Статті

Генератор випадкових рішень. Як я вчуся жити під «жовтими» тривогами

Коли росіяни тільки почали атакувати Київ реактивними дронами, я не дуже зрозуміла, що відбувається, але інтуїтивно скукожилася. Розкажу одну історію з життя.

Десять хвилин

29 серпня, субота. Ми з дворічним сином Максимом йдемо гуляти в парк «Наталка» на Оболоні. Уже майже дійшли до набережної, коли десь неподалік сильно бахнуло. Я злякалася, вилаялася, розвернула візок і відразу вирішила: «Все, ніякого парку, йдемо додому».

А потім зупинилася і почала сама із собою торгуватися: «У мене вихідний, я й так мало часу проводжу з дитиною, ми вже вийшли з дому, Максим хоче гуляти — може, все-таки підемо?»

Зробила ще кілька кроків, але внутрішня тривога й тремор не відпускали. Подумала, що біля Дніпра зараз точно не найкращий час гуляти: чисто гіпотетично це якраз те відкрите місце, над яким можуть збивати дрони.

За кілька годин я дізналася, що приблизно в той час, коли ми мали бути в парку, там упали уламки російського безпілотника. Дворічна дівчинка дістала осколкове поранення, її госпіталізували, але вона померла в лікарні.

Це був перший момент, коли нова загроза перестала бути для мене черговим повідомленням у телефоні, до яких я вже, здавалося, звикла.

Наслідки російської атаки 29 серпня в Оболонському районі. Вибуховою хвилею пошкодило скління закладу громадського харчування та оздоблення парку. Неподалік, на дитячому майданчику, уламки російського дрона смертельно поранили 2-річну дівчинку. Фото: ДСНС

Коли небезпека стала цілодобовою

Раніше найстрашнішим часом доби була ніч. Літала балістика й дрони, ми ховалися в загальному коридорі, іноді дивилися мультики й молилися всім відомим богам, аби дожити до ранку. Сам ранок був якоюсь рятівною ідеєю, майже буквальним втіленням приказки про найтемнішу ніч перед світанком.

Тепер і світанок не приносить особливої розради.

Після того як тривоги поділили на «жовті» й «червоні», «жовта» дуже швидко перетворилася на фоновий шум. Телефон гуде й дзеленчить, але торговельні центри працюють, люди сидять у кав’ярнях, життя наче рухається у звичному ритмі, просто десь паралельно летить Смерть.

А потім почали прилітати дрони, уламки потрапляли в магазини, були удари по складах та інших об’єктах — і ця умовна нормальність знову розсипалася. Замість зрозумілої системи в життя повернулися цілодобові хаос і невизначеність.

Ми з Максимом ховаємося у загальному коридорі під час чергової російської ракетної атаки на Київ, 24 травня 2026 рік.

Життя у режимі прийняття випадкових рішень

Раніше правила були більш-менш зрозумілими: почалася тривога — ховайся або просто сиди тихо і не висовуйся. Якщо дуже треба — йди на базар або в маленький магазин біля дому.

Тепер місто під час тривоги начебто продовжує жити, але працює якийсь суцільний генератор випадкових рішень. Торговельний центр відкритий, один магазин працює, сусідній — ні, ще за кілька дверей знову працюють. Кав’ярня, яка ще вчора не зачинялася під час «жовтої» тривоги, сьогодні вже не працює. Я досі не можу вловити в цьому систему, яку можна було б просто запам’ятати й навчитися жити між крапельок повітряних тривог.

А найстрашніше те, що всі ці хаотичні правила беруться не зі стелі. Часто вони пишуться буквально кров’ю. Розкажу ще одну історію.

Правила, написані уламками

На Почайній є український магазин тканин. Коли запровадили «жовті» тривоги, він продовжував працювати. Допоки під час одного з обстрілів уламок дрона не пробив вікно й не залетів у приміщення, де застряг у комплекті постільної білизни. Працівниця магазину розповіла мені, що тоді дивом ніхто не постраждав. А невдовзі російський дрон уразив і склад компанії.

Після цього про роботу під час «жовтих» тривог там забули.

«Мені син каже: “Мамо, що ти там працюєш? Звільняйся, я сам тебе утримуватиму. Не треба так ризикувати життям”», — розповідала мені працівниця магазину, поки я ходила поміж рядами і обирала тканину для постільної білизни сина.

Минув уже тиждень відтоді, як мені повідомили, що замовлення готове, а я досі його не забрала. Просто не можу зловити момент, коли магазин відкритий.

Одного разу ми спеціально приїхали туди під час тривоги, яка зрештою тривала майже весь день. Біля підземного переходу й у самому переході стояла купа людей — усі чекали відбою. Ми теж чекали приблизно чотири години, тільки сиділи в дитячій кімнаті сусіднього торговельного центру, який у цей час спокійно працював.

Так і не дочекалися. Відбій пролунав уже тоді, коли ми були вдома, але щойно закінчився Максимів денний сон, почалася нова тривога.

Російська ракета пошкодила виробництво та склад «Текстиль-Контакту» у Києві, 24 вересня 2026 р. Олександр Соколовський / Facebook

Полювання за відкритими дверима

Сусідка днями розповіла мені схожу історію про «Ашан». Вона дві години ходила магазином, набрала повний візок продуктів, але почалася тривога і розрахуватися вона не встигла. Потім ще дві години стояла біля магазину й чекала, коли він відкриється, щоб нарешті купити те, що вже вибрала.

У якийсь момент звичайний вихід у місто починає нагадувати полювання. Ти вже не просто плануєш, що треба купити, куди заїхати й що забрати, а ще намагаєшся вгадати, чи працюватиме конкретне місце, коли ти туди доїдеш. Ну і, звісно, твій вічний супутник — фаталізм: чи доїдеш, чи повернешся назад?

Поставити життя на абсолютну паузу й закопатися в бункері теж неможливо. Треба робити звичайні людські речі: купувати їжу й одяг, ходити до лікарів, водити дітей на заняття, працювати.

Але ті, хто просто намагається щось купити чи кудись потрапити, — лише одна сторона цієї нової реальності.

По інший бік зачинених дверей

Якось я сиділа в кафе й слухала, як працівниці за сусіднім столиком обговорюють чергову «жовту» тривогу. Одна з них була дуже зла. Її промова швидко дійшла до «страна находится под внешним управлением». Інша намагалася заперечувати, що компанії просто дбають про безпеку своїх працівників.

У відповідь та сказала: «Міжнародні мережі принаймні оплачують людям години, коли магазин не працює через тривогу, а я вже дві доби ходжу на роботу, а зарплату за свою роботу не отримаю».

І тут просте, на перший погляд, рішення «нехай магазин закриється, безпека важливіша» теж виявляється не таким простим.

Втома від постійного вибору

Мабуть, саме це для мене найбільше змінилося з появою «жовтих» тривог.

Під час «червоних» атак рішення ухвалюють за тебе: місто зупиняється, а сама загроза настільки очевидна, що простору для вагань майже немає.

«Жовта» тривога цього простору залишає набагато більше. Тепер кожна конкретна людина в кожній конкретній ситуації сама вирішує, що робити, спираючись на власний досвід і своє розуміння загрози.

Формально місто продовжує жити майже звичайним життям, але всередині нього кожен постійно визначає для себе межу допустимого ризику. Власник магазину вирішує, чи відкриватися, працівник — чи залишатися на роботі, якщо значну частину дня він проводить у тривозі й не завжди отримує за цей час зарплату, а батьки — чи вести дитину гуляти або в садок, знаючи, що там вона може пів дня просидіти в укритті.

Кожного разу, коли оголошують «жовту тривогу» я зависло дивлюся у телефон і думаю: що робити, наскільки все серйозно цього разу?

Мені здавалося, що за місяць я до цього звикну. Поки не звикла. І, здається, виснажує не лише повітряна тривога, а те, що щоразу доводиться заново вирішувати: продовжувати жити як звично чи цього разу все-таки розвернутися й піти додому.

Про авторку

Тетяна Любарець — комунікаційна менеджерка Texty.org.ua. Періодично пише для видання авторські колонки, у яких ділиться думками, спостереженнями та особистим досвідом.

київ київ війна колонка погляд спостереження