Книжка Мій Квебек: усе, що ви хотіли знати про Зовсім Іншу Канаду

Навіть у глобалізованому світі й на найглобалізованішому континенті він великою мірою залишається річчю в собі. Що ж, тим цікавіше буде нарешті щось про нього дізнатися!

Нагадаймо: Квебек – одна з провінцій Канади з населенням близько восьми мільйонів. Найбільше та найвідоміше місто – Монреаль. Населення Квебеку, на відміну від більшості території Канади, переважно франкомовне. Останнім часом франкофони-квебекці визначаються як окрема нація – квебекуа (з наголосом на останньому складі), з власною культурою, відмінною як від англомовної Канади, так і від стандартної французької.

Історія перебування Квебеку в складі Канади досить драматична і суперечлива, з повстаннями, сутичками, з тривалою мовною дискримінацією. У ХХ столітті розгорнувся досить активний рух за незалежність, що увінчався референдумом 1995 року, на якому за незалежність проголосували приблизно 49 відсотків. І хоч нині пристрасті великою мірою вляглись, ідея відокремлення залишається вельми популярною, а відносини з федеральним центром – непростими.

Ось у такий край емігрував Євген Лакінський, своїми враження про нього й ділиться. «Мій Квебек» можна означити як книжку на межі репортажного жанру й такої собі автобіографічної повісті. Обидва жанри останнім часом активно розвиваються, мають щораз більший успіх в українського читача. Певно ж, помітять і цей твір.

У «Моєму Квебеку» постійно переплітаються кілька тематичних ліній. Перша – безпосередні враження від певних міст, районів, краєвидів і соціальних груп. Тут автору пощастило, він багато разів переїздив, змінював кола спілкування. Друга – квебекські узагальнення історичного, політичного, культурного характеру. І третя – властиво, персональна історія, особисті пригоди оповідача на навчанні, у праці, при винайманні квартири, у різного роду спілкуванні з різними людьми.

Це переплетення породжує і строкату, по-своєму гармонійну картинку вражень від самої книжки (хоч трапляються місця, де оповідь «тоне» в побутових подробицях). Ось кол-центр із різними «мовними офісами» (тобто, офісами, в яких ведуть телефонні розмови певними мовами) – в усіх співробітники швидко виснажуються й замучуються, а в іспаномовному латиноамериканському люди сидять у навушниках, за комп’ютерами, розмовляють із клієнтами та при цьому весь час грають повітряною кулькою у волейбол.

А от уже історичний екскурс у стосунки між франковомним і англомовним населенням чи розповідь про ще один франкомовний народ Канади – акадійців (про них українці знають іще менше, ніж про квебекуа). Історії про корінне населення, яке, виявляється, досить щільно перемішане з французькими предками квебекуа. Або ж «романтична історія» про студента греко-албанського походження Іллю, який шукав собі даму серця:

«Ілля, що до того вчився на психології, діяв раціонально — підходив до дівчини і пропонував:

— Давай будемо зустрічатися!

Дівчина, звісно, відмовлялася.

— А чому ні? — питав Ілля.

Дівчина відповідала щось ввічливе, але не могла переконливо обґрунтувати відмову. Ілля дивувався такій нелогічності — і йшов до іншої потенційної подружки. Це тривало кілька місяців — і всі дівчата виявлялися нелогічними».

І, звичайно ж – квебекський побут, устрій і настрій суспільства, життя у великих і малих населених пунктах, особливості оренди житла та виховання дітей, політичні дискусії, погляди, відносини емігрантів з місцевими тощо, тощо, тощо.

Очікувано Лакінський проводить деякі паралелі між Квебеком та Україною: в плані постійної боротьби за збереження й утвердження мови, непростої взаємодії різних форм ідентичності. Квебекські та українські проблеми й камені спотикання насправді, звісно ж, далеко не тотожні.

В нас усе чіткіше з самовизначенням, пройдено багато етапів розриву з колишніми імперськими центрами, немає сумнівів стосовно символічного, офіційного статусу мови. З другого боку, немає такої величезної більшості реальних носіїв мови в побуті (у Квебеку вдома розмовляють французькою, за даними соціологів, близько 80%, в Україні, за опитуванням 2017 року, українською – 50,5%, російською – 24%, обома – 24%), а противники існування самостійної України на карті світу далеко не такі м’які, ліберальні та компромісні, як противники самостійного Квебеку.

Та все ж нерідко квебекські історії Євгена Лакінського дозволяють не лише трішки дізнатися про життя «за морем», а й дистанційовано подивитися на наші справи.

З-поміж таких моментів можна навести, до прикладу, спостереження автора про новоприбулих до Квебеку іммігрантів, які часто-густо не хочуть вивчати французьку, ігнорують місцеву культуру, обмежуючись інтеграцією в англомовну як «універсальнішу» (про це детальніше читайте тут). Щось нагадує, чи не так? Особливо зворушує, коли так поводяться у Квебеку україномовні українці, які самі зазнали аналогічних несправедливостей на батьківщині.

Євген Лакінський

«Мій Квебек», уривок

Етнічна нація очима «чужинця»

До Шербрукського університету вчитися приїжджають з цілого Квебеку. Тамтешні студенти — як зріз квебекського суспільства, різних його регіонів.

Якщо знаєте молодого іммігранта, який є прихильником незалежності Квебеку, і хочете зробити з нього канадського федераліста — відправте його поміж студентів Шербруку. Він зблизька побачить цей народ — добрий, самобутній і, загалом, не шовіністичний, але якому жодного діла нема до «чужинців». Ну є «чужинці» і є; в них там якісь їхні культури; але нас то все не обходить: ми своє знаємо, а всяке незрозуміле — нам «по барабану». І у «чужинця» складається враження, що «вони, звісно, мають право на власну незалежну країну, але ця їхня країна аж ніяк не буде і моєю також».

А проте, один із найкращих моїх Днів народження був саме у Шербруку, із сусідами-квебекуа. Хлопці і дівчата, з якими я ділив квартиру, просто запросили мене до кафе. Ми з’їли якісь тістечка, випили кави, і вони таємно оплатили рахунок. І все це було таким щирим і спонтанним, що дотепер згадуєш із теплом.

Було багато вечірок — із вином, жартами і довгими розмовами. Були походи на дискотеки і до ресторанів. Якось на черговій дискотеці чув розмову поміж молодими квебекуа і акадійцями. Акадійці казали: «Якщо ви відділитеся — ми у лайні». Малося на увазі, що у разі незалежності Квебеку решта Канади напевно б відмовилася від офіційного білінгвізму. Акадійці — маленький франкомовний народ на Атлантичному узбережжі — опинилися б на межі асиміляції.

Перед виборами 2003 року дівчата у гуртожитку говорили поміж собою, що, мовляв, не варто голосувати за Квебекську партію, бо Бернар Ландрі, її шеф, може влаштувати новий референдум щодо незалежності. Для них референдум був зайвим головним болем. А були й переконані сувереністи. Шербрукське студентство — це Квебек у мініатюрі.

— Що мене найбільше вразило, коли я сюди приїхав, — казав мій сусід-квебекуа, добрий хлопець із далекого регіону, — так це усі ці етноси на кампусі.

Він мав на увазі африканців, арабів, східних азійців. У себе вдома він звик, що всі навколо — європейського походження.

Інший сусід, легковажний хлопець, для якого усе життя складалося з вечірок, дискотек і свят, щиро дивувався деяким іммігрантам. Він розповідав про дівчину-руандійку, тутсі, яка «зовсім не інтегрувалася до канадської культури». Дівчина пережила геноцид 1994-го, усю її родину перебили. А сама вона пригадує, як дитиною втікала вулицею, а навколо вибухали бомби. У Канаді вона з головою подалася у католицизм. Сусіда-вечіркофіла дуже обурювало, що ця африканка відмовляється ходити у кіно і на дискотеки.

Якось з Шербрука до Монреаля мене підвозив молодий хлопець, учитель фізкультури у школі. Був він простий, веселий і доброзичливий. Безпосередній: що на думці, те й на язиці. Говорив із «простонародним» квебекським акцентом. «Ти розумний! — казав він мені вже на під’їзді до Монреаля. — А є ж такі іммігранти, що зберігають свою релігію!» І пожалівся, що дівчаткам-мусульманкам дозволяють ходили на фізкультуру у хіджабах, «але якщо квебекський хлопчик хоче одягнути на фізкультуру якогось кашкетика, то йому це забороняють». Я не сказав йому, що теж зберігаю свою релігію, просто вона не вимагає ніякого особливого одягу.

Якось на дискотеці, знайомий мого знайомого перуанця показав йому (і мені заодно) студентську газету з університету міста Труа-Рів’єр. «Тут є дещо, із чим я не згоден!» — схвильовано сказав він. У статті обурювалися, що «різні етноси» на кампусі спілкуються між собою не французькою («і навіть не англійською!»), а своїми незрозумілими мовами. Як так можна?! Пригадую слова автора: «а ось кілька бородатих талібанів...».

Хлопець, що приніс газетку, був у розпачі і показав нам чернетку відповіді, що збирався надіслати до редакції. У тексті йшлося про «наш квебекський расизм».

Слухаючи його, я думав: а це ж не дивно, коли мешканця країни дратують «незрозумілі екзотичні мови», якими користаються «незрозумілі екзотичні люди». Щоправда, в імміграції ми й самі «екзоти». Не знаю, чи були тоді українці на кампусі Квебекського університету у Труа-Рів’єр, та якщо і були — то українська дратувала автора-«патріота» не менше, аніж говірка «бородатих талібанів».

На одній із таємних вечірок на квартирі в Ерманс (поки власниця міцно спала за кілька кварталів), я зрозумів, що у Квебеку назавжди залишуся іноземцем. Не через якийсь там «шовінізм» і не через небажання інтегруватися. А виключно через своє минуле. Після чергового бокала хлопці й дівчата почали співати пісень із дитячих телепередач і пригадувати лялькових персонажів, яких бачили у дитинстві.

Я радів за них, але був «в ауті». Я знав ляльку Катрусю і Хрюшу зі Стєпашкою, проте тут такі знання були непотрібні. Мені нічого не казали їхні спогади. Я був чужаком. Бачите, дорослий іммігрант може засвоїти мову, історію, фольклор нової країни, але він не може провести там дитинство.

Саме після співів сусід-вечіркофіл неполіткоректно пожартував із політкоректності: мовляв, у їхній улюбленій дитячій передачі мав би з’явитися новий персонаж, Том — чорношкірий, гомосексуальний і ВІЛ-інфікований.

У Шербруку доводиться говорити французькою старанніше, ніж у Монреалі: інакше тебе можуть не зрозуміти або подивитися як на дикуна. А радше перейти на англійську.

— Чому зі мною ти переходиш на англійську? — спитав я зовсім молодого хлопця, що працював у їдальні лікарні.

— Ви говорили з акцентом.

— Але ж це не англійський акцент!

Він подивився здивовано. Думка про те, що чужинський акцент може бути не англійським, здалася йому парадоксальною.

Утім, чимало приїжджих і не збираються інтегруватися. Я бачив людей, які прожили у Шербруку п’ять чи більше років, працювали поміж франкомовними, зробили тут докторати — і так і не засвоїли французьку. «А навіщо?»

Про стосунки між іммігрантами і квебекуа можна складати балади. Одна іммігрантська родина, пропрацювавши кілька років у квебекському колективі, вважала, що «канадці — люди закриті». А потім я мав нагоду спілкуватися з їхніми колишніми колегами.

— Добрий він хлопець, — казав один із них про голову родини, — Тільки якийсь некомунікабельний. Ніколи не заговорить до тебе першим. Хоча, може, це через мовний бар’єр?

Я знав подружжя квебекуа, де чоловік і жінка робили докторати з радіобіології — у тій самій лабораторії, в того самого професора і навіть за сусідніми комп’ютерами. Вони чудово ставилися до всього людства: до квебекуа й українців, росіян і арабів... але мали конфлікт із француженкою. Була у лабораторії жінка-француженка, тимчасово, на постдоктораті. І мала нещастя працювати інтенсивно, з раннього ранку до пізньої ніченьки. Ну, а всі інші працювали розслаблено, з 08:30 до 16:00. Подружжя злилося на цю іноземку — аж вітатися з нею перестало.

рецензія книги канада квебек