Наукове рабство. $15 тисяч за дисертацію, гори барахла і злидні. Сповідь молодого вченого з інституту Патона

Далі – пряма мова Дмитра.

Мрії та реальність

Коли я був студентом факультету електроніки київського Політеху, Патон для мене був живою легендою. Дивлячись здалеку на Інститут електрозварювання, я ставився до Патона з великою повагою, і був вдячний за те, що він опікувався Радою молодих науковців. Адже у нас, студентів інших вузів, була гарантована безкоштовна участь у конференції, на які приїздило багато молодих учених із Росії та України; а ще – конференція проходила на базі відпочинку Інституту у Ворзелі.

Наукова конференція у Ворзелі для молодих вчених. Дмитро Кункін – справа.

Усі ми були вдячні за це Патону.

Рожеві окуляри почали потроху тьмяніти, коли у 2003-му році я почав працювати в Інституті електрозварювання. Наївний, я хотів зробити кар’єру у Відділі автоматизації наукових досліджень.

Очолював цей відділ кандидат наук Олександр Коротинський, який в свої п’ятдесят з гаком все ще працював над своєю докторською дисертацією. Писав він її непристойно довго – десятки років. Коли він був молодшим співробітником до 30 років, Патон особисто опікувався підготовкою та захистом його талановитої кандидатської. А от до своєї докторської Коротинський підключив мене. Але я не єдиний, хто проводив дослідження для його дисертації. Усі найкращі сили відділу були задіяні.

Просто в Інституті є неписана догма: молодий співробітник має спочатку попрацювати на благо відділу (керівника), щоб той захистив свою дисертацію, наприклад. А вже потім почати працювати над своєю дисертацією.

Подивіться на індекс Хірша будь-якого директора. Але враховуйте, що на нього працює весь інститут. Тобто, наукові співробітники частину свого часу вбивають на те, щоб провести якісь розрахунки для наукової статті або дослідження свого начальника.

От я три роки працював на дисертацію керівника, сподіваючись, що це знадобиться в майбутньому. За цей час можна самому вже захиститися, а я тільки через три роки почав роботу над своєю кандидатською.

В 2006 і 2007-му році я став лауреатом стипендій, які за рік складались у суттєву суму на фоні розміру місячної зарплатні. Це була неабияка удача для людини із доходом в дві тисячі гривень на місяць.

Завдяки цим грошам я за три роки зробив діючу установку «джерело струму резонансного типу». Цей винахід зменшує перепади напруги в електричній мережі. І тоді холодильники, пральні машини і телевізори не зламаються у випадку різких перепадів напруги в електромережі під час ремонту водопровідної мережі в під’їзді.

Це була інновація. І колеги це визнали. Я був щасливий. Отримав патент на свою установку і хотів захистити дисертацію.

Загорівся… але щоразу, коли певна робота здавалася завершеною, чомусь чув від Наукової ради інституту та від свого наукового керівника «ще немає наукової новизни, дороби те, допиши це, а тут стилістично підправ. Бо ж Коротинський захистився, бо він половину свого життя свою дисертацію писав. А ти маєш бути в своєму - кращим».

Я знову і знову брався за дисертацію. Але мене постійно відволікали: то звіт напиши, то математичні дослідження зроби для котрогось із керівників або колег не по своїй темі. Звичайно, підстраховуючи колег, колектив начебто вигравав. А от моя робота залишалася недоробленою.

Лише зараз я розумію, що моя дисертація – це була наче морквинка для кролика, яку тримали перед носом, і змушували стрибати за нею туди, куди їм (науковому керівникові та науковій раді) треба. І байдуже, що в гонитві за морквинкою мене (себто, кролика) відправляли в протилежний від потрібної цілі бік.

Так я убив п’ять років.

Але стояти на місці – це не про мене. У 2008-му році я перейшов у відділ біозварювання. Може, тут я зможу реалізувати себе?

Експеримент із застосуванням технології біозварювання на свині. Провели операцію на кишківнику та печінці. 2009 рік

Я почав працювати із технологією біозварювання і вирішив продовжити писати дисертацію. Мій новий науковий керівник Володимир Сидорець запропонував змістити акцент моєї дисертації на моделювання, бо так було зручніше робити пошук новизни. Але я не міг зробити чисто математичну модель, бо не вмів, і тому повністю залежав від нього та сподівався на допомогу.

Тому коли ми їздили на наукові конференції, я пропонував брати витрати на себе (плата за проїзд, проживання у готелі).

Я думав, що за це він буде допомагати мені правильно оформляти дисертацію.

Ми листувалися електронною поштою. Я присилаю файл із розрахунками, він мені відповідає, чи все ок і - навпаки.

Якось він надіслав мені завдання, яке я не зрозумів. Попросив про допомогу, а він мені: «Я ж не можу тобі весь курс пояснювати».

Цілий місяць я намагався розібратися сам. Не вийшло. Аж тут він пише: «Зайди до мене».

- Ну, 15 тисяч. Доларів, - важко зітхнувши, відрізав вчений.

- Розумієш, Діма. Ти зараз варишся в іншому. А я такі справу веду не безкоштовно, - каже Сидорець.

- І скільки коштує ваша допомога?

- Ну, 15 тисяч. Доларів, - важко зітхнувши, відрізав вчений.

Мене аж заціпило. Тоді за ці гроші можна було взагалі нічого не робити, замість тебе могли цю дисертацію написати. Я не міг повірити, що це реальність. Я ж не синок магната пустоголового. І не Янукович. В ту мить я вирішив, що на дисертації треба ставити хрест.

- Тоді я дарую вам цю установку. І дисертацію дарую.

(ТЕКСТИ зв’язалися із Володимиром Миколайовичем Сидорцем і запитали, чи дійсно він вимагав 15 тисяч доларів у свого аспіранта Дмитра за допомогу у написанні дисертації. «Такого не було. Він все вигадав», - відповів він).

Дмитро (в центрі) із заступником Міжнародної асоціації зварювання Олександром Зельніченко (справа)

Мені було дуже боляче. Через кілька днів розповів про цей випадок в.о. директора Міжнародної асоціації зварювання Олександру Зельніченку. «Ніколи про це не згадуй і нікому не говори!» - наказав мені керівник (коли я почав працювати в Міжнародній асоціації зварювання на посаді інженера, він був в.о. директора в цій організації), і я прислухався до нього.

А тепер шкодую про це.

Вихід із системи

Я вирішив скинути тягар з плечей, і з головою поринув у роботу в Міжнародній асоціації зварювання, яка орендувала приміщення тут же, в Інституті електрозварювання. Почав працювати над системою реєстрації електричних параметрів процесів та впровадженням технології біозварювання у практику. Нарешті почав отримувати гідну зарплату.

Тепер я зміг дозволити собі харчуватися у їдальні Інституту. Обід тут в середньому коштував 35 гривень.

Озираючись назад, я усвідомив, що, будучи аспірантом, не міг адекватно сприймати дійсність, яка мене оточувала. Я бачив це крізь призму безсумнівної величі наукового світу. В голові крутилося «Мої керівники нічого не можуть зробити поганого».

Розумієте, в інституті усі люди залежні. Якщо ти там пробув більше десяти років, ти вже не здатний на прорив. Ти вже не уявляєш себе окремо від НАНУ. Ти рухаєшся нав’язаним маршрутом – по спіралі, а не прямо. Ти відчуваєш вдячність, бо ти нікому не потрібен, але в інституті пригодився.

Коли отримуєш зарплатню і знаходишся в рамках нав’язаної тобі роботи, ти вважаєш, що тобі ще й пощастило, бо тебе десь похвалили, грамоту дали (і в мене є грамота від Патона) за виступ на конференції. Ти – в цьому ланцюгу кругової поруки, і тобі кажуть: «Навкруги немає роботи, а ти працюєш 5 днів на тиждень. Радій!» Але коли ти залишаєш систему, то розумієш, що тебе тримали за лоха.

Я провів в НАНУ більше десяти років. Було боляче дивитися, що старі старішають, і нічого не змінюється з року в рік.

Люди, які здавалися енергійними, через 10 років уже далеко не молоді. Якщо молода людина не відчуває, що їй потрібен рух, це вже не молода людина. Хоча сорокарічний дядько виглядає молодим на фоні 80-річного.

Нема сили і бажання працювати, бо ти не бачиш перспективи. Ти впевнений, що твоя дисертація ніколи не буде втілена в реальному житті. Бажання бути корисним вивітрюється. Ти знаєш, що ця робота має сенс тільки в рамках цього інституту. І не буде оцінена за кордоном. Ти не відчуваєш, що ти на своєму місці.

Адже так мало практичних впроваджень розробок. Ті, що є, маловідомі на ринку або невідомі взагалі.

Згадайте суперконденсатори Коротинського – накопичувачі енергії для автомобілів. Вони "з’їли" багато грантів. Результат – 0. Жодного впровадження. А робили із Інститутом транспорту.

Але коли вплив на розум і систему цінностей зникає, бачиш, що це окозамилювання. Речі, які здавалися природніми, виявляться абсурдом. Через місяць після звільнення ти прозріваєш – куди я вбив свій час?

Презентація технології біозварювання під час конференції TEDx. 2010 рік

Будні інституту

Зимовий ранок починається з увімкнення електрообігрівача. Бо не факт, що увімкнене центральне опалення. Приміщень в Інституті стільки, що в кожного співробітника може бути окремий кабінет. Але сидіти самому – холодно. Вдвох тепліше, бо кожен співробітник має свій обігрівач. А інакше – мороз і пара йде з рота. Тому немає сенсу шукати окремий кабінет. Правда, електромережа уже ледь витримує… Ну то таке.

Усі кабінети забиті мотлохом: запчастинами, допотопними електронними девайсами, якимись дротами, металобрухтом... Адже до ери застою тут працювало декілька тисяч співробітників. І всі вони чимось займалися.

Зразкове робоче місце аспіранта в Інституті електрозварювання ім. Є.О. Патона

І от сидиш ти, молодий вчений, на старому скрипучому стільці за старою подряпаною партою і дивишся на ці законсервовані гори минулої слави інституту. Пригніченість, сірість, нудьга…

Дмитро із зібраним ним джерелом струму резонансного типу. 2005 рік

Якщо хочеться зрозуміти фізику процесу, основи, йдеш в бібліотеку Інституту електрозварювання і шукаєш давні екземпляри статей – яким більше 50-ти років. Такі старі праці дійсно мали вагу знань, яка не підлягає сумніву. А потім робиш фокус: вводиш нові, начебто ніким не враховані раніше дані. Обсмоктуєш їх з різних боків - і вуаля: «Ми спробували ввести туди новий коефіцієнт і отримали інші результати».

Навіть сучасні статті журналу «Автоматическая сварка» не варто використовувати. Дані зазвичай не підтверджуються реальними лабораторними дослідженнями. Обладнання куплене за грант, може зламатися, а грошей на ремонт немає. Експеримент в інституті стає все більшою розкішшю.

До того ж, новіші видання – в бібліотеці Вернадського, але не у всіх вистачає терпіння туди їздити.

Протягом дня мене можуть попросити зробити щось «суспільно-корисне» – знову щось порахувати або намалювати, що навряд чи можна використати в своїй науковій роботі. Часто ця робота набридає, і ти йдеш спілкуватися з друзями. Молодь тримається купи. Роблячи вигляд, що все добре, інколи сміялися, жартували. Нам незрозумілий гумор старшого покоління, а їм – наш.

Замість розмов можна вбити час походом до магазину. Можна і в поліклініку сходити.

Ніхто ж не зацікавлений, щоб ти працював швидко – потрібно, щоб ти працював постійно.

А ще у відділі є хтось, хто пише загальний звіт – що товстіший, то кращий. Він складається зі звітів кожного науковця. Тобто, і твоя частина роботи має бути оформлена у звіті. Це потрібно, щоб показати, що відділ відпрацьовує зарплатню.

А потім ці звіти надсилають в інші інститути з незрозумілою метою. В кінці року на нарадах у замдиректора з наукової роботи ці результати проходять обговорення у стилі «Ми – молодці!», а замдиректор демонструє, що може утворювати дискусії навколо цих питань. Звісно, ніхто не повертає звіт зі словами: «Все погано! Роботу не виконано!» Під час обговорення у замдиректора час витрачається на порожні балачки.

Злидні

Отримав зарплату. Не густо: дві тисячі – оклад плюс 500 гривень стипендії (це 2010 рік). Треба ще трошки потерпіти. Це тимчасово… Я виживу.

За свою наукову працю я отримував гроші, яких ледь вистачало на те, щоб жити з батьками. Добре, що я – киянин.

Детально розписував свій скромний бюджет. Для цього у мене був маленький блокнот на пружинках з пластиковою обкладинкою. Всередині – вручну намальована синьою ручкою табличка на кожний місяць. Якщо не прогнозувати, то можна влізти в добрячі борги.

Ось, скажімо, червень. У стовпчику «дохід» - стипендія, зарплата, подарунки, накопичення.

Табличка «росходи» із місяця в місяць не змінювалася:

Харчування – 600 гривень. Купував продукти на ринку, бо там дешевше, ніж у супермаркеті; молочні продукти продавали заїжджі селяни у нас у дворі; інколи брав хурму і, як з голодного краю, з’їдав її за день; червону рибу та ікру міг дозволити собі лише на день народження; мріяв сходити до кав’ярні.

Комунальні – 150 гривень. Це моя частка, решту платили батьки, з якими я жив.

Проїзд – 90 гривень.

Накопичення на одяг – 500 гривень. Одягався я на ринку «Троєщина» – і навчився добряче торгуватися.

На «дисертацію», радіоринок та ін. – 400 гривень. Треба було купувати деталі для своєї майбутньої мікропроцесорної системи керування, планувати витрати на конференції або апробації результатів наукової роботи.

Подарунки – 150 гривень. У нас в Інституті електрозварювання дуже поширений культ днів народження. На сабантуй приходило зазвичай по десять чоловік. І майже кожен місяць ми святкували чийсь день народження.

Плюс була така важлива особа, як секретарка заступника директора інституту. Вона як посередник між нами та замом директора – всі документи проходили через неї, і тому ми щиро дякували їй за підтримку гарних стосунків. О! Ще дівчат із відділу кадрів треба було не забути: Новий рік, 8-ме березня – це обов’язково квіти і цукерки, на дні народження – подарунки.

Заощадження – решта суми. Це свого роду заначка, з якої раз на півроку чи рідше я брав гроші на покупку чогось дорогого – наприклад, мобільного телефона.

Пішовши із НАН, я почав відчувати себе вільною людиною. За короткий час відкрив фірму, яка продовжує займатися технологією біозварювання. Я розібрався у процесах і тепер працюю на себе. Ми продаємо обладнання хірургам, зробили сертифікацію за європейськими стандартами. А інститут електрозварювання досі сидить на свідоцтві про держреєстрацію (зараз дозволом на використання в медичній практиці вважається сертифікат, а свідоцтво – скоро скасують).

Наші продажі в десять разів більші, ніж у інституту. Я більше не записую витрати на їжу у блокнот.

Від редакції: Ми НЕ вважаємо, що Академію наук потрібно ліквідовувати, передавати в підпорядкування Міносвіти чи ще комусь. Ми свідомі того, що в різних інститутах Академії – різна ситуація, і є приклади нормальної наукової роботи. Ми вважаємо, що для того, аби зберегти науковий потенціал України, Академію потрібно реформувати – і зробити це якнайшвидше. А зберігати є що. Також ми переконані, що уникати чесної розмови про стан справ у НАНУ – означає шкодити українській науці. Якщо ви хочете поділитися з нами своїми ідеями щодо реформування НАНУ, поділитися інформацією про зловживання, надіслати документи тощо – пишіть на мейл: texty.nanu()gmail.com Якщо вам потрібна анонімність, ми її гарантуємо.

Також читайте першу статтю з циклу матеріалів про НАНУ: Зомбі-академія: вчені-пенсіонери НАН України не витримують конкуренції у світовій науці. Їх утримання коштує близько 3,7 млрд. грн

наука академія НАНУ корупція маразм