Статті

Своя справа після фронту. Як троє ветеранів роблять ковбасу за старовинними рецептами

Троє товаришів, троє ветеранів Вуйко, Директор і Грузин заснували на Закарпатті бізнес: виробляють ковбаси і м’ясні продукти. Де брали гроші на запуск власної справи? Чи помічні грантові програми? Чи вдається вже заробляти? Про це ми поговорили зі співзасновниками ТОВ «Вуйко ЕКО» Василем Поприком, Віктором Сулімою та Владиславом Опалеником.

Озвучено за допомогою ШІ голосом Валерії Павленко

Уже рік в Ужгороді на Закарпатті працює ТОВ «Вуйко ЕКО» — крафтове виробництво м’ясо-ковбасної продукції. Почалося все як справа для душі, як терапія, а тепер випускають 19 видів продукції і планують відкривати магазин.

Віктор Суліма (Грузин), Владислав Опаленик (Директор) і Василь Поприк (Вуйко)

«Забирайте мене срочно в армію»

Віктор Суліма (Грузин), Василь Поприк (Вуйко) і Владислав Опаленик (Директор) знайомі понад 20 років. Пройшли Революцію гідності, пішли на фронт добровольцями, списалися після поранень.

Віктор Суліма воював ще з 2014-го. Потім повертався в цивільне життя, у 2022-му знову пішов на війну. Служив у Донецькій, Луганській та Сумській областях. За станом здоров’я його комісували.

Василь Поприк повернувся в Україну із заробітків 25 лютого 2022-го. Наступного дня пішов добровольцем.

«За 14 хвилин пройшов медкомісію. Кажу: люди, забирайте мене срочно в армію», — згадує Василь. Мобілізуватися вдалося лише в Києві завдяки товаришам із «Правого сектору».

Перше поранення дістав на Київщині, друге на Миколаївщині. А в січні 2024-го після виходу із Серебрянського лісу його звалив інсульт. Має третю групу інвалідності.

Владислава Опаленика близько року не хотіли брати у військо через діабет і гіпертонію. Він порвав «непридатний» військовий квиток, поїхав із Перечина до Ужгорода і вже через пів дня був у війську.

«Телефоную жінці: “Збери мені, будь ласка, рюкзак”. — “Куди? Десь у відрядження?” — “Ні, на війну”. Вона зі мною потім два тижні не говорила», — згадує Владислав.

Він возив побратимів на нуль, і його хамер підірвався. Понад рік лікувався, заново вчився ходити.

«Який із мене бізнесмен?»

Ветеранам важко було адаптуватися до цивільного життя: чути в транспорті розмови, хто і де купив липову інвалідність, хто і за скільки перетнув кордон. А тим часом побратими писали про поранених і загиблих.

Василь Поприк працює фахівцем із супроводу ветеранів у Перечинській міській раді. Часом доводиться буквально за руку водити хлопців у лікарню чи оформляти пенсію. Каже, що ветерани не завжди можуть повернутися на попередню роботу. Роботодавці ставляться до них упереджено.

«Був випадок, коли людина у 2022 році втратила ногу, а до 2025-го не оформила пенсію. І ніхто не звертав на це уваги», — розповідає Василь.

Щоб себе розрадити і не застрягнути в негативі, Поприк і Суліма стали думати про власну справу. Якщо вже відкривати бізнес, то робити те, на що завжди є попит. Варіантів було три: смерть, лікування і їжа. Мати справу з похованнями не хотіли, у лікуванні не тямлять, а от їжа — те, що треба. Вирішили робити ковбаси.

Варіантів було три: смерть, лікування і їжа

На той час Владислав ще лікувався. До нього в палату прийшли Василь і Віктор.

— Чи згоден ти з нами бізнес починати? — поцікавилися.

— Та який із мене бізнесмен? Хіба ви не бачите, що я ходити не можу?

— По телефону говоритимеш, розвезти-привезти, з фінансами і паперами вирішити, — не відступили друзі.

Так і започаткували справу. Всі троє мали досвід роботи в підприємництві та з підприємцями. У Віктора була кав’ярня і точка з продажу побутової хімії на базарі, Владислав був директором піцерії, а Василь — начальником управління економіки, першим заступником голови районної ради.

Лаванда і ялівець

Заснували товариство з обмеженою відповідальністю. Хотіли брати м’ясо в офіційних постачальників із європейською сертифікацією, але вони працюють лише з юридичними особами.

Спочатку молотили, крутили, коптили вручну

Спершу директором призначили Владислава. Але йому зменшили через це пенсію.

«Надійшла на 8 тисяч менша пенсія. Я сказав, що не готовий втрачати гроші, поки заробітку немає. Тому залишився співзасновником, а директоркою стала дружина», — каже Владислав.

Спочатку молотили, крутили, коптили вручну. Будинок Вуйка перетворився на виробничий цех.

Потім знайомий, нині військовий, безплатно надав приміщення, яке колись будувалося як ковбасний цех, але стояло без діла. Чоловіки взялися розчищати і ремонтувати його.

На одній із конференцій познайомилися з представниками Благодійного фонду Фреда в Україні. Написали листа, прописали потреби. Благодійники відгукнулися і надали обладнання: холодильники, морозилки, мʼясорубки тощо. Пізніше власним коштом ветерани докупили фаршоміс, який може одночасно перемішувати 15 кг мʼяса.

Нині «Вуйко ЕКО» випускає 19 видів продукції. Серед унікальних продуктів лавандовий шовдар (копчений свинячий окіст із додаванням лаванди), запечене лемківське сало за старовинним рецептом, який випадково знайшли в борговій книзі, ковбаса з ялівцем замість чорного перцю.

Приготування одного продукту від моменту завезення м’яса і до моменту, як його можна продавати, займає приблизно тиждень.

«Виходжу на роботу і в суботу, і в неділю. Бо процес вудження не перервеш, все ж на дровах, на димові», — каже Віктор.

Роботу розподіляють за здібностями і можливостями. На Вікторі тримається фізична праця. Владислав займається паперовою роботою, розвезенням замовлень, домовленостями. Каже, що і в цеху може допомагати, але важкого не піднімає. Василь пів року тому відійшов від справ, але лишається в співзасновниках. Працює, коли відправляють тушонку на фронт. Його завдання — мити банки.

Під час знеструмлень пристосовувалися як могли. Владислав каже, що тушонку, бувало, варив удома, коли там не вимикали світло. Різати м’ясо, коптити, набивати ковбасу можна і без світла. А коли вмикали, то вже мололи, вакуумували і так далі.

По Ужгороду продукцію розвозять безплатно. Є й замовлення від українців, які виїхали під час війни за кордон.

«Бізнес-план написати нелегко»

Розпочинали справу на власні гроші. Василь Поприк каже, що спершу скинулися по 200 тисяч, потім ще по 100. А тоді додали на ремонт та обладнання. Кошти брали з дому, із запасів, відкладених за цивільного життя. Під час служби більша частина йшла на закупівлю амуніції та ремонт військових автівок.

«Я від Збройних сил України навіть форму не отримав. Усе купував сам: американський бронежилет, якісну форму. Та, яку видавали на початку повномасштабки, плавилася від мінімального осколка і впивалася в шкіру», — розповідає Віктор Суліма.

Відкладати з бойових вдавалося лише невелику частину. Тож не варто думати, що на війні можна заробити кошти на відкриття бізнесу, каже ветеран.

Залучити державні гранти не вдалося.

«Якщо закриєшся, наприклад, через два роки, а в тебе грант на сім, то маєш залишок коштів повернути. Але бізнес є бізнес», — каже Василь Поприк.

Навіть мікрогрант отримати непросто. Віктор Суліма крім роботи у «Вуйко ЕКО» ще виготовляє сувенірну продукцію з гільз для патронів.

Віктор Суліма виготовляє сувеніри з гільз для патронів

Подавався на обласний грант. Там йому вдалося отримати 200 тисяч і придбати лазерний гравер. Але ТОВ грантів не давали, тому у «Вуйко ЕКО» шансів не було.

«Нелегко написати той бізнес-план і захистити його. Мені допомагала дружина, вона старша викладачка в університеті. Писали довго. Я впевнений, що більшість хлопців його ніколи не напише самостійно», — каже Віктор.

За словами чоловіка, зараз з’явилося багато посередників, які пропонують послуги з написання бізнес-плану. Однак гарантії, що ти зможеш захистити його й отримати грант, ніхто не дає.

Віктор Суліма вважає, що було б добре мати спеціалістів у ветеранському просторі, які допомагали б писати бізнес-плани. «Приходить, умовно, якийсь Вася і каже: “Я хочу займатися сироварінням. Будь ласка, напишіть мені план, бо в мене освіта вісім класів”. Йому надають супровід, допомагають заповнити документи. Людина йде і працює».

Ветерани за рік роботи вийшли в нуль. Усе, що вдається заробити, вкладають у розвиток виробництва, докуповують обладнання, роблять ремонт у магазині, який планують невдовзі відкрити.

«Додому ще не несемо, але і з дому вже не тягнемо», — каже Віктор.

Бізнес як терапія

Працювати в команді не завжди просто. Особливо на початку. Але з часом притерлися.

«Всі контужені, всі з інвалідністю, всі з власним досвідом. Кожен думає, що правий. Я спочатку нервувався, а потім лікар сказав, що це шкідливо, то вже не сперечаюся», — каже Владислав.

Ветерани вчаться домовлятися. «Перші пів року тим, хто всіх мирив, був я, — згадує Василь Поприк. — А коли я не витримував, то вже вони мене заспокоювали».

На прохання порадити щось ветеранам, які хочуть займатися бізнесом, Вуйко каже: «Не займатися».

«Жодного сприяння з боку влади немає. Взяти, наприклад, закон про ветеранський бізнес. Читав його п’ять разів. І навіть я, не тупа людина, не зрозумів, про що там, для чого», — пояснює він.

Ветеран наголошує, що 90% хлопців, які повертаються в цивільне життя після війни, без рук, без ніг, мають психічні порушення. Вести справи в такому стані без сторонньої допомоги важко.

Те, що ТОВ «Вуйко ЕКО» пропрацювало рік, співзасновники вважають успіхом. Але наголошують, що це не про гроші. Це про те, що все можливо, що реально знайти справу до душі.

«Для нас це передусім реабілітація. Збиралися, щось говорили, щось робили. Є надія і впевненість у тому, що колись це почне давати прибуток. Але поки що це радше терапія. Зранку сюди прийшов і цілий день тут. І тебе, скажемо так, ніхто не кумарить», — каже Віктор Суліма.

Публікацію створили Texty.org.ua за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю Texty.org.ua і не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

бізнес ветерани ісар