли висновку, що відсутність або нестача сили не повинна перетворюватися на привід для того, щоб облишити Акт про іміграцію, й тому цей Акт також має бути охоплено боротьбою у формі сатьяграхи.

Тому ми написали уряду з цього питання. Ми не могли спонукати цим генерала Смутса погодитися на зміни до закону, але це дало йому новий привід, щоб очернити спільноту та справді висловити свої погляди. Генерал Смутс знав, що багато інших європейців, окрім тих, хто нам публічно допомагав, приватно симпатизували нашому руху, і природно, що він бажав, аби їхні симпатії за можливості відійшли від нас. Тому він звинуватив мене в тому, що я підняв нове питання та сказав, а також написав нашим прихильникам, що вони не знали мене так, як він. Якби він дав мені палець, я відкусив би всю руку – й саме тому він не скасовує Акт про азіатів. Коли сатьяграха починалася, питання про нових іммігрантів узагалі не стояло. Тепер, коли він ввів законодавство, яке запобігає в’їзду нових індійців, в інтересах Трансваалю – я й тут погрожую сатьяграхою. Він більше не може терпіти ці "хитрощі". Я можу робити найгірше, на що здатен, і знищити всіх індійців – але він не скасує Акту про азіатів, а уряд Трансваалю не відмовиться від політики, яку він прийняв щодо індійців, і в цьому справедливому ставленні вони мають право на підтримку всіх європейців.

Невелике міркування покаже, що цей аргумент був цілком несправедливий і аморальний. Коли нічого такого, як Акт про обмеження імміграції, не існувало – як могли індійці чи я протистояти йому? Генерал Смутс багатослівно говорив про свій досвід того, що він називав моїми "хитрощами", і водночас не міг назвати жодного прикладу на підтримку свого твердження. І я не пригадую, щоб хоч колись удався до хитрощів за всі ті роки, коли жив у Південній Африці. Я можу піти ще далі й без найменших вагань сказати, що я ніколи в житті не вдавався до хитрощів. Я вважаю, що хитрощі не тільки морально неправильні, але й політично недоцільні, й тому завжди засуджував їх використання навіть із практичної точки зору. Мені навряд чи й треба захищатися. Я б навіть соромився, якби захищався перед тими читачами, для яких це написано. Якщо вони досі не побачили, що я не хитрую, то нічого, що я міг би написати для власного захисту, не переконало б їх у цьому. Я написав ці кілька речень лише для того, щоб дати читачу уявлення про труднощі, з якими ми зіткнулися впродовж боротьби у формі сатьяграхи та про безпосередню загрозу для руху, якби індійці хоч на волосину відхилилися від вузької праведної стежини. Канатоходець, який балансує на мотузці, підвішеній на висоті семи метрів, повинен зосередити увагу на мотузці, й найменша помилка означає для нього смерть – байдуже, в який бік він упаде. Вісім років досвіду сатьяграхи в Південній Африці навчили мене, що сатьяграхі повинен, якщо можливо, бути ще більше зосереджений на одній справі, ніж канатоходець. Друзі, перед якими генерал Смутс виклав свої звинувачення щодо мене, добре мене знали, й тому це звинувачення справило на них ефект протилежний до того, якого прагнув генерал Смутс. Вони не тільки не відмовилися від підтримки мене чи руху, а ще більш ревно стали нас підтримувати, й пізніше індійці побачили, що їхнім проблемам не було б кінця, якби вони не поширили сатьяграху також і на Акт про імміграцію.

Досвід навчив мене, що закон прогресії стосується будь-якої праведної боротьби. Але у випадку сатьяграхи цей закон стає аксіомою. Уздовж течії Гангу в нього вливаються інші струмки та ріки, тож у гирлі він розливається так широко, що не видно іншого берега, а людина, яка пливе рікою на човні, не може зрозуміти, де закінчується ріка й починається море. Так само з просуванням сатьяграхи в її течію вливаються багато інших елементів, і постійно зростають результати, до яких вона призводить. Це справді неминуче, й це пов’язано з першими принципами сатьяграхи. Адже в сатьяграсі мінімум – це водночас максимум, а оскільки це незменшуваний мінімум, то питання про відступ немає, і єдиний можливий напрям руху – це вперед. В інших видах боротьби, навіть якщо вони праведні, вимога спершу ставиться трохи завищена, щоб допустити майбутнє зменшення, і тому закон прогресії не застосовується до них без винятку. Але я повинен пояснити, як вступає в дію закон прогресії, коли мінімум – це водночас максимум, як у сатьяграсі. Ганг не залишає свого русла в пошуку притоків. Так само й сатьяграхі не залишає своєї стежки, вузької, як лезо ножа. Але як притоки самі вливаються до Гангу вздовж його течії – так само стається з річкою сатьяхрахи. Побачивши, що Акт про імміграцію було включено до сатьяграхи, деякі індійці, які не знали принципів сатьяграхи, наполягали на тому, щоб зробити те саме з усім обсягом антиіндійського законодавства у Трансваалі. Ще інші пропонували мобілізацію індійців по всій Південній Африці та початок сатьяграхи проти всього антиіндійського законодавства у Наталі, в Капській Колонії, у Вільній Оранській Державі і т.д., поки тривала боротьба у Трансваалі. Обидві пропозиції означали порушення принципу. Я чітко сказав, що було б нечесно тепер, побачивши нагоду, зайняти позицію, яка не розглядалася, коли починалася сатьяграха. Незалежно від нашої сили, нинішня боротьба повинна завершитися, коли буде прийнято вимоги, з якими її було розпочато.

Я впевнений, що якби ми не дотрималися цього принципу, то замість перемоги ми не тільки розгубили б усе по дорозі, але й зрадили б симпатіям, які здобули на свою користь. З іншого боку, якщо сам супротивник створює для нас нові трудощі, поки триває боротьба, то вони автоматично включаються до неї. Сатьяграхі, не зраджуючи своєї віри, не може нехтувати новими труднощами, які постають перед ним, поки він іде своїм шляхом. Супротивник – не сатьяграхі: сатьяграха проти сатьяграхи неможлива – й він не прив’язаний до жодного максимального чи інімального обмеження. Тому він може, якщо забажає, злякати сатьяграхі, піднявши нові питання. Але сатьяграхі відкинув усі страхи, він за допомогою сатьяграхи долає пізніші труднощі так само, як і раніші, й вірить, що це попри все допоможе йому досягти свого. Тому із продовженням сатьяграхи – тобто продовженням її супротивником – саме супротивник обов’язково програє, з його точки зору, а сатьяграхи обов’язково виграє. Ми натрапимо на інші ілюстрації дії цього закону в пізніших стадіях боротьби.

***