Foreign Policy: пат на Донбасі - свідчення того, що Україна здатна-таки стримати Росію
Радісне кудкудакання РФ почалося ще до того, як завершився бій в Дебальцевому.
Під час мінських переговорів про припинення вогню Володимир Путін похвалився, що 500 українських солдатів були вбиті, а дві тисячі взяті в полон. Коли українці відступили, він почав насміхатися над ними, заявляючи, що їх розгромили «вчорашні трактористи».
Західні ЗМІ, природно, підхопили цей чарівний образний вислів і заговорили про «Дебальцевське фіаско».
На відміну від них, представники української влади заявляють, що відхід був добре спланованим і організованим. Деякі українські солдати й аналітики з ними не згодні, інші ж підтверджують заяви Києва.
Один політик навіть заявив, що у Дебальцевому була здобута перемога, і назвав її «колосальним сигналом про неминучий провал Росії».
Істина лежить десь посередині. Київ дійсно спланував і багато в чому успішно здійснив організований відвід військ. Українці воювали завзято і добре, і очевидно, завдали великих втрат російським і їх ставленикам.
За оцінками надійних українських джерел, протягом місяця до відходу української армії у неї було до 260 загиблих і зниклих без вісті, а Росія втратила 868 чоловік. Тобто, співвідношення втрат 1 до 3. Коротше кажучи, для українців Дебальцеве ніяк не могло стати розгромом.
Але і перемогою цей бій не став. Насправді, він виявив серйозні недоліки в українській армії, підкресливши необхідність негайних реформ.
Багато говориться про те, що зброя і спорядження у неї старе, а часто і його не вистачає. Це вимагає доказів, але, мабуть, набагато серйозніше виглядають проблеми бойового управління на вищому рівні, внутрішньо- і міжвідомчої взаємодії, а також недоліки стратегічного і тактичного планування.
Сергій Пашинський, який очолює парламентський комітет з національної безпеки і оборони, нещадний у своїй критиці. За його словами, для Міністерства оборони, Генерального штабу, а також військово-промислового сектора характерні «абсолютно примітивна бюрократія, безвідповідальність і непрофесіоналізм». Вони не вміють ефективно спілкуватися один з одним і нездатні координувати свої дії.
Наслідки таких недоліків зрозумілі. Дебальцеве стало третім за півроку місцем, де російські війська оточили великі українські сили.
Першим була катастрофічна битва під Іловайськом у серпні минулого року, коли Київ втратив до 1 тисячі чоловік і велику кількість важкого озброєння.
Другою стала тривала битва за донецький аеропорт, де так звані українські «кіборги» утримували свою частину терміналу, поки противник в січні не підірвав залишки будівлі.
У всіх трьох випадках український генеральний штаб уперто тримався за територію навіть після того, як стало очевидно, що відстояти позиції неможливо. Провідний український військовий аналітик Юрій Бутусов покладає всю провину на начальника генерального штабу генерала Віктора Муженко, звинувачуючи його в повній некомпетентності та нездатності відмовитися від застарілої радянської доктрини, в якій основна увага приділяється важкій артилерії, позиційній війні і неприпустимості тактичних відступів.
Оскільки Муженко - протеже президента Петра Порошенка, критика на адресу генерала стає критикою на адресу президента. Не менш жорстко президента Порошенка і генеральний штаб критикують командири українських добровольчих батальйонів, які часто стоять на позиціях на передньому краї і на собі несуть основний тягар бойових дій.
Звинувачуючи вище командування в незнанні обстановки на місцях, ці командири недавно домовилися про координацію своїх дій, маючи на увазі, що вони можуть почати діяти самостійно і незалежно від Києва.
Небезпеку цих батальйонів для стійкості української влади дуже сильно перебільшують, та й їх командири - це аж ніяк не військово-феодальні правителі.
Але Київ не зумів повною мірою інтегрувати їх до складу національних збройних сил, а це означає, що вони завжди будуть непередбачуваним джерелом підвищеної небезпеки, особливо якщо їм не сподобається політика уряду.
Перетворити українську армію в сучасну бойову силу буде нелегко. Влада України нехтує своєю армією з 1991 року, коли ця країна успадкувала від Радянського Союзу приблизно 780 тисяч військовослужбовців. Особливо стрімким був занепад в період з 2010 по 2013 роки, коли країною керував Віктор Янукович, який старанно виводив ресурси зі збройних сил, передаючи їх міністерству внутрішніх справ, що захищало правлячий режим.
Тепер наявні істотні поліпшення. Як зазначає Пашинський, армію сьогоднішнього дня неможливо порівняти з тим набродом, який називав себе збройними силами рік тому, коли російський президент Володимир Путін без єдиного пострілу захопив Крим.
Україна планує подвоїти чисельність своєї армії, довівши її до 250 тисяч чоловік. Бюджет 2015 передбачає значне збільшення військових витрат - до 5% від ВВП. (Порівняйте це з неповними 2%, які витрачає більшість країн НАТО.)
Завдяки масовому напливу добровольців і деякою західною допомогою, покращилася інфраструктура армії, оснащення, продовольче та медичне постачання.
Українська оборонна промисловість, яка в 2012 році займала четверте місце в світі з експорту озброєнь, виробляє і ремонтує необхідні важкі озброєння (в основному з радянської епохи), а в 2015 році має намір розширити виробництво. А українські солдати показали, що вони здатні вистояти в боротьбі з більш потужним російським супротивником.
Але щоб Україна змогла захистити себе від подальшої російської агресії, їй належить зробити набагато більше.
Як зазначає Бутусов та інші аналітики, необхідно перебудувати генеральний штаб і підлеглі йому структури управління, замінити старі радянські кадри офіцерами, які отримали в минулому році реальний бойовий досвід.
Треба оптимізувати і упорядкувати міністерство оборони і державний «Укроборонпром», відповідальний за військове виробництво. Крім того, слід розробити сучасну стратегію щодо визначення друзів і ворогів України, а також вирішити, яким чином в нинішніх умовах найкраще забезпечити безпеку України.
Необхідно також виробити відповідні зміни в тактиці, структурі збройних сил і в системі закупівель озброєнь. І нарешті, потрібно перебудувати самі збройні сили, що складаються з 130 тисяч призовників і 35 тисяч боєздатних військовослужбовців.
Щоб протистояти єдиній реальній стратегічній загрозі, що виходить з Росії, Україні потрібна менша за чисельністю, компактна, але більш грізна армія, що складається мобільних підрозділів. Для здійснення цих змін буде треба час і гроші.
Тим не менш, навіть якщо буде наведено порядок в генштабі, будуть призначені компетентні командири, покращиться взаємодія, пройдуть реформи в армії і збільшиться кількість необхідного озброєння, українські збройні сили все одно не зможуть вистояти в прямому зіткненні з російською армією, яке навіть Путін називає «апокаліптичним сценарієм», заявляючи, що таке «практично неможливо».
Як зазначає військовий аналітик Павло Фельгенгауер, російські збройні сили не в змозі перемогти у війні з сучасним противником, таким як США чи НАТО, проте вони є і будуть набагато сильніше українських - хоча б у силу свого розміру. Але перемога означає різні речі для України та Росії.
У багатьох західних коментарях про російсько-українську війну проходить невисловлена думка про те, що Україні необхідний потужний військовий потенціал, щоб «побити» Росію. Але насправді, українській армії не потрібно бути сильніше російської, щоб Україна здобула перемогу. Вона повинна бути просто достатньо сильною, щоб позбавити Росію можливості постійно перемагати - тобто, щоб вона не почала широкомасштабну наземну війну на виснаження і за допомогою такої дорогої війни не відняла у неї донбаський анклав.
Для Росії це будуть дуже непрості варіанти дій. Спроба захоплення України стане кровопролитною, ризикованою і дорогою авантюрою, яка викличе партизанський опір, призведе до тривалої окупації і може спровокувати третю світову війну.
Крім того, хоча мінськими угодами передбачається, що Україна заплатить за відновлення Донбасу, Київ навряд чи візьме на себе таку фінансову відповідальність, поки антиукраїнські сепаратисти утримують цей регіон і продовжують порушувати перемир'я.
Завдання України полягає в тому, щоб якомога швидше створити організаційну структуру збройних сил і отримати зброю, які необхідні їй для ведення тривалої війни на виснаження.
Змінити організаційно-штатну структуру буде об'єктивно важко, і на це знадобиться багато часу. Придбати зброю буде легше, оскільки для цього потрібні в основному гроші та політичні зв'язки.
Росія набагато перевершує України з авіації і танках: у неї 1571 бойовий літак і 392 вертольота проти 231 і 139 українських. У неї 2750 танків плюс ще 18 тисяч на складах, в той час як в України їх 1150 і 1435 на складах. З урахуванням такого дисбалансу не дивно, що Київ як пріоритет розглядає закупівлю зенітних і протитанкових ракет, сучасних РЛС, та отримання развідданих у режимі реального часу.
У Росії проблем більше, ніж в України, бо вона вже володіє спірними територіями. Збереження статус-кво призведе лише до того, що східний український анклав стане жебраком, нестабільним і зневіреним російським протекторатом.
А Київ зможе вільно проводити реформи на решті частини країни і напружувати російську економіку, яка і так вже увійшла в штопор в результаті західних санкцій і зниження нафтових цін.
Через стратегічні прорахунки, головним з яких став початок війни без уявлення про те, як її закінчити, Путін і Росія опинилися в глухому куті, вийти з якого їм буде непросто.
Зростання кількості терористичних вибухів у Одесі та Харкові, спрямованих проти цивільних цілей, може бути останньою відчайдушною спробою путінських маріонеток посилити напруженість на Україні, незважаючи на патову ситуацію і заморожений конфлікт.
Українські політичні керівники не відчувають ілюзій і не вірять у те, що західна зброя зможе змінити баланс сил на сході України. Але вони сподіваються, що зміцнення української армії змусить Путіна двічі подумати, перш ніж починати нову ескалацію, особливо широкомасштабну.
На думку Києва, це Путін спровокував війну своїм вторгненням до Криму, яке стало покаранням за революцію Майдану (ця точка зору підтверджується оприлюдненими нещодавно і, очевидно, справжнім російським документом високого рівня).
З тих пір він тільки нарощує натиск, хоча Захід ніколи не переманював на свою сторону України (насправді, він з 2007 року відчуває втому від цієї країни) і нічого не зробив, щоб послабити владу Путіна в Криму і на сході Донбасу. Незмінно агресивна поведінка Путіна говорить про те, що ескалація не є похідною від активних дій Заходу, але що вона являє собою наслідок західної бездіяльності.
У такому світлі тупикова ситуація на Донбасі - результат того, що Україна достатньо сильна, щоб зупинити Путіна. Відповідно, за стіл мінських переговорів Путіна призвели не вмовляння Заходу, а досить впевнені і могутні дії України в Дебальцевому.
Тому збереження такої патової ситуації і перемир'я залежить від того, чи зможе Україна в осяжному майбутньому зберегти такі сили. Оскільки на слабкість Росія відповідає ескалацією, збереження тупикової ситуації означає зміцнення військового потенціалу України, якого повинно бути достатньо для того, щоб утримати Росію від агресії. На думку Києва, тоді, і тільки тоді буде можливий мир.
Джерело: A Stalemate Ukraine Can Win
