Президент білих робітників. Перемогу Трампа забезпечила класова боротьба у США

Їжею дитинства у мого свекра був дешевий томатний суп. Він ненавидів цю страву - і я так і не дізнався, чи то через її смак, чи то через пов’язану з нею ганьбу. Його батько-алкоголік регулярно пропивав усі родинні кошти, і сім’ї не вистачало грошей на їжу. Їх постійно виселяли за борги - з однієї квартири до іншої, а потім знову по колу.

Він покинув школу у восьмому класі, аби заробляти для підтримки родини. Зрештою? отримав гарну, стабільну роботу, яку щиро ненавидів - контролером на заводі, що виробляв пристрої, які вимірюють рівень вологості в музеях.

Він кілька разів намагався відкрити власну справу, як побічний приробіток, але нічого не вийшло, тож він пропрацював на посаді 38 років. Свекор піднявся від бідності до середнього класу: машина, будинок, двоє дітей навчалися у католицькій школі, дружина, яка працювала неповний робочий день. Він працював без упину. Мав дві роботи на додачу до своєї повної ставки: допомагав по господарству місцевому багатію, а ще виносив сміття на звалище.

У 1950-х та 1960-х він читав Wall Street Journal і голосував за республіканців. Він випередив свій час: білий представник робітничого класу, відомого як "сині комірці", який вважав, що профспілки - це зграя шахраїв, які беруть твої гроші і нічого не повертають за це. Починаючи з 1970-х, багато представників "синіх комірців" почали робити так само. А зараз їхній кандидат переміг на президентських виборах.

Протягом місяців єдиною річчю, яка дивувала мене щодо Дональда Трампа, було здивування моїх друзів його успіхом. Причина - розрив у культурі різних класів суспільства.

Один маловідомий елемент цього розриву полягає в тому, що представники білого робітничого класу (БРК) зневажають високооплачуваних фахівців, але захоплюються багатіями. Мігранти з одного класу до іншого (фахівці, що народилися у родинах "синіх комірців") стверджують, що "професійному класу зазвичай не можна довіряти", і що менеджери - це вихідці з коледжів, які "ніфіга не знають про те, як щось зробити самим, але переповнені ідеями, як мені виконувати мою роботу", - зазначає Альфред Лубрано у книзі «Чистилище».

Барбара Еренрейх згадувала в 1990-му, що її батько-робітник "не міг вимовити слово "лікар", не супроводивши його жаргонним словечком "ліпила". Юристи для нього були "крючкотворами", а професори, без жодного винятку - "учоними". Анетт Лорю виявила величезне почуття обурення, спрямоване на вчителів, яких вважали зверхніми і ні до чого не придатними.

Мішель Ламон у праці "Гідність робітника" також виявила почуття обурення до професіоналів - але не до багатіїв. "Я не можу нічого закинути тому, хто розбагатів", - сказав їй один робітник. "Є багато людей, хто має багатство, і я впевнений, що вони важкою працею заробили кожен свій цент", - погодився клерк із приймальні.

Чому така відмінність? З одного боку, більшість "синіх комірців" не мають безпосередніх контактів з багатими, за винятком програм чи журналів про життя багатих і знаменитих. А от професіонали щодня дають їм вказівки.

І мрія робітника полягає не в тому, щоб перейти до вищого середнього класу, де краща їжа, родинні умови та кол о друзів; мрія в тому, щоб жити у власному класовому середовищі, де йому зручно - тільки мати більше грошей. "Найголовніше - це бути незалежним і самому собі начальником, а не отримувати команди від інших", - заявив Ламон один верстатник. Мати власний бізнес - ось мета. Це ще одна частина привабливості Трампа.

А от Хілларі Клінтон, навпаки, є уособленням дурнуватої пихатості та самозакоханості професійних еліт. Дурнуватість: її брючні костюми. Пихатість: сервер електронної пошти (Клінтон звинувачували в тому, що на посту держсекретаря вона продовжувала користуватися своєю власною електронною поштою, що нібито призвело до витоків інформації - прим. перекл.) Самозакоханість: ціла купа нікчем на її боці.

Ще гірше те, що сама її присутність демонструє: навіть жінки з її класу поводяться з чоловіками-трудящими зневажливо. Дивіться, як вона зверхньо заявляє, що Трамп не здатний виконувати обов’язки президента, і відкидає його прихильників як расистів, сексистів, гомофобів чи ксенофобів.

Грубий стиль спілкування Трампа відповідає іншій цінності "синіх комірців" - прямоті у висловлюваннях. "Прямота - це норма робітничого класу", - зазначає Лубрано. Як сказав йому один робітник: "Якщо у тебе якась проблема зі мною, прийди і скажи. Якщо хочеш, щоб щось було зроблене - прийди і скажи. Я не люблю людей, які грають у дволикість".

Прямі висловлювання вважаються такими, для чого потрібна чоловіча сміливість, - а не бути «повним слабаком і шматою», - наводить Ламон слова робітника-електрика. Авжеж, Трамп подобається таким людям. А незграбне зізнання Клінтон, що вона на публіці говорить одне, а приватно – інше? Це ж іще один доказ, що вона дволична брехуха.

Чоловіча гідність багато важить для чоловіків з робітничого класу, і вони не відчувають, що ця гідність у них є. Трамп обіцяє світ, вільний від політичної коректності, та повернення до попередньої епохи, де чоловіки були чоловіками, а жінки знали своє місце.

Це бажана ситуація для хлопців із середньою шкільною освітою, які могли б бути як мій свекор, якби народилися на 30 років раніше. Сьогодні вони почуваються лузерами – або почувалися, аж поки їм не трапився Трамп.

Чоловіча гідність багато важить для більшості чоловіків. Так само важить статус годувальника: багато хто все ще оцінює мужність за розміром зарплатні. А вона у білих представників робітничого класу скоротилася ще в 1970-ті, і зазнала нового важкого удару під час Великої Рецесії.

Зрозумійте: я хотіла б, щоб чоловіча мужність діяла інакше. Але більшість чоловіків, як і більшість жінок, намагаються втілити ті ідеї, з якими вони зростали. Для багатьох чоловіків-«синіх комірців» усе, що вони просять – це базова людська гідність (у її чоловічій версії). Трамп обіцяє її забезпечити.

А що пропонують демократи? Минулого тижня New York Times опублікувала статтю, в якій радила чоловікам із середньою освітою погоджуватися на роботу, яку пропонують некваліфікованим жінкам (т.зв. «рожеві комірці»). А тепер розкажіть комусь про нечутливість.

Чоловіки з еліт, як ви знаєте, чомусь не поспішають брати на себе традиційно жіночі посади. Рекомендувати таке білим чоловікам з робочого класу – це далі розпалювати класову ненависть.

Чи несправедливе те, що сталося з Клінтон? Звісно що так. Несправедливо, що її не вважали імовірним кандидатом, аж доки її кваліфікація на цю посаду не зросла настільки, що зненацька перетворилася на свою протилежність – через скоєні нею в минулому помилки.

Несправедливо, що Клінтон називають «огидною жінкою», тоді як у Трампі вбачають справжнього чоловіка. Несправедливо, що Клінтон так гарно виглядала на перших дебатах, бо обгорнула свої претензії на президентство у шлейф жіночності. А коли вона повернулася до атакуючого стилю, то це виглядало як правильна поведінка для кандидата в президенти, але неправильна для жінки.

Вибори показують, що сексизм укорінений глибше, ніж уявляла більшість. Але жінки тут не є одностайними: жінки-представниці БРК віддали Трампу на вражаючі 28% голосів більше, ніж Клінтон – 62% до 34%. Якби ці голоси розділилися навпіл, Клінтон би перемогла.

Клас перемагає стать, і клас керує американською політикою. Політичні діячі з обох партій – і особливо демократи, якщо вони збираються відвоювати назад свою більшість, повинні пам’ятати п’ять важливих пунктів.

Зрозумійте, що робочий клас – це середній клас, а не біднота.

Термінологія тут може збивати з пантелику. Коли прогресисти говорять про робітничий клас, вони зазвичай мають на увазі бідних. Але біднота, яка складає нижні 30% американських родин, дуже сильно відрізняється від американців, які перебувають посередині в буквальному сенсі: це 50% родин з середнім достатком, який становив 64 тисячі доларів на рік у 2008 році. Ось це і є справіжній «середній клас», і вони самі називають себе «середнім класом» або «робітничим класом».

«Річ, яка вище мого розуміння – це те, що демократи намагаються пропонувати політичні рішення (оплачувані лікарняні! Мінімальна зарплатня!), які нібито мають допомогти робітничому класу», - написав мені нещодавно друг. Кілька днів оплачуваної відпустки по хворобі не підтримають родину. Як і мінімальна зарплатня.

Люди з БРК не зацікавлені в роботі у МакДональдсі за 15 доларів на годину, а не за 9.50. Чого вони хочуть насправді, це те, що було в мого тестя: надійна, стабільна робота на повну ставку, яка забезпечує надійне життя на рівні середнього класу для 75% американців, у яких немає вищої освіти. Трамп обіцяє саме це. Я сумніваюся, що він виконає обіцянку, але він принаймні розуміє, що потрібно цим людям.

Усвідомте, що робочий клас відчуває злість до бідних

Пам’ятаєте, як президент Обама пропагував медичне страхування для мало забезпечених (Obamacare), вказуючи, що це забезпечило медичний догляд для 20 мільйонів осіб? Так це ж іще одна програма, яка обклала податками середній клас, щоб допомогти бідним, заявили представники БРК, і у деяких сенсах це виявилося правдою: бідні отримали медичне страхування, а деякі американці, які лише трохи заможніші, отримали зростання платежів за страховку.

Прогресисти звертають надмірну увагу на бідноту вже більше ніж століття. Це (у поєднанні з іншими факторами) призвело до появи соціальних програм для бідних. Програми для нужденних, які допомагають бідноті, але не включають середній клас, - це нижчі витрати держави та податкове навантаження, але це також рецепт для класового конфлікту.

Приклад: 28,3% бідних родин отримують субсидії на догляд за дитиною, яких фактично ніхто не пропонує для середнього класу. Через це моя невістка працювала на повну ставку у дитячому закладі, який надавав безкоштовний догляд бідним жінкам, і при цьому заробляла настільки мало, що цього заледве вистачало на плату за її власну дитину. Вона відчувала обурення, особливо тим фактом, що деякі з тих мам взагалі не працювала. Одна з них прийшла до дитсадка з запізненням, щоб забрати дитину, і мала з собою сумки з престижного магазину Macy’s. Моя невістка була червона від люті.

Джей. Ді. Венс у своїй відомій книзі «Елегія селюків» відображає це обурення. Бідні родини, як у матері Венса, живуть поруч із «стабільними» родинами, як у його біологічного батька. І в той час, як бідні впадають у відчай, залежність від наркотиків чи алкоголь, стабільні родини тримаються правильної дороги, як мій свекор та свекруха, які змогли купити власний будинок і відправили обох синів до коледжу. Щоб цього досягнути, вони жили в умовах суворої економії та самодисципліни.

Книга Венса суворо ставиться до його бідних родичів, що є типовим для «стабільних» родин, які зводили кінці з кінцями завдяки одній тільки силі волі. Це друге джерело обурення щодо бідних .

Інші книги, де описані ці явища: Hard Living on Clay Street (1972) та Working-Class Heroes (2003).

Розумійте, як класовий розподіл відображається в географії

Найкраща порада, яку я наразі бачила щодо демократів – це рекомендація хіпстерам переселитися до штату Айова. Класовий розподіл зараз є відображенням розподілу між міською та сільською територіями. На гігантських червоних долинах між тонкими блакитними узбережжями вражаюча кількість чоловіків з робочого класу сидять без роботи або мають інвалідність, що живить хвилю смертей від відчаю, яка набула форму опіоїдної епідемії.

Розлогі сільські території зникають, і за ними залишається слід страждання. Коли ви востаннє чули, щоб якийсь американський політик про це говорив? Ніколи.

Книга Дженніфер Шерман Those Who Work, Those Who Don’t (2009) добре розкриває це явище.

Якщо хочете тримати зв’язок із білими виборцями з робочого класу – ставте економіку на перше місце

«Білий робочий клас такий дурний. Хіба ж вони не розуміють, що республіканці просто використовують їх кожні чотири роки, а потім посилають подалі?» Я чула цей вислів у тій чи іншій варіації знову і знову, і з ним погоджується БРК – ось чому вони відкинули республіканський істеблішмент у цьому році. Але для них демократи не є чимось кращим.

Обидві партії підтримували договори про вільну торгівлю, бо це забезпечувало зростання ВВП, і не зважали на «блакитних комірців», які втратили робочі місця, бо вони пішли до Мексики чи В’єтнаму. Це саме ті виборці з критично важливих для перемоги штатів Огайо, Мічиган та Пенсильванія, які так довго ігнорувалися демократами. Я перепрошую, то хто тут дурний?

Ключова теза тут така: угоди про вільну торгівлю значно витратніші, ніж їх розглядали, бо частиною пов’язаних із ним витрат слід вважати створення робочих місць та навчальних програм для безробітних.

На глибшому рівні обидві партії повинні створити економічну програму, яка забезпечить робочі місця для середнього класу. У республіканців така програма є: спустити з ланцюга американський бізнес. А демократи? Вони залишаються в полоні нав’язливих культурних ідей.

Я повністю розумію важливість окремих туалетів для трансгендерних осіб, але я також розумію, чому нав’язливе бажання прогресистів ставити на перше місце культурні проблеми викликає лють у багатьох американців, для кого головні питання, що їх хвилюють, пов’язані з економікою.

У минулі часи, коли «сині комірці» стало підтримували демократів (1930-1970) гарні робочі місця були в центрі порядку денного прогресистів. Сучасна інформаційна політика має йти шляхом Німеччини. (Хочеш справді якісні ножиці? Купи німецькі).

Слід забезпечити потужне фінансування місцевих коледжів, поєднаних із місцевим бізнесом, для навчання робітників новим фахам, потрібним для отримання високооплачуваних робочих місць в новій економіці. Клінтон згадувала про це, поруч із шістьмастами тисяч інших політичних пропозицій. Акценту на цьому питанні вона не робила.

Уникайте спокуси списати обурення «синіх комірців» на расизм

Економічне невдоволення живило расову неприязнь, що у певних прихильниках Трампа (і в самого Трампа) зрештою виливається у відкритий расизм. Однак списати обурення білого робітничого класу лише на расизм - це інтелектуальне самозаспокоєння, і воно є небезпечним.

Національні дебати щодо політики живлять класову напругу сьогодні точно так само, як вони це робили в 1970-ті, коли студенти називали полісменів "свинями". Це рецепт класового конфлікту.

Працювати поліцейським - це один із небагатьох гарних фахів, який відкритий для американців без вищої освіти. Поліцейські отримують гарну зарплату, чудовий соціальний пакет, і їх поважають у своїх громадах. А коли еліти заявляють, що поліцейські - це расисти, - то це є промовистим прикладом того, як в суспільстві, де більше не прийнятні образи, засновані на ознаках раси чи статі, класові образи все ще є нормою.

Я не захищаю поліцію, яка убиває громадян за продаж цигарок. Але нинішня демонізація поліції не бере до уваги складність завдання із припинення насильницьких дій поліції щодо громад з іншим кольором шкіри.

Поліцейський мусить ухвалювати негайні рішення у ситуаціях, що загрожують життю. Мені цього не доводиться робити. А якби довелося, то я могла б теж діяти неправильно.

Говорити про це - настільки непопулярно, що я ризикую стати парією серед моїх друзів, які проживають на "демократичному" узбережжі США. Але зараз найбільший ризик для мене та інших американців - це відсутність розуміння класових розбіжностей. Якщо ми не зробимо кроків на подолання розриву між класами на той час, коли Трамп виявиться неспроможним повернути сталеливарну промисловість у Янгстаун, штат Огайо, наслідки цього можуть виявитися небезпечними.

У 2010 році, під час подорожі для представлення моєї книги Reshaping the Work-Family Debate, я говорила про все це у Гарвардській школі Кеннеді. Жінка, яка вела виступи, одна з чільних діячів Демократичної партії, вподобала мою промову: "Ви кажете саме те, до чого мали б дослухатися демократи", - зауважила вона. - Але вони ніколи не слухають". Сподіваюся, зараз вони почують.

клінтон сша суспільство вибори трамп