Фрагменти

Винні не телефони. Дослідження показують справжню причину дитячої тривожності

Журналістка, засновниця інженерного ютуб-каналу «Мейканемо» Катерина Венжик на своїй сторінці у соцмережах поділилася власним аналізом досліджень, присвячених сучасним дітям.

Вона зазначає, що після дискусії про те, «такі чи не такі» підлітки, «вже майже за звичкою, полізла шукати пейпери на цю тему». Як пояснює журналістка, подібних матеріалів вона знайшла неймовірну кількість, «бо “що не так з нашими дітьми” не досліджує в останній десяток років тільки лінивий». Для тих, хто не хоче читати лонгріди, Венжик одразу наводить короткий висновок: «винні не телефони».

«Так от, діти ростуть такими… іншими, не тому, що сидять у телефонах, а тому, що не можуть нормально гратися», — констатує Катерина Венжик.

Вона пояснює, що вийти з дому самому і зустрітися з друзями у дворі тепер стало майже неможливо, а «телефони заповнюють порожнечу, яку створили самі батьки», оскільки вони замінили «вільне вуличне життя на постійний нагляд і розписані гуртки».

Журналістка наводить дані дослідників, згідно з якими з 1955 року діти стали менше гратися на вулиці. Паралельно із цим у них «різко зросли тривожність, депресія, почуття безпорадності та нарцисизм».

Катерина Венжик акцентує: «А мобільних, між іншим, ще не було, і списувати не було на що!». Вона наголошує, що вільна гра — це «абсолютно не відпочинок чи пустощі», а «прямо-таки серйозна робота, механізм, через який дитина стає психічно здоровим дорослим».

Описуючи зміни, які відбулися з 1981 по 1997 рік із дітьми віком 6–8 років, журналістка наводить такі цифри:

Граються на 25% менше;
Розмовляють удома на 55% менше;
У школі на 18% довше;
Домашніх завдань +145%;
Походи по магазинах із батьками +168%.

Вона іронічно коментує цю статистику: «я вже казала, ще нема нічого кращого за людей, які все рахують? Так, я знаю, що іноді вони шизофреніки, ну то й що». При цьому головним фактором вона називає те, що «82% матерів бояться відпускати дітей». Як наслідок, молоді стало помітно гірше за всіма психологічними показниками — спостерігається «більше тривоги, відчуття безсилля перед долею — і при цьому роздуте его».

Діти розучилися гратися

Аналізуючи, що саме змінює гра, журналістка виділяє кілька ключових пунктів:

«Життя за принципом "працюй заради чогось майбутнього і незрозумілого" — надійний рецепт тривоги. У грі не так».
«У грі дитина контролює свої імпульси, інакше гра неможлива. Без гри дитина виростає з відчуттям, що все вирішують за неї».
«Гра вчить регулювати емоції. Діти самі лізуть на гойдалки та гірки — добровільно дозують собі страх у безпечній ситуації. Якщо страху замало — нудно; забагато — це вже не гра. Дозу знає тільки сама дитина, тому гра має бути самостійною».
«Гра — це дієвий спосіб заводити друзів і вчитися рівності. Треба зважати на почуття інших, домовлятися про правила. Найбільш егоїстичні швидко отримують лопаткою по обличчю».
«Гра тупо робить дітей щасливими».

Венжик додає, що ще одна наукова робота, в принципі, все це підтверджує. Авторка наводить ключові цифри щодо зменшення самостійності дітей:

Право самому йти додому зі школи: 86% дітей у 1971 році, 35% у 1990 і 25% у 2010.
Право їздити в автобусі самому: 48% → 15% → 12%.

На противагу цьому вона згадує Фінляндію, де «досі більшість 7-річних спокійно ходять і їздять самі, до 10 років — їздять в автобусі одні».

«Кажуть, у всьому поганому з психікою дітей винна гіперопіка та домашні завдання. Кажуть — відчепіться від телефонів, вони не винні. Просто дайте дитині палку і можливість самій десь накосячити», — підсумовує дослідниця.

Найбільшим «угаром» вона називає той факт, що малюки в дитячому садочку «називали грою все що завгодно, якщо поруч не було дорослих, бо дорослі одразу перетворюють гру на якесь контрольоване непорозуміння». Саму ж пригодницьку гру вона характеризує як природну експозиційну терапію, під час якої дитина вчиться не уникати страшного, а справлятися, терпіти невизначеність і не боятися відчуття страху.

Водночас журналістка зазначає, що кілька років тому у Великій Британії низка шкіл заборонила гратися у квача, а у Бельгії в деяких регіонах — у сніжки. «Бо шо? Тривожні батьки обмежили гру. Інтуїція підказує, що треба відчепитися від дітей із такими ідеями, але прямих досліджень немає. Тому хрін його знає», — емоційно додає авторка допису.

Лікуватися в лісі та морі

Наприкінці Венжик наводить актуальну світову статистику: за останніми підрахунками близько 13% дітей у світі є тривожними, депресивними або мають РДУГ (синдром дефіциту уваги та гіперактивності).

Як варіант розв'язання проблеми науковці пропонують «лікуватися в лісі біля багаття», оскільки доведено, що це допомагає з самооцінкою, стійкістю та навчанням, а набуте в лісі вміння працювати в команді згодом переноситься на школу. Також журналістка виділяє ще один дієвий метод: «Один із найсильніших ефектів — 10-денне плавання на справжньому кораблі в Новій Зеландії. Тамтешні школи масово відправляють дітей у море, і це, схоже, працює».

гаджети гра дослідження діти поведінка тенденції