Статті

Один день із життя школяра. Як ми виживали у вересні, плакали та сміялися

Вересень, 07:00 ранку. Будильник вириває з уривчастого сну. Рука тягнеться до телефона, щоб вимкнути нав’язливу мелодію й автоматично розгорнути сповіщення «Києва цифрового». Екран звично стає жовто-зеленим із червоними вкрапленнями. Це «світлофор» початку й кінця повітряних тривог. У вересні їх було 190. Загалом 243 години 14 хвилин, або понад 10 діб. Перше нагальне питання: вести чи не вести дитину в школу? Ми живемо з восьмирічним сином удвох, тато у війську, в мене робота, а рідні поруч немає.

Озвучено за допомогою ШІ

Якщо повітряна тривога триває з ночі, до школи йдуть лише після відбою. Якщо ж дивом встигнути відвести дитину між тривогами, тоді уроки будуть в укритті.

Знову дилема: вставати чи не вставати? Будити сина чи не будити? Якщо тривога надовго, можна ще поспати. Якщо закінчиться незабаром, треба буде галопом збиратися до школи. А якщо будити сина зараз, він просто сидітиме в телефоні.

Вимикаю будильник. Бачу, що тривога триває давно. Швиденько переглядаю звіт мерії, чи були нічні прильоти по нашому району. Силою волі відриваю себе від ліжка.

Ранок

Ми не ходимо вночі в укриття. Та й сховку за двома стінами у квартирі немає. Лише прочиняю вікна й балкон на мікропровітрювання. Кажуть, так вибух не вирве рами. Але це не точно. Сподіваюся, що наш другий поверх хоч умовно безпечний. Хоча це теж не точно.

Здається, я не чую, як вночі збивають дрони. Прокидаюся, лише коли бахне зовсім поруч. Тоді довго не вдається заснути. А син не реагує на вибухи взагалі.

Мені все важче прокидатися і все важче засинати. Постійно стан «от би поспати». Накриває якесь забуття. Можливо, я й чую вибухи, але потім моя пам’ять стирає це, щоб якось протриматися довше.

Повзу до ванни. Тоді на кухню. Із заплющеними очима клацаю чайник.

Усе ж таки буджу сина. Він радіє ранковим тривогам — можна пограти в смартфоні. Мене це дратує. Пояснюю, що під час повітряних тривог руйнуються будинки, гинуть люди. Він ніби розуміє, але бажання йти до школи це не додає.

Щоденний ритуал — написати в шкільному чаті, чи дитина сьогодні лишатиметься на групу продовженого дня, чи обідатиме, чи залишатиметься в школі після відбою. Знову ж таки треба повідомити, чи буде дитина в школі взагалі.

Аж ось уже трохи по восьмій ранку і відбій.

— Бігом, синок, взуваємося, — кажу.
— Я не хочу, — чую ниття.
— Синочок, ну без школи ніяк.
— Знову бігатимемо туди-сюди. З укриття в укриття. Вчителька знову проведе свою дурну математику замість фізкультури, — скиглить.

Через велику кількість тривог і заняття в укритті вчителі змушені переставляти уроки, десь наздоганяти. Але хіба дитина розуміє? Їй хочеться фізкультури й мистецтва, а не математики.

У нашого класу двічі згоріли зошити. Прилетіло на книжковий ринок

А ще в нашого класу двічі згоріли замовлені зошити. Коли прилетіло на книжковий ринок на «Почайні» й під час доставки десь на складі.

— Погнали, — починаю сердитися.

— А чого ти командуєш? — йде в контратаку син.

— Та скільки це може тривати? Чому я щоранку маю тебе вмовляти? — зриваюся на крик.

Кричу так, що аж у горлі дере.

— Мамо, мені страшно, — труситься малий.

Розумію, що перегнула. Починаємо вдвох плакати. Просимо одне в одного вибачення.

— А що смачненького ти мені поклала? — цікавиться дорогою.

Блін… Стало важко тримати в пам’яті дрібниці. Якось не поклала дитині пляшку води. Часом забуваю якесь слово або куди мені треба зайти.

Беремо із собою самокат. Син їде, я біжу. Постійно в напруженні. Встигнемо чи не встигнемо до тривоги?

Фух, сьогодні встигли... Видихаю, коли його рюкзак зникає за шкільними дверима. І тут-таки ставлю собі завдання завтра проговорити із сином дії на випадок, якщо тривога застане його в коридорі.

Посилка від свекрухи. У пакетик загорнута шоколадка

День

Біжу на пошту. Самокат буде мені за візок. Свекруха надіслала із села ящик груш і яблук, маю його доперти. А ще заплатити за пересилку двісті гривень. От воно мені треба? Чи не купила б я за ті гроші груш?

Щастить: тривоги немає, пошта працює. Забрала. А от відправити посилку чоловікові на Схід вдалося лише з третьої спроби. Це були електричні кабелі й інструменти з домашніх запасів — важелезний ящик. Просила сусіда підвезти машиною. Тільки повантажили — тривога. Оголосили відбій — біжу знову. Третя тривога застала біля самого відділення, але працівники пошти милостиво посилку прийняли.

Вертаюся додому. Треба попрацювати.

Дронова небезпека. Жовтий рівень.

Бл…

«Ми в укритті», — пише вчителька.

Син розповідає, що в школі натренувалися бігати в укриття за секунди. Часом тривога застає учнів у їдальні. Тоді треба швидко здати посуд. Буває, б’ються тарілки.

Написано, що треба написати, а кому не написано

Маю написати комусь по роботі. А кому? Заглядаю в гугл-календар. Там написано, що треба написати, а кому не написано. Ну ок, може, згадаю. Візьмуся поки що за інші завдання.

У мене є розшифрований коментар експерта, зараз допишу статтю. Раніше могла годину працювати із сирою інформацією, потім робила перерву. Тепер мене вистачає хвилин на 15. Втомлююся, не можу складати речення. Треба відволіктися.

«О! Можна поставити прання, поки є світло», — міркую.

За вікном гупає. Збили. Повертаюся до роботи.

«Може, хоч один урок проведуть у класі», — наздоганяє думка.

Працювати. Працювати. Працювати. А як працювати, коли голова не варить?

Повітряна тривога.

«Як же ви задовбали», — думаю.

Відбій повітряної тривоги…

Треба білизну розвісити. Клац… Ручка дверцят пралки лишається у мене в руці.

«Тільки не це, — реву вже вголос. — За що?»

Треба взяти шнурок, просунути його в щілину дверцят і потягнути

Пишу чоловікові. Він відповідає, що треба взяти шнурок, просунути його в щілину дверцят і потягнути — дверцята відчиняться.

Тепер у мене ще одна навичка.

Дронова небезпека. Жовтий рівень.

Чоловік скидає номер чувака, який може замінити ручку. Він хоче три тисячі гривень. Відмовляюся. Чоловік дзвонить йому сам.

— Так я не знав, що то твоя жінка. І собі ще тисячу накинув, — каже той.

Дві тисячі за реанімацію старої пралки на орендованій квартирі — це занадто. Відчинятиму поки що шнурком. А що? У мене непогано виходить.

Зараз тривога? Чи відбій?

У голові не тримається. Мушу дивитися в телефон.

«Боже, третя дня. Діти досі в укритті. Їх хоч годували? Треба забирати сина».

У школі пишу поспіхом заяву, що забираю дитину під час повітряної тривоги під свою відповідальність за її життя і здоров’я.

Спускаюсь у підвал. Тут кипить життя. В одній із кімнат танцювальний гурток, в іншій діти щось пишуть, хтось лежить на матах, хтось залип у телефоні. Шукаю сина. Завучка підказує, що діти пішли обідати.

Класи по черзі водять у їдальню. Коли на район нічого не летить

Часом, якщо тривога довга, класи по черзі водять у їдальню. Обирають момент, коли на район нічого не летить. Бо як інакше?

Сиджу чекаю. Вчителька попереджає, що син не встиг почитати домашнє завдання.

— Дякую, що забрала, бо в укритті душно, — радіє малий, а я поправляю волосся на його спітнілому чолі.

Тільки вийшли зі шкільного подвір’я — відбій тривоги.

— Можна на майданчику погуляти? — проситься.

— Тільки недовго, — погоджуюся.

А саму гризе совість, що так і не дописала статтю. «Отака з тебе працівниця, — вмикається внутрішній критик. — Може, вже досить у журналістику? Може, час на касу в АТБ?».

Дронова небезпека. Пройдіть, будь ласка, в укриття…

Прогулянка перетворюється на постійний моніторинг, що куди летить. Якщо щоразу ховатися, погуляти не вийде.

Поки інші мами моніторять повітряний простір, я пишу повідомлення, шукаю експертів для матеріалу, відповідаю на листи і все ще сподіваюся дописати статтю.

— Це не до нас, — звітує одна з мам.

Чути далекий «бах».

Раніше діти боялися, тепер майже не реагують. Хіба якщо дуже гучно.

«Співай зі мною пісеньку і на “Шахед” не злись.
“Шахеду” скажем разом ми: “Угору подивись”.
Там пісюни, пісюни, пісюни летять…»

Діти співають вірусну пісеньку з ТікТоку про перехоплювачі P1-Sun, їм весело, скоса поглядають на дорослих.

Мами теж сміються.

Вечір

Треба доробити домашнє завдання. У квартирі перечіпляюся об колесо синового велосипеда. Два тижні чекає, поки віднесу його в шиномонтажку. Але немає часу. Шиномонтажка не завжди працює. І ще купа причин.

— Я не хочу вчити уроки, — заводиться син. — Можна я в телефоні спочатку пограю?

— Знов за рибу гроші… Спочатку уроки, — відповідаю.

— Ну я трошки…

— Спочатку уроки, бо потім ще тренування.

«Я хочу щось смачненьке».

«Я хочу пити».

«Я в туалет».

«Хочеш прикол розкажу?..»

«А давай я повчу уроки, а ти мені задонатиш у “Роблокс”», — торгується син.

Восьмирічний Гліб попросив нарядити його ялинкою

Часом терпляче пояснюю, часом зриваюся, часом хочу кинути все й не вчити ніякі уроки. Часом він плаче, а я вмираю від почуття провини або теж плачу.

Врешті уроки зроблені. Сину пора на тренування з паркуру. Треба не забути перевзувачку, воду, гроші на дорогу. В останню секунду застрибуємо в автобус. На нашій зупинці він чомусь не стає і їде далі. Виходимо на наступній.

Я злюся, матюкаюся і проклинаю водія. Тепер треба майже бігти, щоб не запізнитися. Ліфт не працює, а на третій поверх піднятися все одно що на п’ятий — по чотири прольоти на кожному. Залітаємо на тренування захекані.

Дзвонить чоловік. Я здригаюся

У момент, коли я намагаюся витягти з рюкзака перевзувачку, дзвонить чоловік. Я здригаюся. Мене все дратує. Навіть звук телефона. Його вібрація діє на нерви так, як звук пінопласту по склу.

Немає жодного звука, який приносив би задоволення. Дратує музика, лякає гепання дверима, хочеться вити від порожніх і тривалих розмов навколо. Хочеться простої тиші. Але якщо вона настає, то з’являється тривога: а чого так тихо?

Поки син на паркурі, йду до кав’ярні. Взяла із собою ноутбук у надії попрацювати.

«Урок розпочнеться о 19:00. Не запізнюйтеся», — надходить сповіщення.

Блін… У мене ж сьогодні англійська... А я ще не виконала своє домашнє завдання. Ну що ж: «Шановний чат джипіті, допоможи придумати речення» (сподіваюся, викладачка не прочитає цей текст).

Нині, щоб не скотитися назад, треба бігти удвічі швидше

Здаю домашку і думаю: а за що я плачу гроші? За навчання чату? Домашка ж дається для закріплення матеріалу. А мені бракує часу. Можливо, для англійської не найкращий момент, але й зупинятися не можна. Нині, щоб не скотитися назад, треба бігти удвічі швидше.

Статтю знову не дописала. У сина закінчується тренування, а в мене починається англійська. Вирішуємо йти пішки, бо автобуси забиті. Я відповідаю на запитання викладачки, щось запам’ятовую, щось ні. Часом не можу дібрати слова.

— Мамо, а чому латинська мова є, а країни Латинії немає? — ошелешує питанням син.

А я вже думаю про вечерю. Сьогодні, мабуть, старшою на кухні буде «Галя Балувана».

Вечеряємо пельменями. Знову тривога. За вікном ревуть мотори мотоциклів, як «Шахеди».

«Зараз влупити б шматок якогось тортика-сметанника», — думаю.

Не вживаю алкоголь, не курю. Їжа — єдине задоволення. Але тепер за станом здоров’я жирного й солодкого не можна. Давлюся батончиком із підсолоджувачем.

Боже! Ну за що? Доведеться шукати те довбане гніздо

Лізу в коробку з приправами, а звідти вилітає міль.

Боже! Ну за що? Доведеться шукати те довбане гніздо.

Побутові справи, які раніше допомагали переключитися, заземлитися, тепер викликають фрустрацію. Бо це ще одне завдання, яке неможливо відкласти, тому що далі буде гірше.

І це, мабуть, один із найскладніших моментів. Коли через накопичену втому кожна дрібниця сприймається як трагедія.

— А ти мені почитаєш? — питає малий.

Читаємо Джеремі Стронґа «Вікінг у моєму ліжку». Там вікінг потрапив у сучасний світ і не знає, як поводитися з побутовими приладами — запхав посуд у пралку. Це нагадує моє нинішнє господарювання.

Перед сном кажу синові, що коли я кричу, то це не через нього, а через постійні тривоги й обстріли. Він горнеться до мене. «Хоч би завтра тривоги не було, щоб нормально повчитися», — шепоче, вже засинаючи. Для дитини, яка не любить школу, це справді сильне бажання.

Засинаю з надією, що прокинемося наступного ранку. Бо в мене ще стаття недописана і колесо велосипеда чекає ремонту.