Чому і як авторитарна модель розвитку Китаю та Росії поступається моделі вільних суспільств

Кінець і повернення історії: поява та занепад свободи

Протягом останніх 17 років авторитаризм був на марші. Автократичні режими по всьому світу, включно з Китаєм, Росією та Іраном, посилили репресії з метою консолідації контролю на користь невеликої групи хижацьких еліт. Інші, раніше ліберальні демократії, також відступили, оскільки неопопулістські лідери руйнують інституції та придушують інакомислення.

Сьогодні лише 14 відсотків населення світу живе у вільних суспільствах. Це різко контрастує з бурхливими днями відразу після холодної війни, коли автократія була в основному переможена — або була на задньому плані — і ліберальна демократія була на підйомі.

Різні чинники сприяли цьому повороту долі свободи. Китай і Росія посилили зусилля з експорту авторитаризму — і підриву демократії — щоб зробити світ безпечним для автократії і, отже, для їхніх режимів. Громадяни в усьому світі дедалі більше сумнівалися в тому, чи зможе демократія їх задовольнити, і звернулися до популістських лідерів, які пропонують (часто нежиттєздатні) швидкі економічні перемоги за рахунок політичних свобод.

Але не все так безрадісно. Громадські рухи на користь влади народу по всьому світу вимагають підзвітності своїх урядів. Від Польщі до Еквадору центристські політичні сили витіснили популістів і авторитаристів шляхом вільної та відкритої політичної конкуренції. Проте Китай і Росія продовжують налагоджувати шляхи до урядів країн, що розвиваються, які вирішують, яким шляхом слідувати: шляхом централізованого контролю чи свободою.

У країнах, що розвиваються загалом і в Африці на південь від Сахари зокрема, Комуністична партія Китаю (КПК) активно експортує та відстоює свою модель централізованого економічного зростання під керівництвом держави, керованого авторитарним правлінням. Лідерам країн, з якими Китай (і Росія) активно співпрацює, було б корисно вивчити наслідки для процвітання — і їхніх власних політичних перспектив — слухання пісень сирени КПК.

Хибна обіцянка, яку дає диктатура

Чи авторитарні режими успішніші, ніж вільні країни, у забезпеченні процвітання своїм людям? Відповідь, безсумнівно, ні.

Авторитарні режими контролюють системи, які приносять користь потужному ядру хижацьких еліт та їхніх клієнтів. Автократичні системи можуть досягти певних початкових економічних успіхів, як це спостерігалося в Китаї в 1980-х і 1990-х роках, але ці успіхи часто короткочасні, швидко змінюються стагнацією та ніколи не супроводжуються ширшим соціальним прогресом чи політичною свободою.

Від Венесуели до Росії люди, які живуть у закритих суспільствах, які характеризуються вже відсутніми або зникаючими свободами, насолоджуються набагато меншим добробутом, ніж їхні колеги у вільних країнах. Порівняння процвітання Китаю та Росії з іншими країнами в їхніх відповідних регіонах — від кінця холодної війни до наших днів — показує, як свобода забезпечує процвітання, а диктатура — ні.

У цій статті ми використовуємо концепцію процвітання, яка використовується в індексах свободи та процвітання Атлантичної ради. Індекс процвітання виходить за рамки вимірювання чистого матеріального добробуту та включає додаткові соціальні аспекти, необхідні для процвітаючого суспільства. Індекс добробуту складається з шести компонентів: дохід, здоров'я, освіта, навколишнє середовище, права меншин і нерівність.

Китай

Подивіться на те, як Китай, Тайвань і Південна Корея пішли помітно різними шляхами, починаючи з 1987 року, коли Тайбей скасував воєнний стан і Південна Корея провела трансформаційні президентські вибори, які ознаменували кінець авторитарного правління. Для Сеула і Тайваню 1987 рік можна вважати відправною точкою демократії. До цього моменту всі три країни — Китай, Південна Корея та Тайвань — були диктатурами, які керували переважно економіками з низькими доходами. Китай був комуністичною диктатурою без політичної чи економічної свободи. Південна Корея і Тайвань прийняли капіталістичну економічну політику, але були військовою диктатурою; громадяни користувалися деякими економічними свободами, але не мали політичних свобод.

З 1949 року Китай пережив загальне економічне зростання, попри дуже низькі показники свободи. В епоху Мао Цзедуна (1949–1978 рр.) Пекін керував централізовано планованою економікою без приватної власності та переважно закритою для світу. Протягом цього періоду Китай мав 6 відсотків річного зростання, хоча і з дуже низької бази.

Під час епохи «реформ і відкритості», розпочатої Ден Сяопіном у 1978 році, Китай запровадив реформи, які відкрили країну для зовнішнього світу, зокрема дозволили приватний бізнес та іноземні інвестиції. Китай зберіг свою централізовану планову структуру та авторитарне управління під диктатурою КПК. У цей період країна щорічно зростала на 10 відсотків. Після різанини протестувальників на площі Тяньаньмень у Пекіні в 1989 році КПК відмовилася від значної частини лібералізації епохи Дена, повернувшись до переважно державної економіки.

Коли президент Китаю Сі Цзіньпін вступив на посаду в 2013 році, обмеження державного контролю стали ще більш очевидними, так само як і спроможність КПК провести необхідні реформи з огляду на особисті та ідеологічні переконання Сі. За останнє десятиліття Китай зазнавав 5-відсоткового зростання щорічно. Попри триваюче зростання протягом кількох десятиліть, Пекін забезпечив лише обмежене процвітання для свого народу, оскільки він не усунув прірву між найбагатшими та громадянами з нижчими та середніми доходами — авторитарна система працювала саме так, як передбачалося, забезпечуючи величезні багатства для невеликої групи хижацьких еліт, але не в змозі створити процвітання для суспільства в цілому.

Навпаки, протягом того самого періоду, з 1980-х років до сьогодні, Південна Корея і Тайвань користувалися більшою свободою завдяки, серед інших факторів, наполегливій роботі реформаторів, громадянського суспільства та допомоги союзників на регіональному та глобальному рівнях. Тайвань і Південна Корея уникли пастки середнього доходу в 1990-х роках (тоді як Китай не встиг), і їхні економіки — і люди — відтоді процвітають.

Вільні країни за всіма показниками справляються краще, ніж авторитарні режими, у забезпеченні процвітання для свого народу. Порівняння показують цю досить різку різницю. Як ми бачимо на діаграмі нижче, де порівнюється економічне зростання, виміряне валовим національним доходом (ВНД) на душу населення з 1962 по 2022 рік, Південна Корея перевершує Пекін у кілька разів.

Китай залишається значно нижче Південної Кореї, Тайваню та інших вільних суспільств за показниками добробуту, які виходять за межі валового внутрішнього продукту (ВВП). Індекс процвітання Атлантичної ради концептуалізував термін процвітання як поєднання доступу до освіти, доходу, стану здоров’я, нерівності, навколишнього середовища та поваги до прав меншин. Це ширше визначення процвітання охоплює всю широту якості життя людей у кожній країні.

Згідно з індексом процвітання, Китай характеризується як «здебільшого непроцвітаючий» і займає 119 місце, тоді як Південна Корея і Тайвань характеризуються як «процвітаючі» і займають 13 і 26 місця відповідно. Показник процвітання Китаю, як зазначено в аналізі реформ, починаючи з 1940-х років, зростав до середини 2000-х років, але останнім часом досяг плато.

Різниця в оцінках свободи пояснює цю різницю. У випадку Китаю показники свободи стагнували — на і без того низькому рівні — протягом 2000-х років і ще більше знизилися за правління Сі. Економічні рішення приймаються відповідно до ідеологічних переконань Сі.

Економісти різного спектру погоджуються, що сильніша мережа соціального захисту в Китаї допоможе збільшити споживчі витрати, сприяючи переходу економіки від її роздутої моделі інвестицій, у яких домінує держава. На жаль, майбутнім реформаторам доводиться сперечатися з переконанням Сі Цзіньпіна, що подачки роблять людей ледачими.

Система соціального захисту країни також страждає від прагнення Сі посилити економіку Китаю та збільшити військові витрати з огляду на Тайвань. Зменшення навантаження на китайських жінок, від яких часто очікують, що вони залишатимуться на робочих місцях, беручи на плечі весь тягар домашнього догляду, також підніме економіку, але чим довше Сі залишався на посаді, тим регресивнішими ставали його погляди на автономію жінок.

Приблизно те саме стосується підходу уряду до можливостей для молоді, де рішучість Сі обмежити політичну владу приватного сектора за допомогою жорстких регуляторних заходів обмежила динамізм сектора та зменшила можливості для освіченої молоді знайти краще оплачувану роботу з вищою кваліфікацією. Причинно-наслідковий зв’язок між збільшенням свободи та процвітанням загалом, а в цьому випадку зокрема, очевидний і ґрунтується на доказах. Знову ж таки, порівняння з Південною Кореєю та Тайванем є повчальним. Сеул і Тайбей є «вільними» і займають 34-те і 27-ме місця відповідно в Індексі свободи, тоді як Пекін, який характеризується як «переважно невільний», перебуває на 144 місці.

Росія

Використовуючи геополітичний момент розпаду Радянського Союзу, країни Балтії — Естонія, Латвія та Литва — здійснили повномасштабну ринкову реструктуризацію своїх комуністичних економік. Сильна довгострокова народна та політична підтримка інтеграції з Європою втримала країни Балтії під час початкового різкого економічного спаду. Шлях до вступу балтійських країн в Європейський Союз, узгоджений у 1995 році, вимагав економічних перетворень і демократичних реформ, які відповідають Індексу свободи Атлантичної ради: економічна (ринкові реформи), правова (незалежна судова система) і політична (багатопартійна система) свобода. Індекс показує відповідне зростання добробуту в країнах Балтії, яке різко зросло в 1990-х і 2000-х роках до рівня інших вільних держав.

Росія різко відрізняється від країн Балтії. Як республіки, що входили до Радянського Союзу, вони починалися приблизно з того самого місця з точки зору як свободи, так і процвітання. Однак гострий економічний спад у Росії на початку 1990-х років (через радикальні економічні реформи) та її деформована демократія — корумпований режим Бориса Єльцина, який запровадив президентське правління, а також кампанії залякування ЗМІ та громадянського суспільства — у 1999 році створили основу для передачі влади, організованої Єльциним та олігархами, яка привела Володимира Путіна до Кремля.

Путін швидко повторно централізував владу всередині виконавчої гілки. За Путіна Росія стала авторитарною державою, яка використовує приватний і державний сектори та громадянське суспільство як зброю на службі режиму. Закриття режимом ЗМІ, криміналізація громадянського суспільства, залякування (і вбивства) політичної опозиції та придушення основних політичних прав представлені в балах свободи Росії, які в 2022 році різко впали до 42,1 через внутрішні політичні репресії в Росії, коли Путін режим розпочав повномасштабне вторгнення в Україну — менше половини середнього бала для Балкан (87,2).

Зменшення свободи в Росії помітно вплинуло на всі показники індексу добробуту. Рецентралізація політичної влади Путіним позбавила представництва етнічних меншин Росії та влади її етнічних автономних республік і регіонів. Росія не змогла успішно диверсифікувала свою економіку та віддалити її від продажу природних ресурсів — політичне рішення режиму Путіна, який спирається на розподіл ренти для підтримки політичної та соціальної стабільності.

Попри те, що в Росії все ще зберігається потужна система вищої освіти, економічна віддача від такої освіти низька через стагнацію ринкової економіки з невеликою кількістю робіт, які вимагають наукових ступенів. Широко поширена корупція приносить користь олігархічному класу, створюючи високий рівень різниці в доходах, який зростає внаслідок війни Росії в Україні після стабільного падіння після фінансової кризи 2008 року. Пригнічення дебатів і обмеження щодо даних та інформації з боку нинішнього режиму в поєднанні з політикою «економічного розвитку за будь-яку ціну» призвело до значних рівнів і типів шкоди довкіллю: забруднення повітря, забруднення промисловими та радіоактивними відходами — дика природа та екосистеми під загрозою зникнення.

Однак рідко коли «вплив меншої свободи» на процвітання був таким очевидним, як у випадку населення Росії, яке, як попереджає The Economist, може ввійти в «піке демографічного спаду» через «війну, хвороби та еміграцію». Індекс процвітання Атлантичної ради показує, що сьогодні Росія перебуває в гіршому становищі порівняно з країнами «вільної» категорії, ніж у 1995 році, коли впровадження нею економічної «шокової терапії» спричинило загальне зубожіння її громадян.

Читайте також: Росія входить у фатальне піке демографічного занепаду, – The Economist

Обіцянка, заснована на фактах, яку дає свобода

Свобода — це найправильніший шлях до тривалого процвітання. Вільні країни загалом мають набагато вищий показник процвітання, як ми бачимо на графіку нижче. Характеристики вільних суспільств — це та річ, яка забезпечує процвітання.

Політичні свободи означають, що в політичній системі бере участь безліч діячів, включно з громадянами (через вільні вибори), автономними соціальними групами та громадськими організаціями, які мають політичну владу, а також політичними представниками, що чуйно реагують і підзвітні громадянам. Ця влада громадськості залежить від певних умов, таких як загальне виборче право, доступ до альтернативної державній інформації та свобода слова та асоціацій. Охорона здоров’я, освіта та захист довкілля є сильнішими у вільних державах, де уряди реагують на зацікавленість громадян у кращій якості життя для себе та майбутніх поколінь.

Сильні юридичні свободи означають, що громадяни та уряд дотримуються верховенства права та що діють прозорі процеси, яким громадяни та компанії можуть довіряти, які забезпечуються установами чи правилами. Закони доступні: вони загальновідомі, чітко сформульовані та обґрунтовані та застосовуються однаково до всіх. Юридичні свободи допомагають маргіналізованим групам розширювати свої політичні свободи. Наприклад, у вільних країнах, коли жінки мають юридичний захист для досягнення рівності, виграють усі групи. Показник економічної свободи жінок в Індексі свободи корелює із загальним прогресом у цих суспільствах.

Попри те, що КПК підтримує гендерну рівність, підпорядкування жінок її формі китайського націоналізму є ключовим фактором її авторитарної стабільності: її закони про домашнє насильство не виконуються повністю, гендерні квоти для жінок у
політичному лідерстві не виконуються, і залишається гендерна різниця в оплаті праці. У 2017 році в Росії декриміналізували домашнє насильство у випадках, коли тілесні ушкодження незначні, а насильство відбувається лише раз на рік. Використання законів як зброї або способу примусу є характерною рисою авторитарних систем.

Економічна свобода вказує на те, що більшість економічної діяльності вільних країн керується не централізовано спланованим диктатом, як той, який пропонує КПК, а принципами вільного та конкурентного ринку. Вільні ринки є більш ефективними, оскільки вони створюють чіткі та прозорі стимули для громадян щодо того, де шукати роботу та куди направляти інвестиції. Основою ринкової економіки є права власності, які чітко прописані та захищені.

Тим часом репресії Китаю щодо його технологічної індустрії, починаючи з 2020 року, були політично вмотивованими — частиною ширших зусиль уряду приборкати приватне підприємництво, яке стало надто потужним для КПК. Втрата вартості технологічними компаніями сприяє більшому економічному спаду, який завдає шкоди громадянам Китаю. У Росії до повномасштабної війни в Україні значний рівень відтоку капіталу знизив загальний добробут російських громадян. Чому режим не прийняв жорстких заходів щодо відтоку капіталу? Якби заможні олігархи інвестували в Росію, вони могли б вимагати політичних та економічних реформ. Управління замкненою елітою в авторитарних режимах значною мірою спотворює економічні стимули таким чином, що це негативно впливає на громадян.

Висновки

Багато було сказано про постійне змагання між демократією та автократією. Країни не зберігаються як авторитарні анклави, тому що люди, які проживають у їхніх кордонах, хочуть менше свободи. Автократії зберігаються, тому що режими, які ними керують, користуються централізованим контролем і майже відсутніми політичними свободами. У цих країнах процвітає невелика група хижацьких еліт, тоді як більшість їхніх громадян намагаються вижити. Автократія призводить до процвітання для небагатьох обраних і до бідності й нещасть для більшості.

Росія та Китай були агресивними у просуванні переваги своїх політичних моделей над моделями ліберальних демократій. Доказ, як вони стверджують, є на поверхні: мовляв, їхні системи забезпечують економіку, національні цінності, стабільність і модернізацію так, як цього не роблять демократії. Насправді Китай зайшов так далеко, щоб стверджувати, що КПК під керівництвом Сі переосмислила та вдосконалила західну модель демократії як «загальнопроцесуальну народну демократію», яка зосереджена на людському розвитку та процвітанні для всіх. У Китаї цю особливу увагу до розвитку не порушують політичні процеси, які впливають на західні демократії — вибори, зміни в адміністрації тощо. У Росії Путін визначив демократію як сильну державу, яка може забезпечити своїх громадян і захистити їх від зовнішнього впливу та втручання, вказуючи на його здатність забезпечити громадянам стабільність після бурхливих 1990-х років. Його політичне бачення реакційне, а не прогресивне.

Індекси свободи та процвітання Атлантичної ради демонструють неточність цих заяв Китаю та Росії щодо демократичного прогресу та процвітання. Як показують індекси, Китай не забезпечив процвітання своїм громадянам, що є його основною претензією на кращу модель управління. Твердження Путіна про те, що Росія є кращим місцем, ніж це було в 1990-х роках, особливо порівняно з іншими колишніми республіками Радянського Союзу, які обрали свободу, також є хибними. Внутрішня слабкість авторитарних режимів полягає в тому, що вони не можуть реалізувати навіть міраж демократії, який вони просувають.

Переклад: Павло Космачевський

Про авторів: Джозеф Лемуан є директором Центру свободи та процвітання Атлантичної ради.

Ден Негреа є старшим директором Центру свободи та процвітання Атлантичної ради.

Патрік В. Квірк є віце-президентом зі стратегії, інновацій та впливу в Міжнародному республіканському інституті та нерезидентним старшим науковим співробітником Центру свободи та процвітання Атлантичної ради та Scowcroft Strategy Initiative у Центрі стратегії та безпеки Скоукрофта.

Лорен ван Метер є старшим радником з питань миру, клімату та стійкості демократії в Національному демократичному інституті та старшим науковим співробітником Євразійського центру Атлантичної ради.

демократія розвиток китай-росія автократія