Передача на фронт. Десантура спокійна наче будує хату: вдосконалили оборону, вибили побільше зброї

Візок з «Ашану» скрипить і важко вписується в повороти. Друга ходка. Літна касирка видає решту і зі знанням справи запитує: «На армію?» Киваю. Настрій відверто паршивий. Все є. Є оптові бази де з радістю відпустять харчі набагато дешевше. Є торговці з ринку, які готові допомогти. Але – пізній вечір понеділка – ринки вихідні. А в Зоні АТО сидить голодна частина, яка щойно вирвалася з оточення. Хлопці чекати не можуть – відправляємося терміново. Головна фішка Фонду Діани Макарової – оперативність.

Нація воює.

Від Києва до Харкова 478 км. Від Харкова до Старобільська ще 238 км. Проскочити це шлях нам бажано уночі – чим більше часу ми відіграємо у дороги, тим більше його буде ТАМ. Не до жартів – з Зони АТО не бажано виїздити уночі. Статися може будь-що, від засідки ворога, до непорозуміння зі своїми. Війна красива тільки у кіно.

Ідемо важко. В багажнику машини і в причепі більше тонни вантажу – форма, черевики, харчі, бензопила, деяке приладдя дуже потрібне ремонтникам, водіям та радистам в ЗАТО.

Дівчата з Фонду дбайливо зібрали все це, запакували, склали в машину. Трохи раніше прості люди – слюсарі, учительки, підприємці, селяни, тощо, дізналися про існування Фонду Діани Макарової і надіслали або принесли те, що потрібно на передовій воякам. Або – перелічили гроші аби волонтери з Фонду закупили все це самі. Допомагає чимало людей. Неабияк рятує українська діаспора – деякі позиції в Україні знайти майже неможливо. Нація воює.

Машина постійно перешиковується по смугах, об’їздить зони ремонтних робіт. Трасу розширюють – з двосмугової роблять чотирьохсмугову. Ще рік тому прямуючи на Харків тихо цідив крізь зуби лайку – 22 роки країні, а два найбільших міста поєднує шлях на одну смугу – як між райцентрами. Навіть ЄВРО-2012 не змінило ситуації. Аж от, усунули Януковича… Душу гріє думка – «значить, не даремно».

Харкова дістаємося зранку. Все за класикою – затори і водії для яких НЕ уступити дорогу це не грубіянство, а форма героїзму. Екстремальне водіння – фішка центру Слобожанщини.

Проминаємо Чугуїв. І починається.

Очевидно, гарні дороги ми побачимо у власні країні ще не скоро. Але Луганщина якістю дорожнього покриття відрізняється навіть на тлі всієї України. Ями, бугри, тріщини. Згадується анекдот «Дорогу будує японська компанія «Тояма токанава». Ні, справа не у війні. Очевидно, в попередні роки дорогу лише косметично латали, але не ремонтували всерйоз. При чому – дуже давно.

Та не тільки через якість доріг швидкість нашого руху різко падає. Починаються блок-пости.

На першому блок посту лише запитали хто і куди їдемо

Процедура стандартна.

- Ваші документи? Що везете?

- Волонтери.

Пересвідчившись в характері вантажу вартові махають рукою – їжджайте. Лише один боєць сором’язливо просить: «Ви як назад їхати будете. Тої… Якщо черевики 42-го розміру залишаться… Можна у вас попросити?»

Вже коли ми поверталися, на блок-постові хлопці запросили нас попити чаю, пропонували поїсти. Тиснули руки і дякували: «Якби не ви, нам би тут гаплик. На вас, волонтерах, оце все й тримається». Але це – потім. Зараз все проходить швидко і без зазіхань на вантаж.

Всі розуміють – там ми потрібніші.

Чують того, хто просить.

Розташування частини помічаємо не зразу – спершу долаємо складний серпантин ґрунтовки та трохи прямуємо лугом. Аж от. Саморобний шлагбаум і вартові з автоматами. Зупиняємося. Називаємо до кого ми і з якою метою. Ще одного автоматника помічаю збоку у траві. Все правильно. Хто ми – вони не знають. Поки не прийдуть офіцери з якими ми контачимо безпосередньо – наш статус вельми непевний.

Чекаємо недовго. Наші знайомці приходять і звітують до штабу про наше прибуття. З рації лунає «добро». Поїхали.

Починається те, заради чого ми сюди приїхали – роздача слонів. Форму та білизну відкладаємо – вони підуть на роту, що найбільш постраждала від обстрілу «Градами» та «Смерчами». Там згоріло геть чисто все, деякі хлопці вишли з оточення у драних штанях та в броніку на голе тіло. Коли куртка починає горіти – її скидають.

«Підставили нас, - сумно ремствує сержант-десантник. – Вийшли з оточення впорядженно, але наказали повернутися аби прикрити відступ танків. Повернулися – виявилося, що танки вже дали драла.

І тут – «Гради». Сухорлявий майор розтлумачує: «Без авіації боротися з «Градами» – лише розвідгрупами. У відповідь бити марно, вони пальнуть – і тікати. А от якщо їхнє охранєніє навіть засіче розвідгрупу – відміняють висування… Але в розвідників дуже шкідлива робота. Ну і якщо з Росії шмалять…» Не заперечиш. До кордону – дрючком кинути.

На місці.

Переноску – радистам. Інструмент – ремонтникам. Харчі розподіляємо по підрозділах за принципом «всім порівну».

Худорлявий боєць з роти хімзахисту благає дати спальний мішок – мерзнуть. Даємо. «Дивися, там хімії більше ніж ти знаєш» - сміються йому у слід десантники. Але самі не відмовляються – спальники гарні і теплі.

Обов’язкова серія – вдягаємо погорілу роту. Хлопці міряють куртки, черевики, брюки. Дякують. Треба зауважити – забирають не все, що ми привезли. Одяг не за розміром лишається у нас – знадобиться комусь іншому. Від шкарпеток відмовляються також, мовляв, з нами вже поділилися, у нас є. А от термобілизні хлопці радіють і не приховують. До речі Луганщина зустріла нас холодно, виїжджаючи з Києва я всерйоз сумнівався чи брати куртку – на дворі сонечко сяяло. На сході шкодував, що не захопив светр.

Записую побажання підрозділів, попереджаю, що виконаємо не все, але чим зможемо - допоможемо. Просять переважно приладдя – тепловізори, біноклі, інструмент. Мастило для зброї – з холодами прийшла сирість. На автомати хлопці вдягають пластикові ковпачки – аби не іржавіли іскрогасники.

Ще одна проблема – спальні мішки, сплять хлопці по-похідному, на землі, на хвойному лапнику. Тихо лаюся. До Харкова – дві з половиною сотні кілометрів. На ринку «Барабашово» спальник можна найти за ціною до 300 грн, а якщо брати оптом, дадуть значні знижки. Закупити, привезти… Але тил Міністерства оборони живе все ще в глибокому совку – там все мусить бути чітко за інструкціями. Хлопців що мерзнуть, інструкції не передбачають.

Не можна сказати, що Міноборони не дає взагалі нічого. Наприклад, перед самим нашим приїздом хлопців забезпечили пічками для куховарства, худо-гірко налагодили харчування. Потихеньку надають запчастини для машин. Але очевидно – цього недостатньо.

Ще Фрідріх ІІ казав, що бойовий дух солдата прямо пропорційний наповненості його шлунка. Додамо – температурі в якій він спить, забезпеченості радіозв’язком, транспортом, запчастинами, розхідними матеріалами, тощо й тощо. Держава явно не встигає за потребами армії.

Що не робить держава – робимо ми. Нарікати не час – війна.

Речі роздали. Харчі розподілили – нам дякують, харчування їм ніби налагодили, але привезені нами продукти також потрібні – на холоді і в стані стресу їсти хочеться добряче.

Побажання записали. Маємо трохи часу і балакаємо з хлопцями за життя. Хлопці гарно відгукуються про нового командира бригади. І несподівано.

Перемир’я потрібне

- На чотири години – дим!

Озираюся. Так і є. Хмарка – явно від вибуху.

- Що, перемир’я?

- Ага. Калібром від 120 мм і більше.

З теми перемир’я хлопці не глузують. Настрій у всіх – як у боксера перед важкою дуже жорстокою бійкою. «Якщо піде повноцінна рубка з Росією, все буде дуже серйозно. Часу би виграти. Вдосконалили оборону, вибили побільше зброї… Стільки пацанів можна зберегти!..» - розмірковує капітан-десантник.

Проте занепадницьких настоїв ні в кого не помітно. Хлопці такі спокійні, немов перекопують город, або будують хату. Ніяк не можу позбутися відчуття, що перебуваю в гарячому цехові металургійного заводу, - люди навколо мене знають, що робота у них небезпечна і ризикована, але вони її роблять. Неспішно і діловито.

"Наші" серед населення: 50/50

- Ми навіть гаряче тут їли, - заспокоює мене сержант-десантник. – Місцеві, ті що за Україну нам привозять.

- Багато таких?

- Та, як сказати?.. Фіфті-фіфті. У нас на попередніх позиціях був дід який доказував нам, що це ми самі себе «Градом» обстрілюємо. А інші підходять, розпитують що треба, привозять. Благають не кидати їх.

Хочете побачити справжніх патріотів України – їдьте на Донбас. Легко хизуватися патріотизмом розслабляючись у кав’ярні Львова чи Києва. А тут… Фантазії бракує аби уявити, що робиться в душі луганського селянина, який знає, що половина села симпатизує Росії, що все його майно – ця хата, яка дуже легко може згоріти, що від терористів з ЛНР милості не буде, якому, чорт забирай, нема куди тікати. Але він вивішує на хату прапор України. Далеко не жируючи сам, він допомагає українським солдатам. Йому так треба.

Біля села – траншеї, окопи, стрілецькі позиції, викладені мішками та бетонними блоками. Тут готувалися до оборони. Нещодавно тут панували терористи, але їх вибили за літнього наступу. Слідів гарі непомітно. Певно – воячки втекли без бою.

Села нам трапляються все більше, небагаті. На думку спадає, що Луганщина – базовий регіон Партії Регіонів і що саме сюди уряд щороку виділяв неабиякі дотації. А тут навіть дороги… і мабуть роками людям втокмачували що в їхніх бідах винний Київ та бандерівці з Західної. Їм втокмачували, а Київ в той самий час… А по той бік кордону…

Техніку відразу і не помітиш

Магазин зачинений. Поруч жінки женуть корів – запитуємо, чи працює він взагалі? Відповідають українською. Суржиком, звісно, але… Селяни небагатослівні. Ми – чужі, чого від нас чекати не до кінця зрозуміло. У всіх в очах напружене питання – з чим ти до мене прийшов? Захистиш чи покинеш?

Рубіжне зустрічає незвичною тишею. Ловлю себе на думці, що в селі у родичів на Кіровоградщині не буває так тихо, як тут зараз. Напруга розлита в повітрі і відчувається пальцями як дуже-дуже тонка ефірна тканина.

Знайома, з якою балакаємо, сумно ремствує: «Я так втомилася від всього цього. Живу у подруги кілька місяців, і перед нею незручно, і за квартиру душа болить». Дівчина жила у Станиці Луганській. В кілометрі від її помешкання блок-пост Національної гвардії, а трохи далі – «апалчєнцев».

Звертаю увагу – місцеві говорять і про українських солдат і про терористів з однаковою повагою. Зрозуміло. Ніколи не відаєш чим дихає твій співбесідник. Невідомо чий прапор майорітиме завтра над міськрадою.

Великі історичні події вирують поруч, і пересічні люди зі своїми маленькими трагедіями їм не цікаві. А люди виживають. «Знаєш, я не можу так більше. Якщо за місяць нічого не поміняється – поїду я до дому. Якось воно буде». На запитання як батьки її чоловіка, відповідає – нормально. І саркастично додає: «Для них це уже нормально».

Батьки чоловіка – у Луганську, в приватному секторі на околиці. Електрики нема. За водою бігають на стару водокачку. Люди в місті шукають пориви труб – аби набирати воду. Періодично обстрілюють. Дякувати Богу – зараз припинили.

На блок-постові стоять хлопці – маже підлітки. Камуфляж явно з чужого плеча. Кросівки.

- Хлопці у вас який розмір взуття?

Ті спантеличені. Сенсу питання вони не розуміють. Повторюємо.

Подарованим берцям хлопець не те що радіє… Він вражений і явно сам не вірить своєму щастю. Та часу на спілкування немає, мусимо вертатися до Києва. Попереду далекий шлях.

фронт війна волонтери