«У 2025-му жодна ставка Путіна не зіграла. Я не бачу великих шансів на прорив росіян», — військовий аналітик Кофман

– На якому етапі війни ми зараз – майже через чотири роки після початку повномасштабного вторгнення?

– Думаю, 2025 рік склався для України краще, ніж очікувалося. Можливо, нас чекає місяць-два стабілізації. Так само було і минулого року. Зазвичай набагато складніше вести наступальні дії з грудня до лютого.

Якщо характеризувати нинішній етап війни в цілому, то здебільшого це війна на виснаження з позиційними бойовими діями. Поширення високоточних засобів ураження і повсюдне спостереження на полі бою значно ускладнили для обох сторін проведення маневрів будь-якого масштабу.

Здатність сторін до оперативного прориву давно зникла

Здатність сторін до оперативного прориву давно зникла, можливо, за винятком наступальної операції на Курщині у вересні 2024 року. Хоча навіть та операція була для України наступальною лише кілька тижнів, а більшу частину часу це була оборонна операція українського угруповання.

Виглядає так, що жодна зі сторін давно не може просунутися, але я б не сказав, що війна в глухому куті. Оборона України значною мірою базується на використанні безпілотних літальних апаратів у поєднанні з мінами та артилерією. Російські війська намагаються продавити лінію фронту. В основному атакують розсіяною піхотою, намагаючись здійснити інфільтрацію, або механізованими штурмами за підтримки легкомоторних військ.

У війні такого типу набагато важливіше оцінювати ситуацію всередині протиборчих сил, оскільки зміна контролю над територіями є запізнілим показником

Якщо дивитися на бойові дії в 2025 році, то можна подумати, що нічого кардинально не зміниться і в 2026-му. Але я на це не покладався б. Не все можна виміряти в захоплених або втрачених кілометрах. У війні такого типу набагато важливіше оцінювати ситуацію всередині протиборчих сил, оскільки зміна контролю над територіями є запізнілим показником.

2025 рік ознаменувався боротьбою за перевагу в зоні дії безпілотників між українськими та російськими підрозділами. Саме вона визначає ініціативу та відносний баланс втрат.

Ця війна не характеризується суцільними лініями оборони

Ця війна не характеризується суцільними лініями оборони. Українські позиції являють собою розрізнені групи військ, розташовані на значній відстані одна від одної, і російські війська прагнуть їх обійти. Поле бою – перекриття зон дії безпілотників, де українські та російські позиції перемішані в містах. Присутність не означає контроль. Тому набагато складніше зрозуміти, хто що контролює, і лінія фронту перетворилася на набагато більш розмиту зону.

– Хто має перевагу у війні на виснаження – Росія, яка володіє більшим мобілізаційним ресурсом і стабільною підтримкою партнерів на кшталт КНДР, що не залежать від виборчих циклів, чи Україна, чий мобілізаційний ресурс виснажений, а підтримка партнерів підвішена?

– Війна на виснаження – це не тільки ситуація на фронті. Це ще й стратегічні ударні операції, і удари по критично важливих об'єктах інфраструктури, включаючи війну проти російських танкерів у Чорному та Середземному морях.

Так, з одного боку, Росію підтримують Китай, Північна Корея, Іран. З іншого, Україні допомагає коаліція країн, у яких набагато більше сил і ресурсів, попри те, що вони вже багато в чому вичерпали запаси військової техніки на складах. Але на сьогодні війна вже не визначається кількістю важкої бронетанкової техніки та артилерії, як було в перші роки.

Якщо подивитися на стратегічному рівні, я б сказав так: на коротший термін Росія має перевагу в живій силі та матеріальних засобах. Її ударна кампанія зосереджена на енергетичній інфраструктурі, а зараз у нас настала зима. А українська ударна кампанія зосереджена на економічних ресурсах Росії та її здатності продовжувати війну. Це впливатиме на наступні 6+ місяців.

Інтенсивні наступальні операції – не сезонна кампанія. Вони часто проводяться цілий рік, починаючи з лютого, і тривають до кінця грудня. Тобто реально активні бойові дії в цій війні тривають 10+ місяців.

Цього року Росія зробила ставку на тактику інфільтрації та наступальні дії силами легкої моторизованої техніки. Тому вони втрачають менше броньованої техніки, але дуже багато людей. Ми бачимо уповільнення вже в грудні через те, що у них були великі втрати за останні кілька місяців.

Росія вже не може нарощувати свої сили, як це було в попередньому році. Якщо нинішні тенденції збережуться, у них виникнуть проблеми з укомплектуванням особового складу

Якщо подивимося на живу силу, цього року, найімовірніше, понад 90% контрактників, яких набирала Росія щомісяця, пішло на покриття втрат. Росія вже не може нарощувати свої сили, як це було в попередньому році. Якщо нинішні тенденції збережуться, у них виникнуть проблеми з укомплектуванням особового складу в підрозділах і з наявністю робочої сили в наступному році.

У Росії більше людей, але у неї критично не вистачає робочої сили в країні. Тобто з функціональної точки зору, в Росії практично немає безробіття. Знайти людей для війни і для військово-промислового комплексу обходиться для економіки дуже дорого.

Що це нам показує? Велике питання, чи здатні вони продовжувати бойові дії такої інтенсивності з такими втратами ще 12 місяців.

– Хто сьогодні демонструє кращу гнучкість і адаптивність?

– Я б розділив ваше питання на дві частини. Перша – про інновації на тактичному рівні. Друга – про те, хто системніше масштабує їх на фронті протяжністю 1200 кілометрів.

Обидві армії здатні до адаптації, при цьому Україна швидше застосовує інновації, а Росія краще копіює і масштабує їх

Сказав би так: обидві армії здатні до адаптації, при цьому Україна швидше застосовує інновації, а Росія краще копіює і масштабує їх.

Українські Сили оборони виглядають як система військових стартапів, кожен з яких пов'язаний зі своїми лабораторіями, виробниками тощо. Через це українська армія, як правило, випереджає російську в інноваціях, у застосуванні нових тактик.

Коли справа доходить до того, хто краще адаптується як система, Росія часто має перевагу

Але коли справа доходить до того, хто краще адаптується як система, Росія часто має перевагу. Їхнє військове керівництво ухвалює рішення повільніше, але там, де вони бачать технологічні та тактичні підходи, які ефективно працюють і дають реальну перевагу, вони їх копіюють і потім масштабують.

Я знаю багато українських підрозділів, які намагаються не демонструвати на відео, як вони застосовують свої дрони, і не показують своїх підходів. Тому що бояться, що їх скопіюють.

Україна теж здатна на масштабування дронів, РЕБ тощо, але, на жаль, вона в цьому залежить від капіталу Заходу. В інших областях проблеми пов'язані з недоліками в західному оборонно-промисловому виробництві.

Як ви бачите, на Заході довго гальмували з виробництвом боєприпасів для артилерії. А потім, коли ми дійшли до виснаження ППО і ПРО, протиповітряної і протиракетної оборони, теж були великі складнощі з масштабуванням виробництва перехоплювачів, ракет і різних систем, яких потребує Україна.

На щастя, Росія стикається з аналогічними проблемами зі своїми власними боєприпасами для систем ППО і також стала залежною від зовнішніх поставок артилерійських боєприпасів.

Проблеми в українській армії

– Якою мірою політична доцільність переважає над суто військовою логікою при ухваленні рішень військово-політичним керівництвом України? Наприклад, чи виправдана тактика утримання до останнього кожної посадки?

– Завдання будь-якої військової стратегії – пов'язати бойові дії з політичною метою війни і з тими завданнями, які політичне керівництво ставить перед військовими.

Підхід "ні кроку назад" створює обмеження, які не допомагають вести маневрену і мобільну оборону

Підхід "ні кроку назад" створює обмеження, які не допомагають вести маневрену і мобільну оборону. Через це армія повинна вести позиційну оборону і намагатися зачепитися за кожне селище і за кожну посадку.

Часто можна почути, що Україна використовує таку тактику для виснаження російської армії, але ті, хто в темі, розуміють, що українським військовим на зміну позицій і на відступ з будь-якої посадки треба мати схвалення на дуже високому рівні. І система, яка так працює, звичайно, обмежена цими підходами.

– Мікроменеджмент, брехня, яку доповідають нагору, "паперові генерали", про яких нещодавно писав командир Третього армійського корпусу Андрій Білецький. Ви бачите в цьому системну проблему української армії чи стиль управління вищого командування?

– Очевидно, що в українському війську є напруга між двома культурами. З одного боку, культурою нової армії, інновацій, самостійності на рівні молодшого офіцера при прийнятті рішень на полі бою. З іншого – культурою централізованого командування, яку часто визначають як радянську. До речі, це неточно і не дуже правильно.

Радянська система була здатна і на масову мобілізацію, і на великомасштабне застосування військ у конвенційній війні: з ешелонами командування – на рівні полку, дивізії, загальновійськової армії тощо. Була культура централізації, але при цьому кожен ешелон мав своє завдання і свою зону відповідальності.

Українська армія однією ногою в минулому, але багато людей намагаються вивести її в майбутнє

Українська армія в деяких аспектах успадкувала негативні елементи радянської військової культури, але при цьому забула про інші. Думаю, найточніший опис – це армія, яка перебуває в процесі трансформації, однією ногою в минулому, але багато людей намагаються вивести її в майбутнє.

Елементи радянського менталітету все ще існують, але без тієї системи управління, підготовки, організації та розуміння розподілу обов'язків.

Україна розпочала цю війну без органічної системи управління військ вище бригади. Армією керували тимчасові, я б сказав, феєричні органи типу ОТУ (Оперативне угруповання військ), ОСУВ (Оперативно-стратегічне угруповання військ), ТГ (Тактична група) з постійною ротацією кадрів, які там опинилися після відставки або без військового досвіду. На щастя, їх нарешті прибрали цього року, але це вже четвертий рік повномасштабної війни.

Перехід на систему корпусів (хоча на практиці це дивізії) я вважаю позитивною тенденцією, але з одним уточненням. Корпус повинен бути уповноважений вести бойові дії у своїй зоні відповідальності. Вся ідея корпусної системи саме в цьому і полягає, а якщо такого не буде, то система центрального командування і мікроменеджменту просто нівелює переваги корпусної системи. Деякі підрозділи вже проявили себе в бою, іншим знадобиться час, щоб перетворитися на згуртовані бойові формування.

Тому те, про що ви говорите, – це, з одного боку, системна проблема культури управління армією в цілому, іноді – проблема міжособистісних відносин. В умовах війни вносити корективи непросто, тому я думаю, будь-яка критика повинна бути виваженою.

– Сьогодні улюблене слово багатьох – "геймчейнджери". Чи справді існує "срібна куля", здатна змінити хід війни?

– Геймчейнджери – це не суперзброя, як багато хто думає, не "срібна куля", а зміни в оперативній концепції, структурна адаптація до нових умов, зміни в структурі збройних сил, в системах командування військами. Ось це змінює здатність армії воювати.

Ставки Путіна не зіграли

– Хто зараз більше потребує перемир'я – Україна чи Росія?

– З одного боку, перемир'я потрібніше Україні. Але головне питання – на яких умовах.

Ситуація на фронті не настільки критична, що Україна має домовлятися на будь-яких умовах

Я б сказав, що ситуація на фронті не настільки критична, що Україна має домовлятися на будь-яких умовах. Європейці оголосили, що знайшли варіант, як фінансуватимуть українські потреби на наступні два роки. Росія ще довго воюватиме за ту частину Донецької області, яку хоче отримати без бою на своїх умовах миру. І навіть після виходу з Покровська я не бачу великих шансів, що буде прорив з їхнього боку або фронт посиплеться. Зараз важка ситуація для України, але восени 2024-го багато що виглядало гірше.

У 2025-му Путін зробив дві ставки. Перша – якщо вони будуть тиснути, то рано чи пізно фронт десь посиплеться, підуть прориви на оперативному рівні. Цього не сталося. Навіть попри локальні прориви в Добропіллі, в Запоріжжі, українська армія тримає оборону і здатна стабілізувати ситуацію.

Друга ставка Путіна – на те, що російська дипломатія зможе вивести з гри Сполучені Штати. І якщо це станеться, то вся допомога Заходу піде разом із США. І тоді знову-таки фронт обвалиться, оскільки без військової та фінансової підтримки важко уявити, як Україна може його утримати.

Жодна з цих двох ставок Путіна в 2025 році не зіграла.

війна військова аналітика зсу проблеми в армії рф тенденції фронт