Євреї vs азіати: чому китайців не пускають до престижних вишів США (продовження)

Початок читайте тут

Якщо взяти до уваги те, що азіати становили лише 1,5% населення в 1980 році і часто мешкали в порівняно бідних емігрантських родинах, більш довготривалі історичні тренди вражають ще сильніше. Протягом 1980-х азіати складали менше 10 відсотків переможців математичної олімпіади в США, але ця кількість зросла до вражаючих 58%протягом останніх 13 років, з 2000 по 2012. У комп’ютерних олімпіадах кількість азіатів серед переможців становила близько 20% у 1990-х та 2000-х, але зросла до 50% у 2009-2010, і до показових 75% у 2011-2012.

Статистичний тренд у конкурсі «Пошук наукових талантів», де враховано тисячі найкращих студентів-науковців, є найвиразнішим: азіати складали 22% від загальної кількості у 1980-х, 29% у 1990-х, 36% у 2000-ї та 64% у 2010-х. В окремих наукових дисциплінах, таких як олімпіада з фізики, переможці вказують на аналогічну тенденцію: азіати становили 23% переможців у 1980-х, 25% у 1990-х, 46% у 2000-х та вражаючий 81% з 2010 року. У 2003-2012 роках 68% переможців олімпіади з біології були азіатами і азіатам належали приголомшливі 90% серед кращих результатів нещодавніх олімпіад з хімії. 61% премій «Сіменс» у 2002-2011 роках були вручені учням азійського походження, включно з 13 із 14 вищих національних премій.

Але в той самий час, коли ці специфічні тренди академічної успішності серед американців азійського походження набирали сили такими вражаючими темпами, відносна кількість азіатів, прийнятих до Гарварда, зменшувалася, впавши більш ніж на половину за останні двадцять років, і подібні масштаби скорочення також відбулися в Єлі, Корнеллі та більшості інших університетів Ліги плюща. Університет Колумбії, розташований в самому серці Нью-Йорка з його чисельним азійським населенням, продемонстрував найбільш значний спад.

Між цими протилежними трендами може навіть бути логічний зв’язок. З одного боку, азіати, де в родинах зростає рівень достатку та освіти, хочуть забезпечити елітну освіту своїм дітям. Але з іншого боку, виглядає так, що провідні навчальні заклади запровадили суворий ліміт на фактичне зарахування студентів азійського походження, змушуючи їх все лютіше й лютіше змагатися за дуже обмежене «вікно можливостей». Це породило масову боротьбу за академічну успішність серед учнів азійського походження у старших класах всюди по країні, як це показує злет результатів змагань із математики та наукових дисциплін.

Коли набагато більша кількість претендентів намагається втиснутися у «вікно можливостей», що має фіксовану величину, тиск неймовірно зростає.

Про наслідки такого потужного тиску можна прочитати в широко обговорюваній передовиці з Wall Street Journal за 2005 рік, озаглавленій «Нова втеча білих». Стаття розповідає про надзвичайно напружене навчання у кількох школах міста Купертіно та інших міст Кремнієвої долини з переважною кількістю азійського населення, внаслідок чого білі учні стали залишати ці школи, бо хотіли уникнути такої вкрай сфокусованої та конкурентної навчальної ситуації, що супроводжувалася настільки суворою напругою в освіті. Але хіба можна звинуватити родини цих азійських студентів, якщо, згідно з Еспенсейдом та його колегами, їхні діти повинні мати значно вищу академічну успішність, ніж їхні білі однокласники, щоб отримати рівні шанси на доступ до обраних коледжів?

Хоча поведінка «матері азійського тигра», описана в книзі Емі Чуа, викликала широку реакцію ворожості та насмішки, оцініть-но ситуацію з її точки зору. Вона сама – випускниця Гарварда, і хотіла, щоб доньки пройшли її шляхом до Ліги плюща, але вона, імовірно, усвідомлює, що із зростанням претендентів-азіатів і без відповідного збільшення місць потрібні героїчні зусилля для того, щоб подати ідеальну заяву про вступ. Так як чоловік Чуа не є азіатом, вона, очевидно, буде заохочувати своїх дітей підвищити шанси на прийом до вишу, приховавши їхню етнічну належність під час подання заяви на вступ; але це, без сумніву, буде величезним особистим приниженням для гордих та дуже успішних американців, - народжених у Іллінойсі, але з предками-китайцями.

Твердження, що більшість елітних американських університетів де-факто застосовують систему квот для азіатів, є, однозначно, образливим звинуваченням нашому суспільству. Авжеж, наші ЗМІ та культурні еліти розглядають будь-яке звинувачення в «расовій дискримінації» як найгірше з усіх можливих звинувачень, іноді навіть більш серйозним, ніж масове вбивство. Тож перш ніж прийти до висновку, що ці звинувачення, вочевидь, є справедливими, та запропонувати можливі ліки від цього, нам слід уважно розглянути їхню достовірність, враховуючи те, що вони переважно ґрунтуються на суміші побічних статистичних доказів та індивідуальних випадків, викладених Голденом та жменькою інших критично налаштованих журналістів. Один із очевидних підходів – це дослідити цифрові дані про вступ до цих університетів, які з тих чи інших причин можуть дотримуватися відмінної політики.

За результатами вступних тестів студентів та відсотками представництва в національному конкурсі студентів-науковців абсолютну вершину займають чотири американські університети, студенти яких є найкращими, - Гарвард, Єль, Прінстон та Каліфорнійський технологічний. І серед них Калтех, імовірно, є першим серед рівних. Три перші університети з Ліги плюща продовжують використовувати ту ж систему прийому абітурієнтів, яку Карабел описує як «непрозору», «гнучку», і як таку, що дозволяє неймовірну «довільність вибору» - систему, початково створену для обмеження доступу до цих вишів євреїв, які відзначалися високою успішністю в навчанні.

Але Калтех обирає своїх студентів за суворими академічними стандартами, які Голден вихваляє як видатний приклад університетської системи, що базується виключно на успішності навчання, і якої майже не торкнулася фінансова чи політична корупція, так поширена в інших наших елітних вишах. І з початку 1990-х кількість американців азійського походження серед вступників Калтеху зросла майже точно у відповідності зі зростанням азійської популяції в США, де азіати зараз становлять близько 40% у кожному класі.

Очевидно, що навчальні програми Калтеху зосереджені на математиці та науково-технічних дисциплінах, і оскільки азіати особливо сильні в цих дисциплінах, у статистиці вступу мають бути певні відхилення порівняно з університетами, де програма навчання більш збалансована. Тому ми також врахуємо дані про зарахування до високорейтингової системи Уіверитету Каліфорнії, зокрема, п’ятьох його найбільш престижних кампусів: Берклі, Університету Каліфорнії у Лос-Анжелесі, Сан-Дієго, Девісу та Ірвайну.

Із прийняттям у 1996 році Пропозиції №209 було заборонено брати до уваги расові чи етнічні ознаки під час прийняття рішень про прийом, і хоч адміністрація вишів не повністю погодилася з цією нормою – Голден приводить свідчення анти-азійської дискримінації, що тривала й після цього, - відбулося зміщення в напрямку практики, яка не зважає на расу і орієнтується на загальну академічну успішність.

У2011 році кількість американців азійського походження серед вступників до цих п’яти елітних кампусів складала від 34 до 49 відсотків, середньозважений показник – 40%, ідентичний до показників Калтеху.

Беручи до уваги цю статистику, ми повинні враховувати, що в штаті Каліфорнія відсоток азійського населення особливо високий і складає чверть від всього складу, при цьому значну частина абітурієнтів Університету Каліфорнії набирають з інших частин країни. Нещодавня статистика півфіналістів конкурсу «Пошук наукових талантів» у Каліфорнії показала, що кількість азіатів серед них від 55 до 60 відсотків, тоді як для решти Америки ця цифра наближена до 20 відсотків, тож 40% американців азійського походження серед вступників до цих елітних кампусів Університету Каліфорнії виглядають близькими до тих результатів, які мала б забезпечити система вступу, що базується суто на показниках успішності.

І навпаки, можна розглянути аномальну статистику вступу до університету Колумбії. В місті Нью-Йорк проживає найбільш чисельна азійська громада, і азіатами є понад дві третини учнів-старшокласників, що мають найвищі успіхи в навчанні. Протягом останніх двох десятиліть місцеве азійське населення подвоїлося, і серед учнів найбільш престижних місцевих шкіл, такий як Стювезан та Бронкс Сайнс, понад дві третини – це азіати. Їхня кількість зросла майже втричі порівняно з серединою 1980-х років. Однак попри те, що в 1993 році серед абітурієнтів Колумбійського університету було 22,7% азіатів, їхня кількість зменшилася до 15,6% у 2011 році. Для цих цифр важко знайти інакше пояснення, ніж гостра расова упередженість.

Американці азійського походження та євреї

Природно, постає запитання про те, чому цій темі приділяють так мало уваги, незважаючи на таку вкрай промовисту статистику та декілька статей, опублікованих у провідних газетах Голденом та іншими видатними журналістами. Можна було б подумати, що широко розповсюджена практика расової дискримінації в найелітніших американських приватних університетах – які самі по собі є провідними бастіонами «політичної коректності» та радикальної антирасистської ідеології – приверне значно більше уваги громадськості, особливо якщо врахувати тривалу історію аналогічного ставлення до прийому в виші євреїв. Без такої уваги та політичної мобілізації, яку вона породить, чинний стан справ навряд чи зазнає змін.

Дійсно, Карабел переконливо показав, що ліквідація тривалої практики єврейських квот в університетах Ліги плюща, яка відбулася в перше десятиліття після закінчення Другої світової, сталася тільки внаслідок потужного медійного та політичного тиску, тиску, якому, безперечно, сприяло те, що євреям значною мірою належать провідні американські ЗМІ, зокрема всі три телевізійні мережі, вісім із дев’яти провідних студій Голлівуду та багато чільних газет, в тому числі New York Times та Washington Post. І навпаки, американці азійського походження зараз не володіють і не контролюють жодний із ЗМІ, і вони становлять майже непомітну меншість у галузі кінематографа, телебачення, радіо та друкованих медіа. Для більшості американців те, про що не пишуть ЗМІ, просто не існує, а ЗМІ майже не пишуть про те, що, судячи з усього, є квотами на кількість вступників-азіатів у наших провідних академічних закладах.

Але перш ніж ми прийдемо до висновку, що наші елітні ЗМІ залучені до розлогої «змови мовчання» щодо цього кричущого прояву расової дискримінації в наших найбільш престижних університетах, нам треба розглянути альтернативні пояснення цих вражаючих результатів. Можливо, ми оцінюємо факти з цілком невірних позицій, та ігноруємо найбільш очевидне – і відносно безневинне – пояснення.

В останні десятиліття принцип, за яким прийом до вишів базувався на стандартах академічної успішності, таких як стандартизовані навчальні тести, та не брав до уваги колі шкіри, аж ніяк не розглядався як безсумнівний. Натомість захисники повністю «урізноманітненого» складу студентів були значно помітнішими в академічній спільноті. Справді, один з основних нападів на каліфорнійську Пропозицію 209 від 1996 року полягав у тому, що вимога нейтрального ставлення до рас під час прийому студентів зруйнує етнічну різноманітність у системі вищої освіти Каліфорнії, і палкими опонентами цієї практики виступила більшість відомих університетських освітян, як у штаті, так і в країні в цілому.

Більшість провідних прогресивістів довгий час заявляла про те, що відбір студентів до елітних навчальних закладів повинен хоча б приблизно відтворювати етнічний розподіл населення США, а отже, потрібно приділяти особливу увагу тим групам, які представлені недостатньо, або, навпаки, занадто сильно.

Ми повинні пам’ятати, що в усіх згаданих вище університетах студенти-азіати вже становлять більше ніж ті 5%, якими є їх представництво в національному складі країни, а Залізний Закон Арифметики стверджує, що сума всіх процентів повинна дорівнювати ста. Тож якщо претендентам-азіатам будуть виділені додаткові місця, їх треба відібрати в інших груп, можливо, чорних, які виросли в гетто Детройту, або неймовірно бідних білих з Аппалачів, які могли б бути першими в своїй родині, хто потрапив до коледжу.

У наші дні в США більшість азіатів належать до переважно міського населення, з високим рівнем достатку, 43% є частиною середнього чи вищого середнього класу, і підвищення їхнього представництва в Гарварді до рівня, що втричі вищий за їхню частку в населенні, не можна розглядати як найкращу політику в ситуації, коли є групи, які значно більше потребують підтримки. Будьте певні, що широка расова категорія «азіати» приховує в собі гігантські внутрішні складнощі – китайці, корейці та представники Південної Азії є значно успішнішими, ніж філіппіці, в’єтнамці чи камбоджійці – однак це так само правильно і щодо таких же широких категорій «білих» чи «латиносів», які також приховують значно більше, ніж видно на перший погляд.

Більше того, елітні університети відверто заявляють про те, що беруть до уваги ширший набір критеріїв прийому, ніж просто академічна успішність. Географічна різноманітність, без сумніву, може пошкодити шансам азіатів, бо більше половини цієї групи населення проживає лише в трьох штатах – Каліфорнії, Нью-Йорку та Техасі. Перспективних спортсменів охоче беруть до вишів, і небагато азіатів мають високі показники у баскетболі, футболі, бейсболі та інших найпопулярніших видах спорту. Так як більшість азіатів походять з недавніх емігрантів, вони рідко можуть скористуватися «фактором спадкоємності», який мають студенти, чиї родини протягом поколінь навчалися в університетах Ліги плюща.

І цілком можливо, що ідеологічні міркування про різноманітність та рівність матимуть наслідком те, що адміністратори вишів неохоче дозволятимуть певній групі мати занадто потужне представлення порівняно із тим, яку частку населення вона представляє. Тож цілком можливо, що азіатів не беруть до вишів не як азіатів, а це є наслідком давньої ідеологічної та структурної політики наших провідних університетів, - і нема значення, чи подобається вона нам чи ні. Справді, коли цього року студент-азіат, якого не взяли до Гарварду, подав скаргу про расову дискримінацію до міністерства освіти США, цю скаргу в Гарварді назвали «сміховинною», заявивши, що розмаїття студентів було критично важливою освітньою метою, і що «позитивна дискримінація» вплинула на азіатів не більше, ніж на будь-яку іншу групу абітурієнтів.

Найкращий спосіб перевірки цієї гіпотези – це порівняти дані про вступ азіатів із даними подібної контрольної групи. Очевидним кандидатом могло б стати населення елітного Східного узбережжя, білі англо-саксонські протестанти (WASP), які колись домінували в університетах Ліги плюща. Члени цієї групи також мали б зазнати негативного впливу, пов’язаного з пільгами на вступ для абітурієнтів з сільських чи бідних районів. Але існують показові свідчення того, що вони все ще «надмірно» представлені в Лізі плюща, порівняно з їхніми показниками успішності в навчанні чи спортивними результатами, і це підсилює підозру, що азійські абітурієнти справді наражаються на несправедливе ставлення.

Втім, надійні статистичні дані про цей елітний субсегмент населення майже повністю відсутні, і в будь-якому випадку межі, що окреслюють цю категорію, вкрай неточні та розмиті протягом поколінь. Наприклад, два близнюки Вінклвосс, відомі завдяки скандалові з авторством «Фейсбука» , можуть здатися ідеальним прикладом цього соціального класу, але насправді їхній дідусь мав вісім класів освіти і походив із роду шахтарів у сільській частині Пенсільванії.

На щастя, існує альтернативний субсегмент населення, з яким можна робити порівняння. А саме – американські євреї, група, яка водночас і досить добре визначена, і по якій існує чудова статистична інформація, зібрана різноманітними єврейськими організаціями та науковцями. Зокрема, національна єврейська студентська організація Хіллел, яка має відділи у більшості провідних університетських кампусів, десятиліттями надавала вичерпні дані про представництво євреїв серед випускників. А оскільки історичний аналіз Карабела так інтенсивно зосереджується на прийомі євреїв до університетів, його книга також виступає як збірка корисних цифрових даних, отриманих із цих та подібних джерел.

Як тільки ми почнемо виокремлювати частку євреїв з-поміж вступників до університетів Ліги плюща, картина загальної демографії студентського складу повністю зміниться. Справді, Карабел розпочинає останній розділ своєї книги саме цими підрахунками й зазначає особливу іронію того, що демографічна група білих англо-саксонських протестантів, яка свого часу так потужно домінувала в елітних університетах Америки та «майже всіх основних американських установах», до 2000 року стала «малою та обложеною з усіх боків меншістю у Гарварді». Насправді вона була меншою за кількістю, ніж євреї, чию присутність вони свого часу намагалися обмежити. Дуже схожі результати спостерігаються в інших університетах Ліги плюща, і диспропорція тут навіть більша, ніж у конкретному прикладі, наведеному Карабелом.

Дійсно, Гарвард повідомляв, що 45% абітурієнтів у 2011 році були білими американцями, але так як євреї становили 25% від загального складу студентів, прийом білих, які не є євреями, міг становити 20%, хоча насправді цифра є дещо вищою. Відсоток євреїв у Єлі та Колумбії також становив близько 25%, тоді як білі не-євреї становили 22% в першому та лише 15% в другому. Решта вишів Ліги плюща відповідала цьому ж загальному співвідношенню.

Надмірне представлення євреїв є справді екстраординарним, так як ця група насправді становить лише 2,1% від загального населення Америки і 1,8% від населення «студентського віку». Отже, попри те, що американці азійського походження щороку переважають своїх однокласників-євреїв кількісно в співвідношенні майже один до трьох, американських євреїв набагато більше в Гарварді та вишах Ліги плюща. Обидві групи належать до міського населення, зазвичай заможні та географічно зосереджені в кількох штатах, тобто, фактори «розбіжностей», згадані вище, тут навряд чи можна застосувати. Але євреї, схоже, значно краще дають собі раду в приймальних комісіях.

сша освіта інозмі