«Останні українці Польщі». У дитинстві українєц була найгірша образа. Зараз донька робила в школі презентацію про Україну

УТІКАЧ

Варшава. Орест Стець

Щоразу як під’їжджаю до польської столиці, у голові крутиться рядок із юності: «Поглянь, як нам світить зогнила Варшава». Хоча зараз вона ніяка не зогнила, навпаки, хтось міг би навіть вжити інший штамп — «місто, що розвивається». Ми запізнюємось, і Орест хвилюється. Похапцем допомагає запаркуватись і хапає валізи з багажника.

— Дружина на кілька днів поїхала, і я сам на господарстві — мушу забрати доньку з гуртка, — пояснює він, поки ми підтюпцем біжимо по сходах.

Він прикладає до хвіртки електронного ключа, і ми потрапляємо в закритий мікрорайон — з газонами, на яких можна влаштовувати пікніки, і широкими тротуарами, де діти катаються на самокатах. Орест заводить нас у квартиру, кидає: «Почувайтеся як вдома, пиво у холодильнику» — і чимдуж біжить. Квартира велика та зручна. В кухні-студіо — стелаж, де багато українських книжок.

Поруч — музичні інструменти: електрогітара, її акустична сестра і бандура. Орест повертається десь за пів години із Софійкою — його донька вчиться у молодшій школі, додатково вивчає українську, а ще ходить на різноманітні гуртки. Вона бере самокат і йде гуляти з подругами, а ми уже без поспіху беремося за пиво та розмову.

"Українець, котрий народився у Польщі", Орест Стець із дружиною та донькою у подвір'ї багатоквартирного будинку у Варшаві

Коли Орестова мама, пані Христина, казала, що Ореста всі люблять, то це не було перебільшення материнської любові. Він і справді з першого погляду викликає симпатію: імпозантний, з якоюсь ніби легкою зневагою до світу, має легкі та м’які рухи, приємну усмішку. Оця його помірна західна недбалість унаочнюється навіть у вічно легкій зарослості щік.

Христя звертає увагу на інструменти й питає, коли ми будемо слухати музику в його виконанні. Орест обіцяє, але, забігаючи наперед, скажу: він нам так і не заграє. Хоча музики буде багато — в українців Польщі інакше не буває. Щоправда, Орест слухає не лише українську, а й іноземну музику. Починаємо все ж з української — чумацької — пісні, назви якої згадати не можемо.

— Була весна, літо, осінь, прийшла зима, — намагається коротко переказати її зміст Орест. — Власне, пісня про чумака.

— А звідки вона?

— «Ой ходив чумак» — ця з’явилася в репертуарі хору «Журавлі» й так до нас попала. Це диригент хору Ярослав, лемко, приніс її декілька років перед смертю мого батька. Христю, увімкни її, будь ласка.

— А як вона називається? — питає Христя.

— Я не знаю точно, подивися: була осінь і прийшла зима, чи якось так…

— Звучить як «Брати Гадюкіни», — сміється Христя.

Пісню так і не знаходимо. Говоримо про все на світі — музику, освіту, батьків і дітей. Орест кілька разів повторює слово «ледачість», але я розумію, що його ледарство має щось спільне з моїм: неможливість охопити все одночасно, помножене на ось цю його легку західну недбалість. Його «ледачість» передовсім стосується українського життя у Варшаві. Воно існує, але Орестові постійно бракує часу. Особливо це стосується життя церковного — православного.

— Православна церква в Польщі — це не моя церква! — категорично заявляє він, хоча тут же додає, що дружина цих поглядів не поділяє. — Просто вона ворожа до України. Не уявляю собі, щоб дитина моя була там... У мене складна історія з церквою. Коли ми у дитинстві ще — то були сімдесяті роки — ходили у церкву, в ту нещасну православну церкву, і батько почув: «Дорогіє браття і сьостри, сєводня празнік щастья, Святова Духа», батько на цілу церкву крикнув нам з Ольком: «Діти, виходимо, це не наша церква!». Так воно було. І з того часу почали ходити в греко-католицьку церкву. У церкві завжди кажеться: Бог і Україна, а в нас було навпаки — Україна і Бог, якийсь протестантизм виходить, — сміється Орест.

— А якою мовою ви спілкуєтеся вдома? — запитує Христя.

— Українською! — аж якось гарячково відповідає Орест. — Я принаймні завжди українською. Дружина — половина на половину.

— А донька?

— Зі мною українською, з мамою — напів.

— А поза домом?

— Як ідемо надвір, розмовляємо українською.

— Я маю на увазі — з іншими дітьми?

— Ну з поляками як має говорити? — дивується Орест.

Наче щоб продемонструвати це, Софія саме забігає додому з подругами, звучить лунка польська. Вона залишає самокат, хапає палицю з кінською головою і починає на ній скакати в бік дверей, усі дружно вибігають слідом. Орест зачиняє двері й повертається з якимись сумними очима:

— У мене був величезний комплекс — не те щоб меншовартості, ні, — а якоїсь окремішності негативної. Комплекс дуже сильний... Я інколи навіть зараз почую, як поляки говорять «українєц», — у мене якось після цього гусяча шкірка з’являється... Тому шо мене в дитинстві українцем називали поляки — і то було найгірше, як можна було когось образити... Софійка зараз у школі зробила презентацію про Україну.

— З власної ініціативи? — дивується Христя.

— Так. Розказала, що найбільший літак — це «Мрія» і вона зроблена в Україні. Ще щось було. Найбільше дітям запам’яталося, що в Україні три місяці канікул, коли у Польщі два.

— А вона хороший факт знайшла, — сміємося.

— Наступне було — інший алфавіт, про кирилицю. І про найглибше метро у світі — «Арсенальна».

— Не факт, — хитаю я головою. — Це досі засекречена інформація.

— А вона це все сама знайшла?

— Та звісно, ні — ми з дружиною допомагали, хотіли здивувати дітей у школі. І всім щелепа дійсно відвисала. Але це справді Софійки ініціатива. І у неї ще справді не було негативного досвіду з приводу того, що вона українка в Польщі. Остатні пару років ми їздили в Україну. Останній рік було дуже круто. Але ми їздили з донькою дружининої сестри Оленкою, на пів року молодшою за Софійку, — а вона практично не спілкується українською.

— А твоя дружина з української сім’ї?

— Українсько–білоруської. Підляшшя. Але подорож — вона була чудова.

Музика змінюється, і з нею втрачається нитка розмови. Орест зізнається, що любить блюз:

— Ловить за душу в першу чергу мелодія, і тому попри суперові тексти я не люблю, скажімо, панк-музики. А джаз, наприклад, я люблю.

Я намагаюся пояснити Орестові ідею книжки. Останні українці — як останні з могікан. Останні українці ще й тому, кажу, що таких українців, як ви, тут, у Польщі, і в Україні уже нема.

— Слухай, — перебиває мене Орест. — Напевно, шось у тому є. Нас виховували так… Для нас з братом Україна — це країна, де сонце світить інакше, ніж тут, у Польщі, де жодних злочинів нема, де найкращі люди… Пізніше, коли я потрапив у справжню Україну і почав стикатися з реальними людьми, то отримав величезне розчарування. Навіть роздратування. Сміття, шахрайство, проститутки…

Як я вже працював в Україні — поставив з нуля філію великої французької фірми, — домовляємося з людиною віку мого батька, тисну йому руку, дивимось один одному в очі, але, виявляється, для нього це наплювать, лоха знайшов — це для мене був дуже сильний удар. Бо як ти домовляєшся, то для мене чи мого батька — ми б голодні ходили, але виконали б домовленість. Але з часом я зрозумів, що окей — люди різні бувають і в Україні просто інші правила.

— Тобто Україна для тебе — не дім? — питаю в лоб у Ореста, який трохи пожив в Україні.

— Україна — не дім, — чесно відповідає він, але задумується. — Знаєш, для мене найбільшим компліментом було питання: а звідки ви — із Західної України? Це було медом по серцю. З іншого боку, було роздратування. А якби я в Китаї народився, то що, я китаєць? Мій брат Олександр надає такий приклад: Христос народився у стайні — то він кінь чи осел? Ми народились там, де народились. А ще з іншого боку — що означає бути канадцем? У державі, де 120 національностей?

У мене громадянство канадське, але я там завжди вважав себе гостем. Вони прийняли мене, дозволили там вчитися. Я за те платив, але все ж таки приїхав — отже, гість. Там універсальні цінності — не вбивай, не кради і таке інше — нічого більше спільного в людей немає. Та коли Канада грає з Україною, у футбол чи хокей, байдуже, — я буду вболівати за Україну. Як Канада буде грати з Польщею — буду вболівати за Польщу. А як з москалями — то десять раз за Канаду буду вболівав.

— А як Польща грає з Македонією — за кого вболіваєш? — Польща якраз грає у футбол із Македонією.

— За македонців!

— Чому? — дивуємося з Христею в один голос.

— Тому шо я за слабших, — віджартовується Орест.

— Але от завтра Україна буде грати проти Люксембургу, — підхоплюю я. — То виходить, муситимеш вболівати за Люксембург?

— Та ні, я ж українець, — усміхається Орест.

— А що для тебе Польща? — ставлю питання руба.

— Складне питання, — Орест задумується. — Треба подивитися, ким чи чим вона буде для моєї дочки, яка тут народилася. Мабуть, це буде для неї батьківщина... А для мене… Це місце, де я народився. Так, це не моя батьківщина. І, мабуть, це спричинено тим, що я до сих пір отримую гусячу шкірку, коли говорять про українців. Це місце, де я народився! — повторює він.

— Як хтось каже, що я є поляком українського походження, то я всім кажу: я є українцем, який народився в Польщі! — Орест раптом стає серйозним. — Абсолютно гарні відносини з сусідами — всі знають, хто ми, що ми. На роботі всі знають, хто ми, шо ми. Було би складно, якби треба було скривати це все… Відносини польсько-українські зараз помінялися, теперішній уряд наголошує на Волинську трагедію… Біда якась. З одного боку придурки, з іншого...

Чув історію про жінку, яка тут працювала, мала інсульт, а власник її відвіз і кинув у парку на лавці? Дивишся на це — понаднаціональне якесь явище… А з іншого боку, бачиш, скільки сміття в Україні, як в Україні ставляться до наших героїв, якщо йдеться про оплату проїзного квитка, — бачиш нормальне, а бачиш і хамське ставлення...

Приходить Софія, і Орест вкладає її спати. Коли повертається, я запитую про історію, яка змінила його життя, — як він утік із ПНР за кордон.

— У мене складний характер, — усміхається він. — Мій старший брат Олько був слухняний, а я ні. Не так добре вчився, як він, мав окрему думку, не дуже хотів ходити в тому одязі, що батьки придбали. І було так, що я хотів поступити в університет у Любліні, де вчився Олько, але не склалося. Не склав іспит.

Проблема була, як каже Орест, у тій самій його «ледачості». Йшов 1988 рік, комуністична система робила останні спроби вижити — за рахунок молодої крові юнаків. Ореста з розпростертими обіймами чекали у воєнкомі армії Польської Народної Республіки. Але він дуже не хотів у ті обійми. І зважився на втечу.

— Щоб відстрочити неминуче, я поступив на механіка автомашин, — сміється Орест. — А в машинах знався, як жаба на трампліні, тобто зовсім не розумівся. Це був 88-й рік — і тоді багато українців виїжджали з Польщі за кордон. Була допомога, щоб виїхати через Австрію, Італію, Німеччину — в Канаду. І у мене виник план втекти. Бо як ні — то піду в польську армію, а я того дуже не хотів. Грав тоді на весіллях як музикант і трохи заробив грошей. Купив собі паспорт і туристичну поїздку з одним днем у Відні. Листопад 1988 року. Автобус зупинився в австрійській столиці, я подякував і пішов. Було ще кілька людей, які знали, куди йти.

— Тобто ти не сам зважився на це?

— Та це випадково сталося!

— Але ти знав, куди йти?

— Ні! — Орест усміхається. — Я знав, що є біженці, але не знав, куди йти. У мене на листочку було написано кілька номерів телефонів, із ким зв’язатись, і 150 доларів у кишені.

— На той час це багато?

— Стоп. Було більше! — раптом згадує Орест. — Ще 100 доларів дала баба Ліда, яка на похорон свій зберігала. А ще 50 доларів батьки дали. Якби економив, то на тиждень точно би вистачило.

— І що ж було далі?

— Та все було неорганізовано! — усміхається Орест. — З нами була одна жінка, чоловік якої раніше виїхав. І вона нас відкорегувала поїхати десь двадцять кілометрів від Відня у табір для біженців. Це був такий цікавий досвід — тиждень на карантині. Дивляться, чи ти не провозиш наркотики, чи не хворий, беруть тебе на інтерв’ю — чому ти тут? Я, звичайно, сказав, що не почуваюсь добре як українець у Польщі, мене переслідують. Брали відбитки пальців. Тиждень побув і знову пішов на співбесіду, де все треба пояснити.

Проблема була в тому, що тоді було дуже багато біженців. І нам сказали: нема місця. Шукайте дозволу зупинитися в Австрії, щоб потім виїхати. І нас викинули з табору біженців… Нас було двадцять чоловік, ми зв’язалися з місцевою українською еміграцією, і вони дійсно допомогли нам зупинитись у Відні. Це була католицька організація. Була між нами солідарність. Хтось супчик приніс, якесь друге, ми ділились тією їжею, і після декількох тижнів нам сказали повернутись у табір. Але там працювали поляки, які нас відправляли назад. І раптом один із поляків каже: не знаю чому, але вас таки запрошують.

Якась організація з Канади поручилася за нас, що потім забере, — і нас малими групами відправили на роботи по Австрії. До маленьких сільських готелів — чекати свою міграційну справу. Врешті у березні 89-го року я отримав запрошення в канадське посольство на співбесіду. Але не мав ні знання англійської, ні жодної професії, і мені якийсь дядько сказав: та він пропаде там, як ксьондзові качата, ти, хлопче, у тій Канаді не дасиш собі раду! Це була негативна відповідь… Треба було собі якось давати раду в Австрії. І австрійці з готелю раптом допомогли.

— Такі добрі люди?

— Ми там співали їм пісень, допомагали... Ми гарні, культурні, не робили проблем. Вони мали сина у нашому віці, ми намагались при помочі жестів спілкуватись, і якось воно йшло. Отримали дозвіл на роботу. Їхня компанія виготовляла алюмінієві вікна й двері — працювали там пів року. Потім були зміни у державній політиці, і я змушений був піти на курси електрозварювача.

Потім удруге відбув співбесіду в канадське посольство, це вже рік минув від утечі. Я інтенсивно вивчав англійську мову, самотужки. Цього разу на співбесіді вже не була полька, а українка. Консул мене щось запитав, а я попри те, що вчився, не зрозумів, картоплі в рот набрав, але ця українка, перекладачка, раптом каже: йдеться про це, а я — о’кей, і вже йому англійською відповідаю.

І отримав позитивне рішення! Це 89-й рік — біженців уже стало дуже багато. Через Східну Німеччину, Чехію і Угорщину. Усі вони зупинялись якраз у тому готелі, де ми жили й працювали. Що то за часи були! Говорили усі ламаною, не дуже грамотною російською, Чаушеску якраз розстріляли. Починався 90-й рік. Східні німці тікали, ночували в нашому готелі, а наступного ранку йшли в посольство Західної Німеччини й одразу отримували громадянство! З усіма паперами, з грішми! А я працював, урешті назбирав грошей на квиток до Канади — і таки поїхав!

І у квітні 90-го року я таки попав у Канаду. Завдяки знайомствам батька попав до Сидоренків — не СидОренко, тільки СидорЕнко, вона з Волині, а пан Петро — з Кривого Рогу. І вони помогли мені найти якусь роботу. Я думав тоді, шо англійську мову знаю… Але хтось мене на вулиці зупинив шось запитати — котра година, а я не знав, що він від мого життя хоче… Але пішов на роботу. На оптовий склад, де українська діаспора мала бізнес, і отримав зарплату сім з половиною долара на годину!!! І це була робота в другу зміну. Але через декілька місяців з’явилася нагода піти працювати в український банк.

— Електрозварювальником? Для сейфу? — жартую я.

— Та ні, — серйозно відповідає Орест. — Касиром. Зарплата була трохи менша, але я вирішив, що чогось там навчуся. Врешті, пропрацював там десять років, і з касира став керуючим відділенням, і справді багато чого навчився.

— Без економічної освіти?

— Без, але освіту я все ж таки там здобув. Це смішний момент — в Австрії я вчив англійську мову, не знаючи німецької, а в Канаді уже вчив німецьку… Тож зараз перед вами філолог німецької мови! — усміхається Орест. — Я вивчав Гайнріха Гайна і всяких інших Гете! Жив у Канаді десять років, мав сім’ю і дітей, але вирішив повернутися, могло скластися інакше усе, але не склалося.

— А що діти від першого шлюбу? — питає Христя.

— Двоє дітей в мене. Їм зараз 21 і 25 років.

— Комунікуєте?

— З дочкою більше, з сином менше…

Зі спальні прибігає Софійка і кидається татові на коліна. Він пригортає її, а потім веде вкладати спати у спальню.

— Чому все ж повернувся з Канади сюди? — питаю.

— Важко сказати. — Орест раптом серйознішає. — Просто коли народилися діти, не хотілося в певний момент отримати телеграму, що хтось помер і на цьому все. Хотілося, щоб діти знали дідів своїх, щоб контакт був. Це була одна з причин. Врешті діти не приїхали, все розпалося, і таке-от...

Орест бере до рук гітару, але не грає.

— Я часто тоді, — каже він, — згадував дитинство в тому задрипаному Гурово-Ілавецькому на півночі Польщі. Якийсь сентимент дурний. Не до місця, а до родини. І мені хотілося, щоб діти теж це мали, ці спогади, які були в мене.

— А де зараз у тебе дім? — питаю.

— Розумієш, тоді, коли я жив у Канаді, не міг собі дозволити хоча би раз на рік не поїхати у Польщу. Але це дуже дорого було...

— Навіть для банкіра? — жартую.

— Навіть для банкіра… — Орестові не до жартів. — Дружина тоді то працювала, то не працювала. І тоді, як дочка народилася, — це був рік 95-й, і 99-й рік був, як Борис народився, — ми поїхали, і як другий раз поїхали, я подивився на все це і зрозумів, що не можу. Що треба вертатися.

— То що, — питаю, — дім тут?

— Нема дому в мене! — майже зі злістю відповідає Орест. — Духовний дім — це Україна, однозначно! Це прокляття! Я особисто не можу знайти собі місця! Є клаптик землі в Україні, біля Корсуня купив собі його, там я себе бачу, скоріш чи пізніш, так чи інакше.

…

Того вечора ми випили досить багато, щоб я засумнівався у праві писати про українців Польщі.

— Я — чужа тут людина, — сказав я. — І раптом взявся писати про вас книжку.

— Не зважай, — усміхнувся Орест. — Може, це навіть добре, що хтось гляне на нас збоку.

Після цього ми лягли спати й прокинулись інакшими.

книги польща репортаж діаспора