Львівське море Андрія Куркова. Рецензія

Український переклад нового роману Андрія Куркова «Львівська гастроль Джимі Хендрікса» (або й російський оригінал) не був у 2012 році відзначений ані якимись преміями, ні зливою рецензій – і це несправедливо. На моє суб’єктивне враження, цей факт компенсується непоганим читацьким попитом на книжку, що, мабуть, цілком вдовольнить її автора.

А звернути увагу на «Львівську гастроль» таки варто. Й передовсім через сюжетні знахідки Куркова, на тлі яких інші якості книжки, правду кажучи, блякнуть. Ці знахідки великою мірою стосуються міфології Львова, тексту міста, проте в дещо інший спосіб, ніж ми звикли в актуальній українській літературі. Не знаю, кого як, а мене потішило, що в романі з львівським сюжетом нарешті немає мовно-етнічної боротьби й порахунків за місто, немає отого безальтернативного набору стереотипів, що залізним колом стискають значно ширший і багатозначніший урбаністичний організм.

Андрій Курков погрався з іншими речами. От, приміром, хіба тема львівських «доріг» чимось гірша за львівські історико-політичні нюанси? А ще й буде непогано зрозуміла мешканцям інших наших міст!

Курков знайшов дорожньому питанню несподіване вирішення – один із героїв книжки вирішив використати нерівну вбиту львівську бруківку із лікувально-бізнесовою метою. Він ночами возить нею в своїй машині на повній швидкості людей із камінням у нирках. «Масаж» такими вібраціями призводить до того, що каміння за одну-дві ночі виходить із сечею. Як кажуть, «не намагайтеся повторити…».

Або специфічна львівська метафізика. У «Львівській гастролі» вона знаходить більш, ніж багате втілення. Хоч би й туга геть сухопутного міста за водою. У Куркова вона дуже специфічно «лікується»: в окремих місцях уночі раптом починає з’являтися морський запах і морський шум, від яких людям чомусь стає погано, а в повітрі кружляють чайки, іноді навіть нападають на перехожих.

Це «Львівське море» стає справжньою проблемою та центральною детективною інтригою, розкриттям якої займається цілий «загін» головних героїв. А ще воно є однією з досить численних точок, у яких «Львівська гастроль» текстово перетинається з гучною й уже рецензованою на «Текстах» книжкою Юрія Винничука «Танґо смерті» (згадайте бодай епізоди, де такі самі дивні запахи й звуки виникають у Львівській бібліотеці).

Винничук тут, зрештою, фігурує не лише як матеріал для елегантної літературної алюзії, натяку. Він виходить на сторінки книжки Андрія Куркова й власною персоною, під власним іменем, у ролі одного з ключових персонажів. Так само, як і Курков у Винничука. Треба сказати, Юрій Винничук вийшов вельми переконливий.

Іще один дотепний «міфологічний» сюжетний хід книжки «Львівська гастроль Джимі Хендрікса» - дружба вже підтоптаного хіпі та колишнього кагебіста, капітана Рябцева. Автор у такий спосіб актуалізує не надто осмислене українським суспільством питання оцінки пізньорадянського режиму та людей, які активніше за інших із ним співпрацювали.

Хіпі Алік спочатку відштовхує Рябцева, в котрому впізнає того капітана, що колись, у часи боротьби з неформалами, був його особистим «куратором», але між антагоністами зрештою виникає людський контакт.

Правда, треба уточнити: за Курковим, непроголошуваною й неодмінною умовою такого зближення стає негучне й непоказне, але все-таки каяття Рябцева. Понад те, з’ясовується, що Рябцев таємно співчував принаймні естетичним смакам Аліка – ховав для того, щоб віддати йому в майбутньому, платівки з-за кордону, конфісковані КГБ.

А ще саме такі «кагебісти-дисиденти» організували таємне перевезення до Львова кисті руки Джимі Хендрікса. Відтоді на місці її поховання щороку збираються старі хіпі з різних міст і країн…

Звичайно, такі повороти сюжетів роблять книжку Андрія Куркова досить захоплюючою, тут навіть не страшно вжити такий штамп, як «читається на одному подиху». Читається з задоволенням.

Є, однак, у книжці й менш цікаві «міфологеми», як-от постійні й не те, щоб дуже яскраві, описи львівських дощів, сидіння в кав’ярнях, готування й пиття кави. Не назвеш «Львівську гастроль» і текстом супер-вишуканим із точки зору стилістики. Він рівний, але без вибухів і осяянь – естет навряд чи схоче повертатися до нього вдруге. Правда, щоб перевірити цю тезу, книжку треба щонайменш прочитати вперше.

Андрій Курков

«Львівська гастроль Джимі Хендрікса»

Уривок

Коли Алік підійшов до зачиненої брами Личаківського

цвинтаря, з-під дерев, що ростуть поблизу, виступили душ

десять. Вийшли неспішно, обступили його, він якраз

діставав із кишені ключ від брамного замка.

Ключ уже шмигнув у щілину до поворотного механіз-

му, коли за спинами присутніх, різонувши слух, пролунали

«непарні» кроки. Алік теж озирнувся і побачив двометро-

вого, трохи сутулого чоловіка. Його довге русяве волосся

мовби говорило: «Я — свій».

— Labas vakaras! — неголосно мовив він.

— Аудрюс?! — здивувався вголос Алік, провівши по

мовцеві очима і зупинивши погляд на його гостроносих

і тонкопідошовних туфлях. — Потягом?

— Так, через Київ, — кивнув той.

Люди, що завмерли на хвилинку, ожили, почали підхо-

дити до Аудрюса, обійматись. Алік обійняв його останнім.

— Давно тебе не було, — сказав.

Потім обернувся до воріт, провернув ключ, і сталева

дуга висячого замка вискочила з паза.

По цвинтарю йшли мовчки. Піднявшись на пагорб,

спинилися, огляділись. Алік заклично махнув рукою і повів

інших за собою вслід між могил і огорож. Спинився біля

залізного хреста, який ніби спеціально сховався від сто-

ронніх поховань за стовбуром старого дерева і двома ку-

щами, що розрослись. Огорожі тут не було. Довговолоса

немолода компанія стовпилася навколо непримітної мо-

гилки. На іржавій табличці, привареній до самої хресто-

вини, неможливо було прочитати ні імені, ні прізвища

покійного. Один із тих, що прийшли, опустився навпочіп-

ки перед хрестом, уткнувся колінами в край могильного

насипу й дістав із кишені куртки пакетик. Розгорнув. Ви-

клав на все ще зелену траву бляшанку з білою фарбою.

У руках з’явився пензлик.

Тверда рука вивела на табличці білими масними літе-

рами: «Jimy Hendrix 1942–1970».

У безвітряній тиші цвинтаря раптом хруснула гілка.

Десь зовсім поряд. Алік напружився вслухаючись. Інші

затамували подих.

Хрускіт повторився. Почулися трохи метушливі кроки

людини. Зашаруділо жалібно опале листя під її ногами.

«Сторож?!» — подумав Алік.

Тією ж дорогою, між могилами й огорожами, до них

наближався невисокий, не довговолосий чоловік у кепці.

Звичайний чужий. Ті, що зібралися біля могили, дивились

на його наближення байдуже. Цікавість — доля юних,

а присутнім було вже за п’ятдесят.

— Прошу вибачити за вторгнення, — виразно, як те-

ледиктор, мовив незваний гість, зупинившись для розмо-

ви на ввічливій відстані. — Я давно хотів... Хотів погово-

рити...

— Говоріть, — спокійним голосом дозволив йому Алік.

— Ви мене не впізнаєте? — запитав чоловік і зняв із

голови кепку.

Обличчя прибульця, незважаючи на нічний час, було

достатньо освітлене неповноправним, урізаним місяцем.

Проте обличчя це, хоч і освітлене, ні про що Аліку не го-

ворило. Звичайне обличчя, яких світ наштампував мільяр-

ди: вуха, ніс, очі, усе немов за єдиним ДСТУ, без браку,

без щербинки, що запам’ятовується або впадає у вічі.

Алік заперечливо хитнув головою.

— Ну як же, — голос короткостриженого наповнився

образою. — Ми були близькі. Проти вашої волі, звичайно.

Я — капітан КДБ Рябцев.

— Ой, — вирвалося в Аліка, і він примружився, все ще

дивлячись в обличчя несподіваному співрозмовникові. —

А тут що ви робите, капітане? Ви тепер, мабуть, капітан у

відставці?

— Капітан запасу, — поправив Аліка Рябцев. — Хоча

це те ж саме... Я вибачитися хотів... І дещо сказати.

— Ну, вибачайтеся! — знизав плечима Алік. — Тільки

швидше. Ми ж тут не вас послухати зібрались, — і він

кивнув на залізний хрест зі свіжим білим написом.

Капітан надів кепку, кашлянув, немовби прочищаючи

горло.

— Взагалі, вибачте, хлопці! Й мене, і Мезенцева. Я не-

щодавно його поховав... рак сечового міхура... Він теж за

вас відповідав...

— Ми його мусимо слухати? — невдоволеним голосом

запитав Пензель, великий довговолосий і бородатий чолов’яга

у шкіряній куртці, більше схожий на байкера, ніж на хіпі.

— Ну, хвилинку послухаємо, — видихнув Алік. — Ну ж

бо, капітане, лаконічніше висловлюйтеся! Хлопці втрача-

ють терпіння і час!

— Якщо коротше, — Рябцев заговорив тихіше і менш

виразно, — то спочатку вам від мене спасибі за те, що

тридцять п’ять років тому познайомили мене з Джимі!

Джимі Хендрікс перевернув мені життя. Я через нього

втратив інтерес до кар’єри. Тому я капітан, а не полков-

ник... І саме тому ми з хлопцями 1978-го дістали для вас

частинку його тіла, його кисть. Щоб була у Джимі своя

могила й тут, у Львові, і щоб вам було куди ходити, окрім

Святого саду.

— Що?! — Очі Аліка округлилися. — Та його кисть

привезли хлопці з Прибалтики, а їм допомогла литовська

діаспора у Штатах! Скажи, Аудрюсе! — Алік обернувся до

найвищого з присутніх. — Пам’ятаєш?

— Так, — кивнув Аудрюс. — Пам’ятаю цих хлопців.

Йонас, Кястутіс, Рамунас...

— Звичайно, вам передали кисть вони, а їм із Штатів її

передали наші люди, — капітан Рябцев знову виголошував

слова твердо і по-військовому чітко, як виголошують прав-

ду або наказ. — Москва про це не знала. Це ми з покійним

Мезенцевим тут, у Львові, придумали спецоперацію

в Штатах із часткової нелегальної ексгумації його тіла.

Сплатила Москва, але якби вони знали всю правду, я б

зараз із вами не розмовляв...

Хтось із тих, що слухали, дуже важко зітхнув. Капітан

пошукав очима того, що зітхнув, витримав паузу.

— Це я розповідаю для того, щоб ви не тримали на нас

зла. Ми не були тупими бульдогами. Я вам хоч зараз можу

біографію Джимі Хендрікса по роках розповісти, можу

слова його пісень в оригіналі по пам’яті прочитати. Спі-

вати не можу, вибачте! У моїх батьків не було грошей ні

на піаніно, ні на гітару. В дитинстві у мене був тільки один

музичний інструмент — свищик! Я ще радий, що не став

міліціонером!

— Я тебе згадав, — мовив Алік задумливо. — Якщо те,

що ти кажеш, правда, то нам доведеться знайти стіл, за який

ми всі, — він обвів рукою присутніх, — можемо всістись.

І нам доведеться випити і згадати минуле детальніше.

— Все, що я сказав, — правда, — мовив капітан Ряб-

цев. — Мені немає сенсу вас обманювати. Я не на службі.

Вже п’ятнадцять років, як не на службі.

Алік подивився собі під ноги, помовчав. Перевів по-

гляд на хрест зі свіжим білим написом.

— Джимі, ти чуєш? — сказав він, звертаючись до хрес-

та. — В наші з тобою стосунки знов уклинились органи. Але

ми не переглядатимемо наші з тобою стосунки. Ми тебе не

зрадили ні до 18 вересня 1970 року, ні потім. І не було тако-

го року, щоб ми тут не зібрались і не обновили твою могилу.

Навіть тоді, коли нам дуже хотіли перешкодити!

Десь недалеко, голосно завиваючи, промчала «швидка

допомога». Сирена поступово затихла.

— Ну що, хлопці? — заклично мовив Алік. — Я почну!

Він дістав із кишені конвалютку з люміналом, узяв пі-

гулку, присів до могили, опустив білу пігулку на землю і,

почекавши хвилинку, втиснув її вказівним пальцем усере-

дину, під коріння трави.

— Спи спокійно, — прошепотів і звівся на ноги.

Капітан зробив крок назад, мовби не хотів заважати.

Але залишився стояти нерухомо, спостерігаючи за тим, що

відбувається.

Біля могили присів інший літній хіпі, на його долоні —

заготовлена пігулка снодійного. Ритуал повторився. На-

ступним до могили навпочіпки присів Аудрюс. Зашепотів

щось литовською. Потім теж втиснув вказівним пальцем

у землю могильного горбика білу пігулку.

Небо над Личаківським цвинтарем потемніло. Закапав

по ще не опалому листю дерев і кущів дощик. Зашелесті-

ло листя, зашепотіло, навіваючи відчуття небезпеки, що

причаїлася.

Алік кинув погляд угору.

— Усе, як рік тому, — мовив він. — Пора...

Вони вирушили назад, до виходу, спускаючись із пагор-

ба, обходячи могилки й огорожі, склепи і пам’ятники.

У потилицю Аліку дихав Льоня.

— Море хвилюється раз, — зашепотів він раптом, і його

тепле дихання торкнулося вух Аліка. — Море хвилюється

два, море хвилюється три, в щасливій фігурі замри!

Очі Аліка вихопили з темряви велике розп’яття на

кам’яному хресті. Обличчя розп’ятого Ісуса Христа здало-

ся Аліку на мить щасливим.

Коли браму було вже замкнено, просто перед Аліком

опинився капітан Рябцев. Він був нижчий за Аліка майже

на голову.

— Ну що, хлопці, підемо шукати великий стіл?! — за-

питав Алік і, не чекаючи відповіді, повернув праворуч

і попрямував уздовж цегляно-ґратчастої огорожі цвинта-

ря. Інші рушили за ним. Замикаючим виявився капітан.

Незабаром огорожа цвинтаря залишилася позаду. Оба-

біч дороги тепер сіріли сплячі будинки вулиці Мечникова.

Алік раптом відчув слабкість у ногах. Він ішов попереду,

він показував шлях своїм давнім друзям, тим, із ким разом

його забирали в юності до РВВС, і думав одночасно про

те, що там, попереду, ніякого конкретного великого столу

немає. А він був такий потрібний зараз, цей стіл. Раніше,

в старі недобрі часи Рад, навіть маленький прямокутний

кухонний столик, обставлений табуретами, здавався вели-

ким і круглим. Ті часи і ті столи тепер у «подвійному»

минулому: інше століття й інша країна. Тепер хотілося

повноцінного стільця — видно, дупа з роками стала вима-

гати ніжності й зручностей. А ніжність і зручності на кож-

ному кроці не трапляються.

— Може, в «Жорж»? — тепле дихання приятеля напов-

нило вушну раковину. — Там Геник у сторожах, пус-

тить...

Алік, не зменшуючи кроку, глянув скоса на мовця.

— Ні, краще... — заговорив він і осікся. Запропонувати

щось своє Аліку не вдалося.

Несподівано у нього заболіла голова і ще сильніше від-

чулася слабкість у ногах. Перед очима темне повітря заво-

рушилося, немов хтось у нього струмінь сигаретного диму

пустив.

— Туман опускається, — мовив капітан Рябцев, що

виник праворуч, між Аліком і стіною будинку. — Це ниж-

ній туман, — додав він голосом обізнаної людини. — Він

нас зараз заллє... Краще зупинитися.

Алік зупинився. Зупинилися поруч і ті, що йшли за

ним. На очах у тих, що стояли під надомною, освітленою

слабенькою лампочкою табличкою «Личаківська, 84-А»,

темрява наповнювалася повітряним молоком туману.

У роті в Аліка, на язиці, на піднебінні, відчулася легка

солодкість.

«Фабрика «Світоч»?! — подумав Алік. — Цей туман

явно звідти... повітряні відходи молочного шоколаду?!» —

посміхнувся він своїм по-дитячому іронічним думкам.

Втупився у надомну табличку, що зникала на його

очах.

— Аліку, я піду, — сказав голос капітана Рябцева. —

Іншим разом.

— Яким разом? — запитав Алік.

— Ти ж ні разу не переселявся, — доброзичливо гово-

рив капітан. — Адресу я твою із сімдесятих знаю. Зайду,

розповім тобі все. Може, навіть завтра.

Хлопці попрощались і розчинилися в цьому раптовому

нічному тумані. Залишився поруч тільки Аудрюс, він стояв, майже торкаючись плечем Аліка.

література книги курков культура рецензія