Колаборантів не було. Як «Велика прогулянка» створила героїчний міф про окуповану Францію

Євген Лакінський, автор книжок «Канада. Від персикових садів до Полярного кола» та «Мій Квебек. Люди, мови і життя у Квебеку і навколишній Канаді»

Французька кінокомедія «Велика прогулянка» («La Grande Vadrouille») 1966 року про німецьку окупацію Франції давно стала класикою кінематографа. Одразу після виходу фільм зажив шаленої слави. Частково завдяки таланту головних акторів Андре Бурвіля і Луї де Фюнеса. Частково завдяки вдалому сценарію і хорошій роботі режисера. Але не тільки.

Уперше я побачив «Велику прогулянку» ще в радянському дитинстві, у російськомовному дубляжі. Тоді фільм сприймався як дуже простий: позитивні герої борються проти німецько-фашистських окупантів. І єдине, що здавалося трохи незвичайним, то це те, що німців показали недолугими й смішними. На відміну від більшості радянських фільмів про Другу світову, де ворог був зловісним і небезпечним.

Але деякі фільми варто дивитися уважніше й критичніше, і це якраз один із таких.

Отже, передивився я «Велику прогулянку» в дорослому віці й у французькому оригіналі і був вражений, адже чи не кожна деталь, навіть незначна, несе досить чіткий політичний меседж.

Франція чинить опір

Пригадаємо сюжет.

Літо 1942 року (це важливо, якщо враховувати історичний контекст). Британський літак бомбардує Німеччину. На шляху назад над Парижем його збиває німецька ППО. Весь екіпаж встигає катапультуватися. Вітром їх відносить кого куди: одного до зоопарку, іншого до оперного театру, ще іншого на дах житлового будинку. З допомогою французьких цивільних усі троє зустрічаються і втікають на безпечну територію (звідки, напевно, повернуться до Британії і знову бомбитимуть Німеччину).

Фільм якісний, смішний і людяний. Після виходу в 1966 році він став найпопулярнішим фільмом у французькому кінопрокаті, і то аж до появи «Титаніка» в 1997 році. Лише в кінотеатрах його передивилося 17 мільйонів французів. Фільм зажив ще й міжнародної слави.

Але найцікавіші тут ті деталі, які більшість іноземних глядачів не помічає, а більшість французьких — із тих, хто пережив окупацію, — воліє не помічати.

Які ж це деталі?

По-перше, всі французи (абсолютно всі) свідомо допомагають британським військовим пілотам, інколи зі значним ризиком для життя. Ніхто навіть не думає їх здати.

По-друге, — і це підкреслено, але «непомітно», — британцям допомагають люди всіх соціальних класів: і інтелігенція, і пролетарі, і підприємці, і церква. Тут тобі й видатний диригент, і маляр, і власниця готелю, і черниці, й охоронець у зоопарку, й актори. Ну й, звісно ж, люди всіх демографічних категорій: чоловіки і жінки, молоді і літні…

По-третє, у вільний від роботи час персонал оперного театру ретельно займається підготовкою атентату проти німецьких офіцерів. Ніби це нормальна тодішня діяльність простого француза.

По-четверте, — і це, мабуть, головне, — у фільмі взагалі, у жодній формі, не існує французів-колаборантів.

Після купи небезпечних пригод британці й найактивніші з їхніх помічників успішно перетинають кордон і опиняються у якійсь, вочевидь, вільній і безпечній країні. Озброєні до зубів німці, які вже майже наздогнали втікачів, не наважуються перейти кордон.

Це все дуже гарно, особливо якщо не бути в курсі деяких історичних подробиць.

Що було насправді

Якщо говорити коротко, то в травні 1940 року нацистська Німеччина почала наступ на французьку територію, розбила французьку й британську армії і вже 14 червня зайняла Париж. У тих умовах евакуйований на захід країни французький парламент передав владу героєві Першої світової війни, маршалові Філіппу Петену, який фактично став диктатором.

22 червня 1940 року Петен підписує з німцями перемир’я і закликає до співпраці з ними. Термін «колаборація» (la collaboration) — у сенсі співпраці з окупантами — походить саме з його промови.

Водночас у тому ж таки червні 1940 року французький генерал Шарль де Голль, який встиг евакуюватися до Англії, відмовився визнавати перемирʼя. Він оголосив, що продовжуватиме боротьбу аж до звільнення всієї Франції, й почав формувати власні війська, які назвав Вільними французькими силами. Щоправда, добровольців у нього було мало. Більшість французької армії, флоту, дипломатичних представництв та колоніальних адміністрацій залишилися вірними «легітимному уряду» Франції, себто Петену. Де Голля оголосили «зрадником Батьківщини»: військовий не тільки відмовився виконувати накази, а й пішов зі зброєю в руках проти власного керівництва! Вже 2 серпня 1940-го його заочно засудили до страти.

Згідно з умовами перемирʼя Франція формально залишалася суверенною державою, мала свій уряд, армію, флот і колонії. Частина країни стала «окупованою зоною», де керували німці, інша частина — «вільною зоною», де керували колаборанти на чолі з Петеном. «Вільною» ця зона була лише тим, що там не стояли німецькі війська. Петен установив тоталітарний режим, запровадив жорстку цензуру, переслідував опозицію, ухвалив антисемітські закони й поклав край демократії.

У листопаді 1942-го (тобто за кілька місяців після подій у «Великій прогулянці») німці окупували ще й «вільну зону». Але Петена залишили при владі. Він керував аж до 1944 року, коли Францію звільнили американсько-британські війська в союзі з Рухом опору, а де Голль очолив країну. Потім багатьох колаборантів судили, а інколи й лінчували. Декого засудили до страти чи тривалого увʼязнення.

Аж до 1942-го (а подекуди й до 1944-го) багато іноземних держав визнавали уряд Петена «легітимним» керівництвом Франції й тримали свої посольства у місті Віші, тимчасовій «столиці» колабораціоністського режиму.

Зрозуміло, що дуже багато французів так чи інакше співпрацювало з окупантами — хтось із матеріальних чи карʼєрних міркувань, а хтось і з ідеологічних (фашизм, антисемітизм, антикомунізм). Водночас з’явився й французький Рух опору. Ідеологічно він був дуже різноманітний: від монархістів, до крайніх лівих.

Більшість французів не підтримувала окупантів, але й не допомагала підпільникам.

Звісно, що чим ближче було звільнення, то більше ставало резистантів, а от колаборантів чомусь різко меншало…

Англійці — союзники чи вороги?

Як ставилися французи до британців, зокрема й до британських військових пілотів? По-різному.

Відносини з Англією взагалі стали складними. Про це не люблять згадувати, але 3 липня 1940 року (за 11 днів після перемирʼя) британський флот спробував захопити французькі військові кораблі, щоб ті не дісталися Німеччині. Французи відмовилися підкоритися, англійці їх атакували, і це коштувало життя більш як тисячі французьких моряків. Тоді Франція, себто міжнародно визнаний уряд Петена, розірвала дипломатичні відносини з Великою Британією.

Деякі французи щиро вважали, що союзники їх зрадили. Водночас пропаганда — і петенівська, і німецька — подавала Англію як віковічного ворога Франції (дві країни справді змагалися віками). Британська авіація бомбила військові та промислові обʼєкти не тільки в Німеччині, а й на території Франції, і від цього нерідко гинули й французькі цивільні (за всю Другу світову цивільних жертв у Франції було більше ніж 50 тисяч). Не те щоб прості французи дуже раділи бомбардуванням.

Водночас багато хто потаємно слухав BBC хоча б вже тому, що офіційна пропаганда аж занадто брехала. До того ж багато хто й далі вважав Британію союзницею. Ба більше, чи не головною надією на звільнення. Французькі підпільники допомагали Британії чим могли (наприклад, рятуючи тих самих військових пілотів).

Чимало французів мріяло про перемогу союзників… Інші, втім, добровільно йшли до петенівської колабораціоністської міліції, яка боролася проти самого французького підпілля.

Краще зрозуміти цю епоху допоможе чудовий французький фільм «Армія тіней» про французький Рух опору, де показано жорстокість і неоднозначність тих часів. Наприклад, постійний страх перед гестапо. Або страту підпільниками власних зрадників.

Тобто якби сюжет «Великої прогулянки» перенести в реальність, то деякі французи справді спробували б допомогти англійцям, а деякі побігли б повідомляти поліцію чи гестапо. Тоді як у фільмі жоден француз не підтримує німців.

«Вільна» Франція, якої не показали

Особливо цікаво, що «вільний безпечний край», де герої так щасливо рятуються, — це не нейтральна Швейцарія і навіть не франкістська Іспанія, а (поки що!) неокупована петенівська Франція. Та Франція, де керує пронімецький авторитарний режим, який має Британію за ворога і кидає до таборів тих, хто із цим не згоден. І навіть цю «вільну» частину Франції німці окупують за кілька місяців після подій фільму.

Комедія як ліки від пам’яті

Нагадаю, фільм вийшов у 1966-му. Тобто ті глядачі, яким було хоча б 40 років, ще дуже добре памʼятали окупацію та її справжні реалії. Протягом кількох років вони чули (або й співали!) пісню «Маршале, ми тут!» на честь диктатора Петена.

Вони бачили, як їхні родичі чи знайомі колаборували. Вони бачили, як інших родичів чи знайомих вивозили на роботи до Німеччини. Вони знали, що гестапо могло затримати, катувати і вбити будь-кого без суду і слідства. Вони знали, що наступна бомба союзників може впасти саме на них. Вони не любили окупантів, але не дуже довіряли й де Голлю та англійцям.

Потім окупація скінчилася, а Франція знову стала незалежною і сильною. Ще й опинилася серед країн-переможців у Другій світовій! І всі відразу пригадали, що, виявляється, завжди співчували Руху опору й завжди зневажали абсолютно всіх колаборантів.

Навіть у 1950-ті роки «французи все ще [були] травмовані тими темними часами [окупації]», пише французький автор Тома Шалін у біографії Луї де Фюнеса. У 1960-ті ця травма ще нікуди не поділася. Окупацію намагалися не згадувати, принаймні в кіно. Навіть у 1966-му «Велика прогулянка» була лише третім (!) французьким фільмом про окупаційні часи.

І саме таку Францію їм і показали у фільмі. Не дивно, що «Велика прогулянка» побила всі рекорди — допомогла глядачам приглушити старі травми, і то весело та смішно.

У наших теперішніх реаліях важко знайти хоч якусь аналогію цьому міфу. Хіба що уявити, що Росія повністю окупувала б Білорусь, Україна визволила б цю країну воєнним способом, а більшість білорусів усвідомила б, що Росія — ворог. І років через 20 у Білорусі зняли б гарну комедію про те, як усі білоруси допомагають українським військовим проти росіян, білоруських ватників узагалі не існує, а «лукашисти» десь магічно зникли б з екрана. Але навіть така аналогія була б хибною.

Не тільки Франція

Щодо прихованих політичних меседжів у фільмах варто пригадати й, наприклад, «Звуки музики» — американську музичну комедію 1965 року. Легкий, веселий фільм про багатодітну сім’ю, яка гарно співає на тлі красивих австрійських гір.

Аж раптом наприкінці фільму невідомо звідки з’являються якісь погані люди (німецькі нацисти), які захоплюють цю країну (яка виявляється Австрією), а головні герої вимушені втікати з дітьми через гірський кордон, бо вони австрійці, а не німці й демонстративно вивісили вдома австрійський прапор. Знову ж таки абсолютна більшість глядачів взагалі не помічає цієї «деталі». Вони дивляться красиву любовну історію, слухають веселі пісні, сміються з жартів, але десь у підсвідомості залишається розуміння, що Австрія — це не Німеччина, а однозначна жертва німецької окупації (як, наприклад, Польща чи Норвегія). Тобто в головах залишається головний меседж австрійської «теорії жертви», яку після Другої світової просували як союзники, так і сама Австрія. Теорія ця полягала в тому, що жителі міжвоєнної Австрії — це не співучасники нацистських війн і злочинів, а населення окупованої країни, а сама Австрія — «перша жертва нацистів».

Насправді ця теорія не така вже очевидна. Наприкінці 1918-го, під час розпаду Австро-Угорщини, німецькі регіони імперії намагалися увійти до складу Німеччини. Переможці Першої світової заборонили це робити. Довелося утворювати власну німецьку державу під назвою Австрія. У 1938-му, коли Гітлер без бою анексував Австрію, частина населення це підтримувала, інша частина була проти, але майже не чинила опору. Під час Другої світової громадяни міжвоєнної Австрії брали активну участь у війні, у партійному житті, у нацистських інституціях, а частина й у нацистських злочинах проти людства. Якогось помітного незалежницького руху не було. Коли ж Німеччина зазнала нищівної поразки та іноземної окупації, то виявилося, що комусь доведеться відповідати і за розпалення війни, і за масові вбивства цивільних.

У 1945-му союзники відродили незалежну Австрію, а австрійцям було вигідно відмежуватися від усього поганого, що скоїв Третій Райх. Це не тільки було вигідно з практичних міркувань, а й забезпечувало певний психологічний комфорт. Адже одна річ сказати, що «ми програли загарбницьку війну», а інша — що «нас звільнили від іноземних загарбників». Яка з двох версій привабливіша? Звісно, що самі переможці просували саме таку версію, адже визволителями бути краще, ніж окупантами.

Пропаганда в розважальному стилі

Звісно, за кількістю прихованих політичних меседжів радянські фільми випереджають західні аналоги — Texty.org.ua про це вже писали.

Взагалі ж прихована пропаганда в ніби розважальній індустрії — окрема й цікава тема, яку варто ретельно досліджувати.

друга світова війна кіно франція історія

Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)

Підписатися

Подивитися свіжий випуск