Житлова криза в Лісабоні. Як місто стало найменш доступним у Європі, — The Guardian
Протягом останнього десятиліття Лісабон зазнав разючої трансформації – з однієї з найдоступніших столиць Європи став найнедоступнішою. Чому так сталося, аналізує в колонці на The Guardian географ Агустін Кокола-Ґант із Лісабонського університету. Texty.org.ua публікують дещо скорочений переклад матеріалу.
Між 2014 і 2024 роками ціни на житло в місті зросли на 176%, а в його центральних історичних районах — більш ніж на 200%.
Співвідношення ціни житла до доходу, ключовий показник доступності житла, чітко відображає цей зсув: сьогодні Лісабон очолює європейський рейтинг недоступності житла. Ця тенденція поширюється на національний рівень. У 2015 році Португалія посідала 22-ге місце серед 27 країн ЄС за недоступністю житла. Сьогодні вона посідає перше місце. У країні, де 60% платників податків заробляють менш як 1000 євро на місяць, знайти житло в столиці Португалії дешевше за цю ціну можливо, лише якщо ви готові жити в 20 квадратних метрах або менше.
У спробі подолати наслідки глобальної фінансової кризи 2008 року Португалія зробила ставку на лібералізацію економіки, а саме на інвестиції в нерухомість та туризм. Орендне законодавство послабили — орендарів стало легше виселяти, контракти стали більш короткостроковими. Для покупців нерухомості, що не були резидентами Португалії, запровадили щедрі податкові пільги. Існували «золоті візи» та статус «непостійних резидентів», які вважаються досить суперечливими програмами.
Водночас розвивалася готельна індустрія та сектор короткострокової оренди, а також ініціативи, спрямовані на залучення відвідувачів, цифрових кочівників, іноземних студентів та тимчасових молодих спеціалістів з інших країн.
В історичному центрі Лісабона оренда житла у стилі Airbnb досягла вражаючого рівня: половина всіх будинків мають ліцензію на короткострокову оренду, а в найбільш переповнених туристами районах ця цифра сягає 70 зі 100. Якщо порівняти з чисельністю населення міста, щільність короткострокової оренди в Лісабоні вшестеро перевищує показники Барселони й у 3,5 раза — Лондона. Тим часом кількість готелів з 2010 року потроїлася — з приблизно 100 до 300 — і міська рада вже схвалила плани на ще близько 50 нових.
Ці зміни відбулися в глобальному контексті низьких відсоткових ставок, коли заможні люди дедалі частіше почали розглядати житло як спосіб зберегти свої заощадження. Для таких індивідуальних інвесторів купівля нерухомості в Лісабоні стала виграшною стратегією: вони могли придбати активи як друге житло в привабливому місці й отримувати дохід від оренди, коли не перебувають у місті, водночас виграючи від зростання вартості нерухомості та податкових пільг.
До 2008 року джентрифікація була майже відсутня в багатьох центральних районах Лісабона — районах, де переважно проживали бідні літні люди в занедбаних будівлях. Інвестиції справді принесли реконструкцію будівель, але це не забезпечило житлової стабільності. Попри покращення, центр міста втратив 25% населення між 2011 і 2021 роками. По всьому муніципалітету лише 56,5% житла, збудованого або відремонтованого за цей період, використовується як основне місце проживання. Решта — або пустує, або використовується як друге житло, або перетворена на короткострокову оренду.
Усе це суперечить неоліберальній історії про попит і пропозицію, адже зростання цін на нерухомість не пов’язане з реальним попитом на житло чи формуванням нових домогосподарств. Натомість ми бачимо, що Лісабон потрапив у поле зору інвесторів, які розглядають житло як фінансовий актив: процес, у якому нерухомість створюється не для задоволення житлових потреб, а для максимізації прибутку. У контексті гнучкого законодавства щодо оренди місцеві власники нерухомості скористалися цією зміною, активно підвищуючи орендну плату та витягуючи все більшу вигоду з дедалі меншого обсягу житла, придатного для проживання.
Результатом є місто, яке радо приймає іноземний капітал, але виключає багатьох власних громадян, ставлячи бажання глобальних споживачів вище за потреби місцевих громад. Поточна житлова криза яскраво демонструє розрив між зарплатами та вартістю житла — витрати на житло наближаються до рівня глобальних мегаполісів, тоді як зарплати залишаються одними з найнижчих у Європі.
Окрім туристів, центр Лісабона тепер заселений переважно транснаціональним класом молодих мобільних професіоналів — новими джентрифікаторами. Тим часом місцеві жителі дедалі частіше змушені або виїжджати, або пристосовуватися, здаючи в оренду кімнати замість повноцінних квартир. Усе більше доходів домогосподарств іде на оплату житла, що поглиблює соціальну нерівність і розширює розрив між власниками нерухомості та рештою населення.
