Один день з життя школяра. Як ми виживали у вересні, плакали та сміялися

Якщо тривога триває з ночі, в школу йдуть лише після відбою. Якщо ж дивом встигнути відвести дитину між тривогами, тоді уроки будуть в укритті.

Знову дилема: вставати чи не вставати? Будити сина чи не будити? Якщо тривога надовго, можна ще поспати. А якщо закінчиться незабаром, треба буде галопом збиратися в школу. А якщо будити сина зараз, він просто сидітиме в телефоні.

Вимикаю будильник. Бачу, що тривога триває давно. Швиденько переглядаю звіт мерії, чи були нічні прильоти по нашому району.

Силою волі відриваю себе від ліжка.

Ранок

Ми не ходимо вночі в укриття. Та й сховку «за двома стінами» в квартирі немає. Лиш причиняю вікна й балконі на мікропровітрювання. Кажуть, так вибух не вирве рами. Але це не точно. Сподіваюся, що наш другий поверх хоч умовно безпечний. Хоча це теж не точно.

Здається, я не чую, як вночі збивають дрони. Прокидаюсь, лиш коли бахне зовсім поруч. Тоді довго не вдається заснути. А син не реагує на вибухи взагалі.

Мені все важче прокидатися і все важче засинати. Постійно стан «от би поспати». Накриває якесь забуття. Можливо я й чую вибухи, але потім моя пам’ять стирає це, щоб якось протриматися довше.

Повзу до ванни. Із заплющеними очима клацаю чайник.

Усе ж таки буджу сина. Він радіє ранковим тривогам — можна пограти в смартфоні. Мене це дратує. Пояснюю, що в тривоги руйнуються будинки, гинуть люди. Він ніби розуміє, але бажання йти до школи це не додає.

Щоденний ритуал: написати в шкільному чаті, чи дитина сьогодні лишатиметься на групу подовженого дня, чи обідатиме, чи залишатиметься в школі після відбою. Знову ж, треба написати, чи буде дитина у школі взагалі.

Аж ось уже трохи за восьму ранку і — відбій.

— Бігом, синок, взуваємося, — кажу.

— Я не хочу, — чую ниття.

— Синочок, ну без школи нікуди.

— Знову будемо бігати туди-сюди. З укриття в укриття. Вчителька знову проведе свою дурну математику замість фізкультури, — ниє.

Через велику кількість тривог і заняття в укритті вчителі змушені переставляти уроки, десь наздоганяти. Але хіба дитина розуміє? Їй хочеться фізкультуру й мистецтво, а не математику.

У нашого класу двічі згорали зошити. Прилетіло на книжковий ринок

А ще у нашого класу двічі згорали замовлені зошити. Перший раз, коли прилетіло на книжковий ринок на Почайні. Другий — під час доставки десь на складі.

— Погнали, — починаю сердитися.

— А чого ти командуєш, — йде в контратаку син.

— Та скільки це може продовжуватися, чому кожного ранку маю тебе вмовляти? — зриваюся на крик.

Кричу так, аж у горлі першить.

— Мамо, мені страшно, — труситься малий. Розумію, що перегнула.

Починаємо вдвох плакати. Просимо одне в одного вибачення.

— А що смачненького ти мені поклала? — цікавиться дорогою.

Блін… Стало важко пам’ятати дрібниці. Якось не поклали дитині пляшку води. Часом забуваю якесь слово, або куди мені треба зайти.

Беремо з собою самокат. Син їде, я біжу. Постійно в напруженні. Встигнемо, чи не встигнемо до тривоги?

«Фух, сьогодні встигли», — видихаю, коли його рюкзак зникає за шкільними дверима. І тут-таки ставлю собі задачу завтра проговорити з сином дії, якщо тривога застане його в коридорі до класу.

День

Біжу на пошту. Самокат буде мені за візок. Свекруха прислала з села ящик грушок і яблук, маю його доперти. А ще — заплатити за пересилку 200 грн. От воно мені треба? Чи не купила би за ті гроші грушок?

Щастить: тривоги немає, пошта працює. Забрала посилку. А от зробити відправлення чоловікові на схід вдалося лише з третьої спроби. Це були електричні кабелі й інструменти з домашніх запасів — важелезний ящик. Просила сусіда підвезти машиною. Тільки завантажили — тривога. Оголосили відбій, біжу знову. Третя тривога застала біля самого відділення, але поштарі милостиво посилку прийняли.

Вертаюсь додому. Треба попрацювати.

— Дронова небезпека. Жовтий рівень.

Бл…

«Ми в укритті», — пише вчителька.

Син розповідає, що в школі натренувалися бігати в укриття за секунди. Часом тривога застає учнів у їдальні. Тоді треба швидко здати посуд. Бува б’ються тарілки.

Написано, що треба написати, а кому не написано

Маю написати комусь по роботі. А кому? Заглядаю в гугл календар. Там написано, що треба написати, а кому не написано. Ну ок, може згадаю. Візьмусь поки за інші задачі.

У мене є розшифрований коментар експерта, зараз допишу статтю. Раніше могла годину працювати з сирою інформацією, потім робила перерву.

Зараз мене вистачає хвилин на 15. Втомлююсь, не можу складати речення. Треба відволіктись.

— О! Треба поставити прання. Поки є світло, — міркую.

За вікном гупає. Збили. Повертаюсь до роботи.

— Може, хоч один урок проведуть у класі, — наздоганяє думка.

Працювати. Працювати. Працювати. А як працювати, коли голова не варить?

— Повітряна тривога.

— Як же ви задовбали, — думаю.

— Відбій повітряної тривоги…

Треба білизну розвішати. Клац… Ручка дверцят пралки лишається у мене в руці.

— Тільки не це, — реву вже вголос. — За що?

Треба взяти шнурок, засилити його у щілину дверцят і потягнути

Пишу чоловікові. Він відповідає, що треба взяти шнурок, засилити його у щілину дверцят і потягнути — двері відкриються.

Тепер у мене ще одна навичка.

— Дронова небезпека. Жовтий рівень…

Чоловік скидає номер чувака, який може замінити ручку. Він хоче 3 тис. грн. Відмовляюсь. Чоловік дзвонить йому сам.

— Так я не знав, що то твоя жінка. Я собі ще тисячу накинув, — каже той.

Дві тисячі за реанімацію старої пралки на орендованій квартирі — це занадто. Відкриватиму поки шнурком. А що? В мене непогано виходить.

— Зараз тривога? Чи відбій?

У голові не тримається. Мушу дивитися в телефон.

— Боже, третя дня. Діти досі в укритті. Їх хоч годували? Треба забирати сина.

У школі пишу поспіхом заяву, що забираю дитину під час тривоги під свою відповідальність за його життя й здоров’я.

Спускаюсь у підвал. Тут кипить життя. В одній із кімнат гурток із танців, в іншій діти щось пишуть, хтось лежить на матах, хтось залип у телефон. Шукаю сина. Завучка підказує, що діти пішли обідати.

Класи по черзі водять у їдальню. Коли на район не летить

Часом, якщо тривога довга, класи по черзі водять у їдальню. Обирають момент, коли на район нічого не летить. Бо як інакше?

Сиджу чекаю. Вчителька попереджає, що син не встиг почитати домашнє завдання.

— Дякую, що забрала, бо в укритті душно, — радіє малий, а я поправляю волосся на його спітнілому чолі.

Тільки вийшли зі шкільного подвір’я — відбій тривоги.

— Можна на майданчику погуляємо, — проситься.

— Тільки не довго, — погоджуюся.

А саму гризе совість, що так і не дописала статтю: «Отака з тебе працівниця, — включається внутрішній критик. — Може вже досить в журналістику. Може час на касу в АТБ».

— Дронова небезпека. Пройдіть, будь ласка, в укриття…

Прогулянка перетворюється на постійний моніторинг, що куди летить. Якщо кожного разу ховатися, погуляти не вийде.

Поки інші мами моніторять повітряний простір, я пишу повідомлення, шукаю експертів для матеріалу, відповідаю на листи і все ще сподіваюся дописати статтю.

— Це не до нас, — звітує одна з мам.

Чути далекий «Бах».

Раніше діти боялися, тепер майже не реагують. Хіба якщо дуже гучно.

— Співай зі мною пісеньку і на шахед не злись.

Шахеду скажем разом ми: «Угору подивись…».

Там пісюни, пісюни, пісюни летять…, — діти співають вірусну пісенька з тік-току про перехоплювачі P1-Sun, їм весело, скоса поглядають на дорослих.

Мами теж сміються.

Вечір

Треба доробити домашнє завдання. В квартирі перечіпляюся об колесо синового велосипеда. Два тижні чекає, що віднесу його в шиномонтажку. Але немає часу. Шиномонтажка не завжди працює. І ще купа причин.

— Я не хочу вчити уроки, — заводиться син. — Можна я в телефоні спочатку пограю.

— Знов за рибу гроші… Спочатку уроки, — відповідаю.

— Ну я трошки…

— Спочатку уроки, бо потім ще тренування…

«Я хочу щось смачненьке».

«Я хочу пити».

«Я в туалет».

«Хочеш прикол розкажу…».

«А давай, я повчу уроки, а ти мені задонатиш у "Роблокс"», — торгується син.

Часом терпляче пояснюю, часом зриваюсь, часом хочу кинути все й не вчити ніякі уроки. Часом він плаче, а я вмираю від почуття провини, або теж плачу.

Врешті уроки зроблені. Сину пора на тренування з паркуру. Треба не забути перевзувачку, воду, гроші на дорогу. В останню секунду застрибуємо в автобус. На нашій зупинці він чомусь не зупиняється та їде далі. Виходимо на наступній.

Я злюсь, матюкаюсь і проклинаю водія. Тепер треба майже бігти, щоби не запізнитися. Ліфт не працює, а на третій поверх зайти все одно, що на п’ятий — по чотири прольоти на кожному. Залітаємо на тренування захекані.

Дзвонить чоловік. Я здригаюся

У момент, коли я намагаюсь витягти з рюкзака перевзувачку, дзвонить чоловік. Я здригаюся. Крім того мене все дратує. Навіть звук телефону. Його вібрація діє на нерви так, як звук пінопласта по склу.

Немає жодного звука, який би приносив задоволення. Дратує музика, лякають гепання дверима, хочеться вити від пустих і тривалих розмов навколо. Хочеться простої тиші. Але якщо вона наступає, то з’являється тривога: «А чого так тихо?».

Поки син на паркурі, йду до кав’ярні. Взяла з собою ноутбук в надії попрацювати.

«Урок розпочнеться о 19.00. Не запізнюйтесь», — приходить сповіщення.

Блін… У мене ж сьогодні англійська... А я ще не виконала своє домашнє завдання. Ну що ж: «Шановний чат джіпіті, допоможи придумати речення» (сподіваюсь викладачка не прочитає цей текст).

Нині, щоб не скотитися назад, треба бігти вдвічі швидше

Здаю домашку і думаю: «А за що плачу гроші? За навчання чата? Домашка ж дається для закріплення матеріалу. А мені бракує часу». Можливо, для англійської не найкращий момент, але й зупинитися не можна. Нині, щоб не скотитися назад, треба бігти вдвічі швидше.

Статтю знов не дописала. У сина закінчується тренування, а в мене починається англійська. Вирішуємо йти пішки, бо автобуси забиті. Я відповідаю на питання вчительки, щось запам’ятовую, щось ні. Часом не можу підібрати слів.

— Мамо, а чому латинська мова є, а країни Латинії немає? — ошелешує питанням син.

А я вже думаю про вечерю. Сьогодні, мабуть, старшою на кухні буде «Галя Балувана».

Вечеряємо пельменями. Знову тривога. За вікном ревуть мотори мотоциклів, як «Шахеди».

— Зараз би влупити шматок якогось тортика-сметанника, — думаю.

Не вживаю алкоголь, не курю. Їжа — єдине задоволення. Але тепер за станом здоров’я жирного та солодкого не можна. Давлюсь батончиком з підсолоджувачем.

Боже! Ну за що? Доведеться шукати те довбане гніздо

Лізу в коробку з приправами — а звідти вилітає міль.

— Боже! Ну за що? Доведеться шукати те довбане гніздо.

Побутові справи, які раніше допомагали переключитися, заземлитися, тепер викликають фрустрацію. Бо це ще одна задача, яку неможливо відкласти, бо далі буде гірше.

І це, мабуть, один із найскладніших моментів. Коли від накопиченої втоми кожна дрібниця сприймається як трагедія.

— А ти мені почитаєш? — питає малий.

Читаємо Джеремі Стронга «Вікінг у моєму ліжку». Там вікінг потрапив у сучасний світ і не знає, як поводитися з побутовими приладами — запхав посуд у пралку. Це нагадує моє нинішнє господарювання.

Перед сном кажу синові, що коли я кричу, то це не через нього, а через постійні тривоги й обстріли. Він горнеться. А засинаючи каже: «Хоч би завтра тривоги не було, щоб нормально повчитися». Для дитини, яка не любить школу — це прям сильне бажання.

Засинаю з надією, що прокинемось наступного ранку. Бо в мене ще стаття не дописана і колесо велосипеда чекає ремонту.

війна київ материнство тривоги школа

Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)

Підписатися

Подивитися свіжий випуск