Чому “Пласт” не “Юнармія” і що не так із національно-патріотичним вихованням

Владислав Пєшкін із Житомира нещодавно став виховником “Пласту”. Цього літа він вперше відбув табір саме як виховник. Каже, що вражень залишилося на цілий рік і в перервах на роботі переглядає фотографії з табору, сповнені тепла. У цивільному житті Владислав має посаду з довгою назвою — заступник директора з адміністративно-господарської роботи Житомирського музичного фахового коледжу ім. В. С. Косенка. А в “Пласті” він виховник гуртка “Скіфи” й активний учасник різних пластових подій.

З “Пластом” Владислав дружить із 2023 року. Спочатку допомагав організовувати заходи для місцевого осередку, шукав приміщення, а також був гостем на останній ватрі літа житомирського пластового куреня “Чортополохи”.

«Це була моя перша ватра, і вона запалила в мені таку іскру, що я не міг дочекатися, коли й сам доєднаюся до “Пласту”. На початку пластового року мені пов’язали хустку пластового приятеля, а в жовтні я написав заяву на вступ», — розповідає чоловік.

Таких виховників, як Владислав, у яких горіли б очі, “Пласту” дуже не вистачає. Зокрема, й через це організація не може масштабуватися і набирати більше дітей, хоча попит високий.

За словами керівниці “Пласту” Ксенії Дремлюженко, ситуація з виховниками ще більше ускладнилася під час повномасштабної війни.

«Багато пластунів, які були виховниками, пішли захищати Україну. Перед нами постав виклик, ким закрити цей дисбаланс. Було таке, що виховники вели по два гуртки, щоб діти тих, хто пішов у військо, могли продовжити навчання», — каже Ксенія.

Виховники не отримують грошей за свою роботу з дітьми та підлітками, це волонтерство в чистому вигляді.

Владислав Пєшкін, наприклад, також став виховником гуртка 16–17-річних хлопців, які залишилися без виховника через мобілізацію.

За словами голови наглядової ради “Пласту” в 2018–2023 роках Юрія Юзича, щоб долучитися до організації, важливо дотримуватися цінностей, які вона сповідує. Скаутинг — це стиль життя, а навчання власним прикладом — одна з ключових методик. Виховник, який не ходить у мандрівки, не готовий спати в наметі, не отримує від цього задоволення, навряд чи зможе запалити в дитині любов до цього.

Організація побудована на засадах вірності Богові та Україні. Саме ці слова промовляють пластуни, складаючи присягу. Водночас “Пласт” не є релігійною організацією — діти й дорослі можуть належати до різних конфесій.

Серед важливих для організації питань також здоровий спосіб життя. Виховник має бути прикладом для дітей. І якщо він каже, що пити й курити не можна, а від нього тхне тютюном чи алкоголем, то, звісно, діти не віритимуть у щирість його слів.

Фінанси

Перш ніж стати виховником, волонтер має пройти вишкіл, навчитися, інтегруватися в організацію, продемонструвати свої переконання, опанувати пластовий метод.

Юрій Юзич пояснює, що від моменту, коли людина написала заяву на вступ до “Пласту”, і до того, як вона починає працювати з дітьми, може минути від шести місяців до трьох років.

Навчання виховників потребує коштів, адже необхідно збільшувати кількість тренінгів. Волонтерськими силами тут уже не обійтися, потрібні люди на зарплаті, а на це важко знайти фінанси.

«Багато хто готовий давати кошти на заходи, на стипендії, але мало хто розуміє: щоб виконувати роботу системно, створювати нові осередки, потрібно вкладати в розвиток політик, процесів, у налагодження операційної діяльності. А на це важче залучити кошти. Відсутність інституційної підтримки сповільнює розвиток організації», — каже Ксенія Дремлюженко.

Подаючись на грантові конкурси від держави, “Пласт” отримує кошти на проєкти, де немає відшкодування адміністративних витрат. Часто за такою великою кількістю заходів стоять координатори і бухгалтери, яких треба підтримувати фінансово. Такі масштаби, як у “Пласту”, вже важко реалізовувати лише на волонтерських засадах.

«В організації має бути людина, яка телефонуватиме волонтерам, координуватиме роботу, запитуватиме, чим допомогти, і так далі. І зарплата в Києві, наприклад, не може бути десять тисяч. Якби були вирішені такі банальні питання, як зарплата адміністраторам, можна було б більше залучати волонтерів», — каже Ксенія.

За словами Юрія Юзича, хороші результати в розширенні організації там, де місцева чи обласна влада йде на співпрацю і фінансує навчання волонтерів.

«Останні роки ми робили в п’яти областях обласні пластові вишкільні центри. Це комунальні заклади, які фінансуються з обласного бюджету й проводять навчання для волонтерів. І це один із варіантів вирішення проблеми. Наприклад, Київщина демонструє дуже хороші показники. Якщо шість років тому було десять пластунів на всю область, то тепер двісті лише в Бучі», — каже Юрій Юзич.

З великих фондів кошти на інституційну підтримку надають ІСАР Єднання та МФ “Відродження”. Щоб залучити підтримку донорів, у “Пласті” пишуть заявки, однак часто отримують відмови. Ксенія припускає, що, можливо, це через чутки, ніби “Пласт” — мілітарна, релігійна організація.

Щоб спростовувати такі стереотипи, проводити інформаційні кампанії і більше розповідати про “Пласт”, також потрібні гроші. Юрій Юзич зазначає, що не вистачає коштів навіть на соціологічне дослідження, щоб з’ясувати, що люди думають про “Пласт”.

«За всі роки незалежності “Пласт” не провів жодного соціологічного дослідження, щоб з’ясувати настрої батьків, дітей і так далі. Ширшого розуміння, з чим ми працюємо, у нас немає. Тому ми, як ті сліпі кошенята, керуємося в роботі радше припущеннями, ніж доведеним фактажем. І частина ресурсів витрачається неефективно, бо ми не можемо нормально прицілити», — каже Юрій.

Ще одна проблема — відсутність інфраструктури. Щотижневі сходини виховники змушені проводити в себе на роботі, у батьків на роботі чи в офісах дружніх організацій. Навіть у Києві немає пластової домівки.

Війна

Повномасштабна війна змінила роботу “Пласту”. У лютому 2022 року організація була змушена стати на паузу. Всі сили йшли на волонтерство і підтримку військових. Відкривали збори, плели сітки, допомагали переселенцям. Але вже в травні 2022 року зрозуміли, що займатися дітьми й молоддю як ніколи важливо. І почали шукати можливості для організації таборів за кордоном, частину навіть провели на Закарпатті. Змінювалась і програма відповідно до нових умов життя.

«Ми розуміємо, що зараз важливо навчати дітей мінної безпеки, — каже Ксенія Дремлюженко. — Обов’язковою в пластовій програмі була домедична допомога, а тепер додалася ще й тактична медицина. Діти мають знати, як зупиняти кровотечі, як користуватися турнікетами тощо. Особливо ті, що проживають на прифронтових територіях. А в нас є осередки в Харкові, Одесі, Запоріжжі, Миколаєві, Чернігові, Сумах».

Табори — важлива і невід’ємна частина пластової програми. Вони є продовженням щотижневих занять протягом року. Під час війни кількість місць, які можна вважати хоча б умовно безпечними і де можна провести табір, істотно зменшилася.

«Протягом літа в нас понад 200 таборів. У кожному таборі щонайменше 30 учасників, а може бути й 120. Безпекові питання дуже ускладнюють роботу», — каже Ксенія.

Почасти пластові табори мають свою спеціалізацію: летунську (тобто авіаційну. — Ред.), морську, мистецьку, історичну, військову. Наприклад, “Легіон” проводять для тих, хто хоче присвятити життя військовій службі й стати офіцером. Дітей вчать мінної безпеки, домедичної допомоги, картографії, а також керувати БпЛА. Військові навіть беруть відпустку, щоб приїхати в табір і передати знання молоді.

«Масштабувати, щоб, наприклад, організувати не один, а десять таборів, неможливо. Бо потрібні спроможні команди, які пройдуть табір раз чи два і далі за цими моделями й практиками робитимуть схожі проєкти», — каже Юрій Юзич.

Основи демократії

І тут, можливо, критики скажуть: а чим же “Пласт” відрізняється від російських організацій, які готують мобілізаційний ресурс із дітей?

Юрій Юзич пояснює:

«Знаєте, в армії є примітивний польовий телефон “тапік”. От “Юнармія” — це “тапік”, а “Пласт” — це айфон. І те, і те про зв’язок. Але масштаби, можливості, капіталізація, технологічна якість — це земля і небо».

Юрій Юзич наголошує, що в Росії знеособлюють людину. У центрі уваги стройова підготовка і виконання наказу. Цінності людини неважливі, важливі тільки цінності держави. Є наказ, і треба його виконувати.

“Пласт” завдяки методу, що напрацьовувався століттями, створює середовище для саморозвитку.

“Пласт” — самовиховна організація, а не виховна

«Головне завдання — не вишикувати і сказати, що все, віднині ви всі вірні Богу, Україні й не вживаєте алкоголю. Це не так відбувається. Діти потрапляють у демократичне середовище, де можуть саморозвиватися. У нас часто кажуть, що “Пласт” — виховна організація, але це дуже неправильна теза, бо “Пласт” — самовиховна організація. Бо ми створюємо умови, де дитина може самовиховуватися», — пояснює Юрій Юзич.

За словами Ксенії Дремлюженко, пластова програма складається з кількох загальних блоків. Патріотизм формується ненав’язливо, маленькими діями, словами з пісні, власним прикладом, розмовами біля багаття.

Патріотизм формується ненав’язливо, маленькими діями, словами з пісні, власним прикладом, розмовами біля багаття

Немає окремої методички, за якою працюють усі однаково. На заняттях не нав’язується певна думка, а проводяться дослідження, екскурсії, шукаються різні джерела. Важливий блок про самозарадність, коли діти вчаться загальних речей, вчаться бути самостійними, а також блок про взаємодію з природою.

«У нас немає диктатури. У “Пласті” закладено демократичні цінності. Коли кілька гуртків об’єднується в курінь, вони обирають на певні посади лідерів серед своїх же. У нас немає такого, що як сказав керівник, так і буде. У дітей є можливість розкривати свій потенціал лідерства, бути провідником, брати на себе відповідальність», — розповідає Ксенія.

Юрій Юзич каже, що термін “національно-патріотичне виховання” своє віджив. Займатися національно-патріотичним вихованням — це як будувати путінську систему під українськими прапорами. Короваї, шаровари і портрети на стіні — це повторення радянських наративів. Якщо прийде окупант, то можна змінити прапор, портрет — і все працює далі.

Займатися національно-патріотичним вихованням — це як будувати путінську систему під українськими прапорами

«У 2017 році на сайті Нової української школи (НУШ) виклали концепцію розвитку громадянської освіти, але вона не просунулася нікуди, бо уряд Гройсмана пішов, а наступний уряд нічого з тієї концепції не зробив. Говорячи про національно-патріотичне чи військово-патріотичне виховання, ми фактично формуємо “русскій мір” в Україні державним коштом. Це їхні наративи, де людина знеособлюється», — каже Юрій Юзич.

І пояснює, що в Росії продовжують традиції радянської армії. На прикладах певних “героїв” демонструють, що от людина зробила те, що їй наказала партія, чи президент, чи цар, й отримала кілька медалей. Будь таким, як той “герой”. У “Пласті” вважають, що коли є якісь конкретні дії людини, то треба розбиратися, чому вона так вчинила, ставити запитання.

На думку Юрія, коректно говорити про громадянську стійкість та оборонну свідомість, адже саме ці терміни є в законі.

«Коли ми спитали французів, що найважливіше в оборонній свідомості, знаєте, що вони відповіли? Французька мова. Оборонна свідомість — це не про автомати. Людина має знати, що в основі оборонної свідомості лежить українська мова, і розуміти чому», — каже він.

Юрій Юзич упевнений, що людина сама знайде спосіб, як реалізувати свою оборонну свідомість, сама розбереться, що їй потрібно: автомат, дрон чи щось інше. Оборонна свідомість — це про розуміння, за що йде війна.

«Я знаю випадок, коли комбриг підійшов до одного відомого журналіста й питає: “А ти такий розумний? А за що війна?”. Тобто командир бригади, який воює, не розуміє, за що війна», — розповідає Юрій.

Ксенія Дремлюженко вважає, що дивно жити в країні й не думати про те, що ти можеш зробити для неї.

«Коли живеш у певній країні, то ти говориш рідною мовою, вчиш символи, історію. І саме так відбувається в інших країнах. Просто Україна довгий час не була незалежною, тому ми стикаємося з тим, що треба доводити, навіщо вчити мову, навіщо вчити історію і так далі».

Враження і мрії

Владислав Пєшкін говорить про свою діяльність у “Пласті” з усмішкою і щирим захопленням. Згадує, що не зміг приїхати в перший день у табір, дістався тільки наступного дня.

«Один із хлопців підбіг до мене, обіймає, каже, що вже хотів додому їхати, а коли мене побачив, то вже не поїде. Це дуже вразило і зворушило», — розповідає Владислав.

Десять днів у таборі стали для нього справжнім відпочинком, попри різні поточні питання і труднощі.

«Виховник, який працює з юнацтвом, не робить усе за дітей. Він просто наставляє і допомагає рухатися в “Пласті”. Він як старший друг чи товариш. Мене вразило, що змотивоване юнацтво, у якого є хороший виховник, може робити чудові речі», — ділиться Владислав.

Керівниця “Пласту” Ксенія Дремлюженко мріє, щоб “Пласт” був рівномірно поширений на всій території України.

«Я дуже хочу, щоб ми почали відновлювати і поширювати свій вплив на Одещині, Миколаївщині, Запоріжжі, Сумщині, Чернігівщині, Херсонщині. Щоб ми мали великі, потужні філії і в центрі, і на півночі, і на півдні, і на сході. Щоб підвищували нашу інституційну спроможність, розвивали інфраструктуру. Мрію, щоб створювалися пластові вишкільні центри, щоб ми мали пластові домівки й таборові оселі, у яких могли б якісно втілювати пластову програму», — підсумувала Ксенія.

Публікацію створили Texty.org.ua за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю Texty.org.ua і не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

виховання діти пласт підлітки ісар