Статті

Генератор випадкових рішень. Як я вчуся жити під жовтими тривогами

Коли росіяни тільки почали атакувати Київ реактивними дронами, я не дуже зрозуміла, що відбувається, але інтуїтивно зіщулилася. Розкажу одну історію з життя.

Десять хвилин

29 серпня, субота. Ми з дворічним сином Максимом ідемо гуляти в парк «Наталка» на Оболоні. Уже майже дійшли до набережної, коли десь неподалік дуже бахнуло. Я злякалася, вилаялася, розвернула дитячий візочок і відразу вирішила: «Все, ніякого парку, йдемо додому».

А потім зупинилася і почала сама із собою торгуватися: «У мене вихідний, я й так мало часу проводжу з дитиною, ми вже вийшли з дому, Максим хоче гуляти. Може, все-таки підемо?».

Зробила ще кілька кроків, але внутрішня тривога й тремор не відпускали. Подумала, що біля Дніпра зараз точно не найкращий час гуляти: суто гіпотетично це якраз те відкрите місце, над яким можуть збивати дрони.

За кілька годин я дізналася, що приблизно в той час, коли ми мали бути в парку, там упали уламки російського безпілотника. Дворічна дівчинка дістала осколкове поранення, її госпіталізували, але вона померла в лікарні.

Це був перший момент, коли нова загроза перестала бути для мене черговим повідомленням у телефоні, до яких я вже, здавалося, звикла.

Наслідки російської атаки 29 серпня в Оболонському районі. Вибуховою хвилею пошкодило вікна і фасад закладу громадського харчування, оздоблення парку. Неподалік, на дитячому майданчику, уламки російського дрона смертельно поранили дворічну дівчинку. Фото: ДСНС

Коли небезпека стала цілодобовою

Раніше найстрашнішим часом доби була ніч. Літали дрони і балістика, ми ховалися в загальному коридорі, іноді дивилися мультики й молилися всім відомим богам, щоб дожити до ранку. Сам ранок був якоюсь рятівною ідеєю, майже буквальним втіленням приказки про найтемнішу ніч перед світанком.

Тепер і світанок не дає особливої розради.

Після того як тривоги поділили на жовті й червоні, жовта дуже швидко перетворилася на фоновий шум. Телефон гуде й дзеленчить, але торговельні центри працюють, люди сидять у кав’ярнях, життя наче рухається у звичному ритмі, просто десь паралельно летить Смерть.

А потім стали прилітати дрони, уламки потрапляли в магазини, були удари по складах та інших об’єктах, і ця умовна нормальність знову розсипалася. Замість зрозумілої системи в життя повернулися цілодобові хаос і невизначеність.

Ми з Максимом ховаємося в загальному коридорі під час чергової російської ракетної атаки на Київ, 24 травня 2026 року

Життя в режимі прийняття випадкових рішень

Раніше правила були більш-менш зрозумілими: почалася тривога — ховайся або просто сиди тихо і не висовуйся. Якщо дуже треба, йди на базар або в маленький магазин біля дому.

Тепер місто під час тривоги начебто продовжує жити, але працює якийсь генератор випадкових рішень. Торговельний центр відчинений, один магазин працює, сусідній ні, ще через кілька дверей знову працюють. Кав’ярня, яка ще вчора під час жовтої тривоги не зачинялася, сьогодні вже зачинена. Я досі не можу побачити в цьому систему, яку можна було б просто запам’ятати й навчитися жити між крапельок повітряних тривог.

А найстрашніше те, що всі ці хаотичні правила беруться не зі стелі. Часто вони пишуться буквально кров’ю. Розкажу ще одну історію.

Правила, написані уламками

На Почайній є магазин тканин. Коли запровадили жовті тривоги, він продовжував працювати. Допоки під час одного з обстрілів уламок дрона не пробив вікно й не залетів у приміщення, де застряг у комплекті постільної білизни. Працівниця магазину розповіла мені, що тоді дивом ніхто не постраждав. А невдовзі російський дрон уразив і склад компанії.

Після цього про роботу під час жовтих тривог там забули.

«Мені син каже: “Мамо, що ти там працюєш? Звільняйся, я сам тебе утримуватиму. Не треба так ризикувати життям”», — розповідала мені працівниця магазину, поки я ходила поміж рядами й обирала тканину для постільної білизни.

Минув уже тиждень відтоді, як мені повідомили, що замовлення готове, а я досі його не забрала. Просто не можу зловити момент, коли магазин відчинений.

Якось ми спеціально приїхали туди під час тривоги, яка зрештою тривала майже весь день. Біля підземного переходу й у самому переході стояла купа людей — усі чекали відбою. Ми теж чекали приблизно чотири години, тільки сиділи в дитячій кімнаті сусіднього торговельного центру, який у цей час спокійно працював.

Проте так і не дочекалися. Відбій пролунав уже тоді, коли ми були вдома. Але щойно Максим прокинувся після денного сну, почалася нова тривога.

Російська ракета пошкодила виробництво і склад «Текстиль-Контакту» в Києві, 24 вересня 2026 року. Олександр Соколовський / Фейсбук

Полювання за відчиненими дверима

Сусідка днями розповіла мені схожу історію про «Ашан». Вона дві години ходила по магазину, набрала повний візок продуктів, але розрахуватися не встигла, бо почалася повітряна тривога. Потім ще дві години стояла біля магазину й чекала, коли відчиниться, щоб нарешті купити те, що вже вибрала.

У якийсь момент звичайний вихід у місто починає нагадувати полювання. Ти вже не просто плануєш, що треба купити, куди заїхати й що забрати, а ще намагаєшся вгадати, чи працюватиме конкретне місце, коли ти туди доїдеш. Ну й, звісно, твій вічний супутник — фаталізм. Чи доїдеш? Чи повернешся назад?

Поставити життя на абсолютну паузу й закопатися в бункері теж неможливо. Треба робити звичайні людські речі: купувати їжу й одяг, ходити до лікарів, водити дітей на заняття, працювати.

Але ті, хто просто намагається щось купити чи кудись потрапити, — лише одна сторона цієї нової реальності.

По інший бік зачинених дверей

Якось я сиділа в кафе й слухала, як працівниці за сусіднім столиком обговорюють чергову жовту тривогу. Одна з них була дуже зла. Її промова швидко дійшла до «страна находится под внешним управлением». Інша намагалася заперечити, мовляв, компанії просто дбають про безпеку своїх працівників.

У відповідь та сказала: «Міжнародні мережі принаймні оплачують людям години, коли магазин не працює через тривогу, а я вже дві доби ходжу на роботу, але зарплату за свою роботу не отримаю».

І тут просте, на перший погляд, рішення «нехай магазин зачиниться, безпека важливіша» теж виявляється не таким простим.

Втома від постійного вибору

Мабуть, саме це для мене найбільше змінилося з появою жовтих тривог.

Під час червоних атак рішення ухвалюють за тебе: місто зупиняється, а сама загроза така очевидна, що простору для вагань майже немає.

Жовта тривога цього простору залишає значно більше. Тепер кожна конкретна людина в кожній конкретній ситуації сама вирішує, що робити, спираючись на власний досвід і своє розуміння загрози.

Формально місто і далі живе майже звичайним життям, але всередині нього кожен постійно визначає для себе межу допустимого ризику. Власник магазину вирішує, чи відчинятися, працівник — чи залишатися на роботі, якщо через постійні тривоги значну частину дня він проводить не на робочому місці й не завжди отримує за цей час зарплату, а батьки — чи вести дитину гуляти або в садочок, знаючи, що там вона пів дня може просидіти в укритті.

Щоразу, коли оголошують жовту тривогу, я дивлюся в телефон і думаю: що робити? Наскільки все серйозно цього разу?

Мені здавалося, що за місяць я до цього звикну. Поки що не звикла. І виснажують тепер не лише повітряні тривоги, а й те, що доводиться щоразу вирішувати: продовжувати жити звичним життям чи цього разу все-таки розвернутися й піти додому.

Про авторку

Тетяна Любарець — комунікаційна менеджерка Texty.org.ua. Періодично пише для видання авторські колонки, у яких ділиться думками, спостереженнями та особистим досвідом.

київ київ війна колонка погляд спостереження