Фрагменти

«Бережи себе, брат!» Щирі історії про прогулянки Києвом у військовій формі

Журналіст і перекладач Олександр Михельсон, який нещодавно долучився до лав Збройних сил України, на своїй сторінці у соцмережах поділився кількома замальовками зі своїх прогулянок Києвом у військовій формі під час лікарняної відпустки. Його історії — це калейдоскоп реакцій людей на військовослужбовця: від наївних запитань про мобілізацію та філософських розмов про Орвелла до щирої вдячності й безплатної кави. Texty.org.ua публікують розповіді автора без змін.

Фото з фейсбук-сторінки Олександра Михельсона

***

Ось хлопака років 25 спиняє свій велосипед прямо посеред тротуару на Жилянській, і починає – правда, чемно – чіплятися до мене з запитаннями, чи справді в армії його одразу вб’ють, бо «командири не жаліють людей». А ти гарну бригаду вибирай, рекомендую я, плюс спеціальність, у якій шось тямиш. Ой, питає він, а як?

Як, як. Як – то таке теля в Тибеті, а тут все просто: рекрутинг і контракт, ну шо ти як маленький.

Міняє тему: а от ви ж знаєте про УНР?

Та трохи чув, ага.

А от як ви думаєте, чому при УНР кордони не закривали?

Нє, хлоп таки теля.

А за десять хвилин у типу грузинській забігайлівці дівчинка на розливі запропонує «справжнього тархуну» за рахунок закладу. І от і не дрібниця, і приємно.

***
Іншого дня у KFC, з іншою дівчинкою, буде ще смішніше.

- Ви ж військовий?

Нє, блін. Я форму стирив десь, і гуляю оце. Найсмішніше – якщо форма тобі не аргумент, то треба ж не мене питати, а мої документи, чи шо?

Утім, нічого цього не кажу, а просто розводжу руками.

- А ми вам можемо запропонувати за рахунок закладу чай або каву.

Та дякую, дайте-но мені за мій власний рахунок гамбургер, велику картоху і колу.

У принципі, це наліпка «Територіальна оборона» її могла ввести в оману – знаєте, сей довгий патч, який на ключицю ліпиться. Хто його зна, а раптом це не так круто, як «Збройні сили України», да?: Ну – вношу ясність, дівчинко: ТрО – це є вид ЗСУ. Я ж спеціально цей патч і купив, в армії фіг тобі хто видасть патч))

Но дівчинка дуже симпатична, це теж приємно.

***
Як у приміській маршрутці чисто за форму покатали на халяву, навіть без жодних документів-довідок – я вже писав.

***

Ті, хто й собі по формі – то по-різному. Я вже трохи писав. То водій «Нової пошти» на трасі під Києвом підвіз – а я спершу (коли він тільки спинився) подумав, що це тому, що в мене коробка НП в руках, оце-то сервіс, ну. Но виявилося – просто військовий, побачив форму, та й підвіз.

І другий, уже в Києві, так само; розвощик бутильованої води якоїсь-там фірми.

З іншого боку (це я теж згадував) хлоп із закачаною холошею, на нозі свіженький бинт, но сам хлоп – не дуже свіженький, скажімо так. «Братику, дай на проїхати, про*бав всі документи», отето-вот всьо. Ну-ну.

Буває й мікс. Сільська місцевість за пару кеме від офіційних меж Києва, іду польовою стежкою до транспорту в цивілізацію; назустріч іде здоровий такий парубок, «і дівчину за шию тягне», як було написано в якомусь гнівному пасквілі на захист совєцкой духовності в часи мого дитинства.

Кульгає; п’яний, мабуть – вечоріє вже… Підходять ближче: точно, п’яний – але кульгає не від того. На нозі отакенний шрам, там пів кіло плоті вирвано.

- Братуха! – кидає дівчинину шию й починає руку тиснути. – Яка бригада? А я – 53-я ОМБР! Був… Бережи себе, брат!

Та мені ще немає від чого себе берегти, але дякую, брате, і ти себе теж.

***
Цивільні мужики, крім яків, теж різні бувають. То сидиш собі на лавочці серед Подолу, і просто. Тупо. Нічим не переймаючись і нікуди не поспішаючи. Читаєш з телефона книжку. Яке забуте відчуття.

Нє, підійдуть двоє юних (потім виявиться, шо по 25), чемно – цього не заперечиш – попросяться присісти поруч, дістануть енергетики, потім попросять вогню, а потім веселіший давай розпитувати: а от Армія. Ми тут фірмачим потроху, у нас хороших 30 % заробітку на донати йде, от чесно; і я розумію, що треба б в Армію – но так не хочеться…

А, ну не хочеш, як хочеш, кажу, але коли таки надумаєшся, то вибирай рекрутинг хороший, от я тобі зараз пораджу; а то мобілізують – з вибором складніше буде.

- Да, да, це правда… (І мова чиста, літературна така). А взагалі, от як ви гадаєте, в якій формі відбудеться глобальна війна? Бо ж явно відбудеться!

А вже відбувається, кажу.

- Да-да, і теж правда. А от читали «1984» Орвелла?

Умгу. Коли твоя мама ще в школу ходила; дуже можливо, ми з нею однолітки))) Нє, ну прям так я, звісно, не сказав. Солдат дитину не образить.

А протилежний випадок – п’яний дядько на залізничному вокзалі (де ж іще). Пригостіть сигаретою? Та на. Прикурює, стоїть, а потім, такий: а дозвольте спитати… У мене сина тиждень тому мобілізували… Дзвонив, казав, шо десь біля Днірпопєтровска (а, понятно), і шо довго балакати не може. І шоб я не приїжджав, бо мене там застрелять… Мене справді застрелять?

О господи. Підозрюю, не дуже він хоче тебе бачити, дядьку, той твій син… Ну але вголос кажу: та нє. Просто не пустять. Не їдь, поки син не скаже, шо є такий смисл.

***

І ось – майже кінець травня, а лікарняної відпустки й зовсім вже кінець. Нарешті зловив дочку – але цивільне брати смисла ніт.

Консьєржка в тому домі, на прощання:

- Сьогодні гроза така була, я аж злякалася, що знову ці уроди бомблять. Ну але ми звикли. І ви бережіть себе. Тихої ночі. Чи як військовим кажуть? Я й не знаю, як то треба…

А того ж дня, як споночіло вже, крокую містечком, де наша учебка; баул і згорнутий спальник створюють ілюзію фізичної сили носія. Гальмує білий хюндай-туксон, вистромлюється жіночка десь, може, трохи молодша за мене: вас підвезти?

Вона – глава сімейства: сама за кермом, а син-школяр і чоловік – на задньому)))

Пів години кружляли. То я наш КПП ізсередини частини знаю – а ззовні, та в темряві, піди впізнай! А кругом же – аналогічні (З ВИГЛЯДУ) місця, і купа зелені приховує усе, ну бо то містечко таке.

Але знайшли.

Дякую, кажу; мені аж перед вами незручно.

- Та киньте. Ви нас захищаєте.

Та поки нє.

- Ну, будете!

Ну – постараємося.

війна люди військові захисники України київ