Українська література про міграцію і заробітчан. Огляд від Пиркало

Від початку двадцятого століття українську літературу творили у всіх куточках світу. Хвилі еміграції українських письменників виникали після Жовтневого перевороту 1917 року, що передував війні з Росією, а також після Другої Світової Війни та за доби Брежнєвського застою. Здіймала ці хвилі загроза їхньому життю і свободі.

Нині літератори залишають Україну не заради порятунку від смерті, а у пошуках кращого життя та самореалізації – як і багато їхніх персонажів. Проживаючи у країні, що стала батьківщиною для мільйонів трудових мігрантів, автори українського походження й самі приділяють дедалі більше уваги темі міграції. За радянських часів вільнодумні книжки друкували на Заході, а тоді завозили до України контрабандою.

Сьогодні усе виглядає зовсім інакше – емігрантам доводиться докладати зусиль, щоб отримати українські книжки з України (адже, попри розгалужену піратську мережу в інтернеті, система поширення електронних книжок досі не почала функціонувати на належному рівні).

Завдяки частим подорожам і соціальним мережам сучасні письменники-емігранти мають змогу безпосередньо спілкуватись з читачами. Вони можуть писати книжки у Лондоні чи у Львові, працювати з головними видавництвами України і продавати свої твори у українських книгарнях для українських читачів. Письменники-емігранти давно вже не ізольовані від сучасної мейнстрімної літератури, а навпаки - перебувають у тому ж самому дискурсі.

Щороку новий україномовний твір отримує премію Книга року Бі-Бі-Сі (Книга року BBC), а автор – грошову винагороду в еквіваленті 1000 британських фунтів у гривнях. З 2012 року, коли партнером конкурсу стала Культурна програма ЄБРР, список премії розширили та включили дитячі книжки, написані українською мовою.

За попередні роки до коротких та довгих списків конкурсу потрапляли книжки найбільш видатних сучасних письменників-емігрантів, троє з яких стали лауреатами премії: Володимир Діброва (Гарвард), Ярослав Мельник (Вільнюс) та Василь Махно (Нью-Йорк). Імена всіх трьох переможців були добре відомими в Україні ще до їхньої еміграції – відповідно як прозаїка і драматурга, як літературного критика та як поета. Діброва і Махно, викладачі університетів, змінили країну проживання через роботу, Мельник – через кохання.

Василь Махно здобув премію 2015-го за свою першу збірку оповідань "Дім у Бейтінг Голлов". Історії його персонажів розпочинаються у Чорткові після Другої Світової й тривають до наших днів. Наскрізною темою практично кожного оповідання є міграція.

Фото Василя Махна (публікується з дозволу Остапа Кіна)

Перша історія переносить нас до Бейтінг Голлов, приморського містечка поблизу Нью-Йорка, де збіднілий український інтелектуал намагається звити гніздечко зі своєю дівчиною, значно від нього молодшою. Герой перебуває в полоні історичних драм, спогадів і депресивного виснаження. Персонажем іншого оповідання є заробітчанин, котрий намагається укласти фіктивний шлюб, аби залишитись у США, не порушуючи законів країни.

Та найбільш вражаюча історія присвячена мігрантові, який так і не став мігрантом. Герой оповідання "Капелюх, дактилі, сливи", єврейський торговець рибою, прагне поїхати з Чорткова до Америки, де живуть його брати, та, зрештою, не може отримати візу, аби перетнути кордон США. А оскільки відбувається це в останні дні напередодні радянського вторгнення, стає зрозумілим, що острова Елліс він так ніколи й не дістанеться. Частина оповідання присвячена попереднім поколінням, котрі залишали Чортків:

«І розчинилися євреї серед вуличної торгівлі, і передавали одне одному тепле, як куряче яйце, слово Тори, щоби не забути про себе. І розпорошилися поляки від чиказьких боєнь Іллінойсу до копалень і ферм Пенсільванії, тримаючи під язиком оплатки, щоби пам’ятати себе. І розійшлися українці серед вулиць чужих міст, схиляючи голови під час читання Євангелії, щоби не згубити себе. І якщо були вони з Чорткова, то хоч єврей, хоч українець, а хоч поляк, – знаходили у своїх мовах такі слова, щоби згадати порох тої землі і того міста».

Василь Махно, Дім у Бейтінг Голлов (Львів, 2015)

Тема міграції як до України, так і за її межі, звучить і в творі "Понаїхали" Артема Чапая, журналіста й письменника з Києва. Його головний герой спершу з'являється в образі скінхеда, котрий "захищає" своє місто від арабів, афганців та африканців. Але хлопець залишає банду, коли дізнається, що їхній ватажок отримує відкати від місцевих конкурентів, котрі намагаються знищити бізнес приїжджих підприємців.

Історія завершується тим, що герой, опинившись у Москві, тепер уже сам в ролі заробітчанина, стає жертвою нападу російських скінхедів, котрим здалось підозрілим його надто темне волосся.

Книга Чапая є, мабуть, найповнішим дослідженням теми міграції у сучасній літературі.

Обкладинка книги Артема Чапая Понаїхали (Київ, 2015)

Ще одним яскравим нещодавнім відкриттям став роман львівської письменниці Наталки Сняданко "Фрау Мюллер не налаштована платити більше", що увійшов до короткого списку премії BBC 2013 року. У центрі сюжету – романтичні стосунки між двома емігрантками з України, котрі переїхали в Берлін.

Імігруючи до іншої країни, людина приймає нову мову, культуру та ідентичність. Аналогічні зміни відбуваються і з творчістю – так, завдяки міграції в українській літературі з'явилась не лише нова тема, але й іншомовні автори (хоча можна, безумовно, сперечатися щодо їхньої приналежності до української літератури). До прикладу, серед таких письменників є людина, котра не має українського походження і не пише українською – шотландський дослідник, письменник і перекладач Вільям Блекер.

Після багаторічної роботи з аналізу та перекладу сучасних українських творів та спілкування з вихідцями з України Блекер написав п'єсу "Кляті заробітчани" (Bloody East Europeans), прем'єра якої відбулась 2015 року на Единбурзькому фестивалі у виконанні аматорської трупи лондонського Молодого театру (переважно на його сцені грають ті ж таки мігранти з України). Вистава складається з історій, що стали типовими для багатьох заробітчан – в них ідеться про пошуки себе й засобів на прожиття, примусову працю, інтимні послуги та поширені етнічні стереотипи.

Британська письменниця українського походження Марина Левицька навряд чи потребує представлення. В романі "Коротка історія тракторів по-українськи" авторка пише як про переселенців повоєнних часів, так і про новоприбулих мігрантів. Її героїня на ім'я Валентина – білявка зі штучними грудьми, котра виходить заміж за літнього батька оповідачки Наді – стала персонажем, що підкорив багатьох британських видавців, проте не допоміг Левицькій порозумітись з українськими. Її другий роман "Два фургони", що також торкається теми міграції, з'явився в українських книгарнях (у моєму перекладі) ще задовго до того, як видавці дізнались про існування першого роману.

Коротка історія тракторів по-українськи, Марина Левицька: англомовне та україномовне видання

Можливо, у найближчій перспективі в українській літературі з'являтимуться й нові аспекти теми міграції, пов'язані з наслідками анексії Кримського півострова та війни на Донбасі – зокрема, з ситуацією понад мільйона внутрішньо переміщених осіб, котрі опинились далеко від дому, розсіяні по всій країні. Їхнє тяжке становище вже озвучене, можливо, найталановитішим голосом сучасної української поезії – Сергієм Жаданом, котрий народився на Донбасі й виріс у Харкові. Безперечно, з часом цій темі будуть присвячені й більш масштабні твори, написані, можливо, не лише українською, а й російською та кримськотатарською мовами.

література книги рецензія міграція